ФАШИЗОЇДНІ КОННОТАЦІЇ ЛІБЕРАЛЬНОГО ДИСКУРСУ

Душечка-либерал, воспитанный на Солженицыне, / Попивая кофе, грозится уничтожить Донбасс как секту (авт.).

Суперечність між ліберальною ідентичністю як маркером демократичних процесів і будь-якими формами правого фундаменталізму, включаючи етнонаціоналізм, є лише позірною, оскільки апелює до добре видимої профанному окові суперечності між цінністю домінування (фундаменталізм, або так звана «перша система») і цінністю легітимності Іншого (лібералізм, або так звана «друга система»). Умовність їхньої полярності стає очевидною у світлі переходу новітнього соціуму до наступного етапу розвитку (після премодерну, модерну, постмодерну, або, за Е. Тофлером, «першої», «другої», «третьої» хвиль) – так званої «четвертої хвилі». Сучасне суспільство фактично являє собою злам між інформаційним (третя хвиля) та суспільством «нового середньовіччя» (четверта хвиля), що фіксує одночасно наслідки третьої хвилі та спроби спротиву їй з боку антиглобалістів строкатого мозаїчного спектру (тоталітарні ліві північнокорейського і китайського проектів, нечисленні нові ліві Європи з нащадків Франкфурту, неоконсерватори з ностальгічно-радянською ідентичністю та російські націонал-монархісти православно-візантійського стилю, класичні західні ліберали-універсалісти інерції другої хвилі), не задоволених маніпулятивністю і безсиллям мультикультурної доктрини.

Свого часу «третя хвиля» (інформаційна цивілізація) повністю змінила світ. Розпочавшись, умовно кажучи з 1956 року, коли офіційно було зафіксовано перевагу «білих комірців» над «синіми» в структурі американського виробництва, дана хвиля стала епохою розвитку індустрії знань, високих технологій, меритократії, менеджменту, реклами і брендингу, економіки переживання, комп’ютеризації, вільного ринку та неолібералізму. Даний етап характеризується індивідуалізацією праці, відривом капіталу від праці, поляризацією прошарків статичних (просторових) людей праці та динамічних (часових) людей капіталу у структурі часопростору, стиранням меж між виробником і споживачем, робочим часом і дозвіллям, елітарним і масовим, глобальним і локальним («подвійний код», глокалізація). Якщо для премодерну був характерним натуральний обмін та первинний аграрний сектор, модерн увійшов в історію як епоха вторинного промислового сектору і товарного обміну, то «третя хвиля» стала епохою симуляції, «третинного» сектору послуг, символічного обміну (купівля-продаж символів-брендів за паперові гроші, позбавлені золотого еквіваленту).

На рівні культури «третій хвилі» відповідає постмодерн з притаманними для нього плюральністю, релятивністю, гетерогенністю, сингулярністю та диверсифікацією. Одним із політичних проектів постмодерну, що, по суті, став свідченням його самозаперечення, став неолібералізм, принципами якого є мультикультурність, екстериторіальність, децентралізація, зменшення ролі національної держави, що втрачає контроль над своєю територією  (сепаратистські рухи в локальностях, місцеві тиранії) та економічними процесами (глобальний ринок). Неолібералізм передбачає болісну ламку модерної індустріальної машини з частковим поверненням до аграрної містечковості, упровадженої капіталізмом катастроф (Н. Кляйн) і доктриною шоку, яку неоліберальний світ застосовує до країн, що розвивається, на основі природних або штучно організованих катаклізмів та асиметричних кредитів.

Незважаючи на декларовану цінність постмодерної ліберальної іронії, мультикультурний проект у «третій хвилі» неминуче відроджує тоталітаризм (що набуває ознак неототалітаризму). Парадокс самозаперечення постмодерну на філософському рівні виглядає так: спроба вийняти особистість з лабет структури (бунт в Сорбонні 1968 року) обернулася смертю суб’єкта, первинно оголошена деідеологізація (Д. Белл) призвела до нечуваного реваншу ідеологій. Заперечивши старі соціальні міфи постмодерн через мультикультуралізм поставив людину в ситуацію ціннісного «зяяння», яку вона спробувала «зашити» новими  соціальними міфами. Останні просто мають інші механізми ритуального здійснення порівняно з попередніми хвилями − не вертикальний силовий контроль (як у модерному Паноптиконі), а викривлені форми «прямої демократії» через Інтернет (Синоптикон, «рідинна сучасність» за З. Бауманом, «вибілювання» за Ж. Бодрійяром): віртуальний тероризм, самоцензура, горизонтальний нагляд, вулична диктатура, симуляція у просторі «глобального села» (М. Маклюен), імітація народної волі в соціальних мережах (У. Еко) як відображенні колективного позасвідомого (Реальність віртуального за С. Жижеком).

На політичному рівні неототалітаризм у формі радикального націоналізму можна вважати симптомом «першої хвилі», що бурхливо розквітнув у «третій» аж до небезпеки ультраправих реваншів (траблізація), але його поява є не стільки спротивом першій хвилі, скільки «вже-вписаним» у неї результатом: правий дискурс, хоча не відповідає дискурсу неолібералізму, але активно застосовується ним як шоковий інструмент на периферійних зонах поширення ліберал-демократії (Чілі, Аргентина, Ірак, Росія, Україна) [1; 2]. Тому ми можемо говорити про повсюдну та інтенсивну радикалізацію світу. Щоб розкрити діалектику переходу ліберального дискурсу в латентно фашистський, спробуємо розглянути його крізь призму методології Франкфуртської школи.

З точки зору постмарксистської критичної теорії Франкфуртської школи та її послідовників (В. Беньямін, Т. Адорно та М. Хоркхаймер, Г. Маркузе, А. Бадью) ліберальна культура як феномен просвітницького проекту модерну через негативну діалектику неминуче породжує праву диктатуру і в самій собі містить латентний («м’який) фашизм, прихований під подвійними стандартами щодо тих, до кого застосовується насилля. Приховане насилля лібералізму сягає своїми витоками міфу про Одіссея з його буржуазною підприємливістю та прагненням уречевлення природи. Психотип фашизоїдного індивіда (рисами якого є етноцентризм, ксенофобія, деструктивність, цинізм) вже вписаний у матрицю механічної каузальності лінійного наративу прогресу як неминучий наслідок дії технократичного розуму ренесансного гуманізму, кінцем якого є Освенцим [3, с. 80-85]. Підкорення природи обертається відчуженням від неї та підкоренням людини людиною на основі математичних формул, роз чаклування світу обертається відродженням міфології сцієнтизму. І хоча нові ліві М. Хорхкхаймер і Т. Адорно вбачали вихід з фашистської свідомості в реконструкції древніх магічних культів, досвід подальшого поширення фашизму показав, що езотерики і традиціоналізм можуть слугувати його додатковим підґрунтям, а неприязнь до модерного знання за умов використання його технологій ставати відмітною рисою (У. Еко) [4, с. 17]. Звідси – висновки про фашизм як про цілісне синтетичне явище, що поєднує риси усіх трьох хвиль, поєднуючи в єдиний нередукований «шматок» ідей фольклоризм першої хвилі (націоналізм), індустріалізм другої хвилі (прагматизм і масовість), симулятивні практики постмодерну (доктрина шоку, вільний ринок, капіталізм катастроф, реконструкція с архаїчної спадщини).

Про мультикультуралізм як про радикальний неоліберальний проект третьої хвилі, що є мімікрією насилля, неодноразово говорили дослідники неоконсервативного та лівого на універсально-синтетичні процеси в культурі, внаслідок яких утворюється цілісна спільнота громадян, етнокультурні дистанції яких визнаються незначними на тлі їх світоглядної єдності, політичної солідарності та соціальної інтегрованості (мова йде про класиків російського панславізму та про німецьких лібералів другої хвилі [5]. Мультикультуралізм звинувачують у цілій низці недоліків, а саме: в утопічному відриві ідеї безконфліктного співіснування культур від практичного життя; у відсутності раціональної аргументації; у зловживанні впливом на емоційно-чуттєву сферу (утрируючи кажучи, – в «сентименталізмі»); в агресивній пропаганді тензофобії (боязні будь-якої напруги), що призводить, зрештою, до капітулянтства, конформізму і, як максимум, до підтримки агресивної сторони конфлікту. Одним із найбільш сильних аргументів проти мультикультуралізму є викриття притаманної останньому схильності до романтичного «культуралізму», що виявляється в стилізації соціально-групових відмінностей між місцевими жителями й іммігрантами під культурні: за словами В. Малахова, «чутки про іншість іншого сильно перебільшені» [6]. Другим слабким місцем мультикультуралізму, що стає предметом критики, є його неспроможність розв’язати етнорелігійні проблеми ісламських груп, внаслідок якої практичне застосування доктрини мультикультуралізму не тільки не призводить до підтримки толерантної мультикультурності як здатності до терпимого переживання реальної багатоманітності традицій, але й нівелює останню через сприяння ідентифікації етноцентричного типу, побудованої за принципом «Ми – Вони» («Свої – Чужі»).

Утім наведена вище критика не зачіпає, на нашу думку, головного фашизоїдного синдрому ліберального дискурсу – використання ним правої диктатури як механізму контролю в умовах капіталізму катастроф, що має безпосереднє відношення до сучасної проблематики і про що неодноразово говорили представники Монреальської школи. Виявити, які прийоми використовує неолібералізм для посилення у свідомості фашизоїдних тенденцій до насилля через мультикультуралізм можна лише за допомогою глибоких деконструкцій, притаманних для сучасного  структурного психоаналізу (Паризька та Словенська школи).

Відповідно до висловленого вище, ми ставимо собі за мету розкрити латентні фашизоїдні риси ліберального дискурсу толерантності. Першим фашизоїдним синдромом є корозія толерантності («зяяння»), у свій час найбільш повно розкрита в герменевтичній критиці П. Рікера [7, с. 325]. Основою толерантності є не любов до Іншого, а терпимість, що приховує у собі церемоніальне маскування агресії щодо Чужого («терпіти нетерпиме»). Себто толерантність є не більше, ніж самооманою, цензуруванням власної агресії переконань без відмови від самих переконань. Визнання недоторканості Іншого, його права на власні переконання і утримання від втручання у його життєсвіт при одночасній відсутності з боку носія толерантності будь-якої дієвої допомоги Іншому та дотриманні толерантним суб’єктом настанови на збереження власних принципів (паралелізм співіснування) створює дуже хитку межу. Утриматися на цій хиткій межі надзвичайно важко. Суб’єкт толерантності налаштований так, що втрачає уміння розрізняти напад і оборону, переходячи від захисту власних переконань до атакування переконань Іншого, яке він сприймає як природне. Небезпека такої деградації криється у формально-логічному дуальному підході до розв’язання проблеми: визнання за Іншим свободи мати і висловлювати власні переконання означає або поблажливо-зневажливе визнання його права на помилку (виходячи з апріорної передумови, що мої переконання – «істинні», а переконання Іншого – «хибні»), або визнання його права на Істину. Й те, й інше, зрештою, девальвує переконання. Адже, якщо ми визнаємо, що Інший воліє помилятися, то ми можемо припустити цю похибку і стосовно себе. Якщо ж ми визнаємо, що Інший – правий, це означатиме (виходячи з аристотелівської логіки), що  неправий – Я. Підключення релятивної логіки (у дусі джайністських силогізмів «А є В» – «А не є В», «А є В і не є В») створює враження, що праві – усі, що «істин» – багато, що вони є відносними і контекстними (залежними від конкретних умов «вживання», а відтак –  однобічними і, якщо взяти кожну із них  окремо, – недосконалими або ж навіть хибними. Усвідомлення плюральності і релятивності думок мимоволі призводить до нігілістичного умонастрою, що тягне за собою виродження толерантності в онтологічне зяяння («криза метафізичної ідентичності») – втрату відчуття цілісності і самототожності, що виражається через симптоми самотності, відчуження, краху переконань, занепаду цінностей. Інформаційного шоку. Так, плюральність (хаотична множинність) породжує плюралізм (легалізацію множинності у нормативний принцип свободи совісті), який, у свою чергу, призводить до культурного релятивізму (усвідомлення відносності множинного) і нігілізму (заперечення множинного і відносного).

Друга фашизоїдна риса – «зшивання» (трайбалізм, реваншизм) − неминуче витікає з онтологічного «зяяння». Нестача, викликана постмодерною симуляцією буття, призводить до відновлення ідолів-ідеалів модерну у формі ідеологій, які компенсують травму. Так, розчинений в інтертекстуальності і плюральності суб’єкт, входить в Символічний порядок і починає сприймати себе безособово, як носій дискурсу (кастрація, смерть автора). У результаті мультикультуралізм знову суперечить сам собі: прагнучи підтримати інтеркультурну злагоду, він тільки розпалює фундаменталізм і ксенофобію, так само, як, прагнучи врятувати особистість, він втрачав її. Мова йде про розколотий суб’єкт, позбавлений есенціалістських характеристик: цілісності, сутності, походження та безперервності [8]. Даний суб’єкт не є автономною самототожною особистістю, але переживає стан відчуження, зламу, нестачі, розколу, спустошення, розчинення, який виникає внаслідок втрати людиною повноти буття («Реальне»). Реальне не може бути повернутим та об’єктивованим в образах і символах, його відсутність формує травматичний досвід індивіда (реальність, «огидну» та «непристойну», зокрема реальність капіталістичного вільного ринку з масовим зубожінням і хаосом), тому виникає постійне бажання відновити гармонію, повернути втрачене і компенсувати нестачу. Задоволення цього бажання відбувається за рахунок вигадування індивідом певних фантазмічних наративів, що формуються під час ідеологічного зомбування. Сукупність цих наративів формує ілюзорну ідентичність – так зване «Уявне».

Процес дистанціювання (втечі) людини від травматичної реальності кастрації та входження її в уявний стан в психоаналізі та сучасній теорії кіно називається медичним терміном «зшивання» (suture)  і передбачає включення людини до мовних практик культури (Символічного), за допомогою яких він заміщає відсутній елемент ідентичності відповідним знаком, заповнює лакуни і вибудовує навколо себе стійкий баланс-спайку, усі складові якої підпорядковуються єдиному (центральному) наративу  та посилаються одне на одного (так можно пояснити ефект універсальної пояснювальної сили ідеологій, що грунтуються на мовних кліше та шаблонному мисленні). Уявне і Символічне, особисті фантазми та суспільні символи, міфологеми, метанаративи «зшиваються», «затуляючи» від людини прірву Реального, безодню жахів її власного позасвідомого. Така психотерапевтична процедура забезпечує тимчасовий стан заспокоєння, усунення симптомів тривоги, але, з іншого боку, вона позбавляє людину індивідуальності, перетворюючи останню на «тіло без органів» в соціальній «машині бажань» — системі ідеології, влади, споживання, реклами і брендингу. Будь-які спроби порушити баланс викликають у «зашитої» людини напади агресії, неврозу, істерії.

Парадокс «порятунку» від «цинічного мультикультуралізму» полягає у тому, що ідеологія, що прийшла йому на зміну, є його результатом і передбачена ним. Ідеологія як механізм «зшивання» характеризується тим, що, на перший погляд, складає враження повернення справжнього та імітації Реального. Насправді ідеологія є не відповіддю буття на симуляцію, хай навіть і потворною, але ще більшим примноженням симулятивного – симуляцією, що приховує симуляцію. Спустошені культурні символи ідеології будуються на фатичних функціях мовлення («пустого» мовлення, або мовлення заради мовлення за Р. Якобсоном) та вихолощенні онтологічного змісту традиційних символів. Тому традиціоналізм за умов його містифікації складає сприятливий езотеричний грунт для створення ідеології. У романі «Нестерпна легкість буття» Мілан Кундера писав про глибинну моральну спотвореність світу, у якому ностальгія за дитинством (індивідуальним дитинством особистості чи колективним дитинством етносу) породжує симпатію до відвертого зла (Гітлер), якщо таке пов’язане з поняттям втраченої юності [9]. Ностальгічне почуття є симулятивною копією релігійної туги за Золотим віком (архетип «вічного повернення»), на метафізичну істину якого покладає свої месіанські претензії тоталітаризм як вияв фундаменталізму «першої хвилі».

Тому третьою фашизоїдною рисою ліберального дискурсу ми назвемо синдром «вже-вписаність» (логіка самовідтворення), маючи на увазі апріорну присутність в його тілі латентних тенденцій до фашизації, що реалізується через механізми перехоплення і номінації бунту. Ліберал-демократія спирається на низку антиномій, що випливають з логіки «вписування»: виправдання корупції через недоторканість приватного простору; «воєнний пацифізм» (безперервна «війна за мир», боротьба з «терором» і «фундаменталізмом» шляхом силового нав’язування лібералізму, за знаменитим прикладом з «шоколадними» ліками для шлунку пацієнта, що хворіє через вживання шоколаду у С. Жижека [10]); деідеологізація та захист ідеології капіталізму, декларація право на свободу слова і неможливість його реалізації у випадку з переслідуванням журналістів, що критикують саму транснаціональну систему, вибори як номінальна процедура влади-видовища, апріорна згода з фундаментальними засадами ліберал-демократії тощо.

В основі «вже-вписаності» диктатури в свободу лежить культурно-психологічний «синдром байдужого Іншого, або смерті Батька». В класичних тоталітарних системах ідентифікація з суворим Батьком відбувається за рахунок садомазохістичної нестачі Господаря в Рабі і Раба в Господарі, так що зливаються воєдино дві нестачі. Якщо Батько «вмирає», зникає образ агресора, що служить маркером самоідентифікації через проекцію, Інший стає замкнутим (байдужим) і не несе цієї нестачі. За таких умов замість  «суспільства свободи» після подолання імперіалізму ми отримуємо «суспільство ризику»: нечіткість норм і вимог провокує ще більш жорсткі вимоги. Як зазначив Жак Лакан на одному зі своїх семінарів, «з фрази старика Карамазова «Якщо Бога немає, то усе дозволено» слідує в контексті нашого досвіду, що відповіддю на «Бог помер» слугує, навпаки, «не дозволено нічого». С. Жижек: «Суб’єкт звинувачує Іншого за його невдачу та/або безсилля так, ніби цей Інший винуватий у тому, що він не існує», — мова йде про те, що байдужий Інший відкриває людині травму її існування. Прибічник толерантності чинить, як байдужий Інший: він залишає людину наодинці зі своєю травмою, чим спонукає її до ще більшого насилля і самообмеження (диктатура як наслідок охлократії у Платона).

Механізмом підтримки ліберально-демократичної логіки самовідтворення антиномій є інтерпретативне втручання в ірраціональний протест і його номінація. Іірраціональний протест – вислів незгоди, що не маркується жодним номінатором і, таким чином, не обмежується жодною політичною силою, що може дискредитувати чи використати протест (акція «Occupy Wall Street» в Нью-Йорку 2011, спрямована проти порядку капіталістичної дійсності як такої). Ірраціональний протест інтерпретується як зайняття такої парадоксальної позиції суб’єкта, що не надає можливості для ідеологізації та інтерпретування вимог. Ключовим концептом для ірраціонального протесту стає «вакуум у Символічному», «пробіл в символічній структурі» (С. Жижек), тобто те, що опирається символізації. Такою природою володіє сама Реальність (Істина-Подія за Аленом Бадью): звідси розуміння ірраціонального протесту як жесту деідеологізації, повернення до порожнечі, знаку пробілу, «пустелі», наслідок розшивання та деконтрукції. Суб’єкт-номінатор називає подію, і відбувається нівелювання її піднесеності, оскільки вона отримує свій символічний статус та розуміється як частина соціального, частина дійсності суб’єкту – лише із певним модулем відносно норми). Ідеологізація ірраціонального протесту, який отримує чітку політичну програму, призводить до втрати його революційного потенціалу: увага зміщується із структурних основ дійсності (Реальності) до конкретних фактів, які є породженням чергового Уявного, що прагне влади (у випадку шоку – неоліберальної через праворадикальну), і є складовою того ж самого владного порядку. Відтак, система самовідновлюється (спонсування антиглобалістських рухів визначними капіталістами).

Будь-які спроби критики самих основ ліберал-демократії і будь-які спроби відновити ірраціональний протест маргіналізуються за допомогою того ж самого прийому «вже-вписаності», коли травматична Реальність сприймається як «вимушена витрата» щодо основ порядку, який сам не піддається сумніву: Аналітик Юлія Коваленко наводить випадок з обнародуванням багдадського обстрілу США Джуліаном Ассанжем, який  завершується вираженням співчуття родинам загиблих з боку… американської сторони, звідси – зведення неолібералізмом журналістської правди до спроби дешевої сенсації та применшення її піднесеності як вияву скандалізму.

Корозія толерантності, зяяння, ідеологічне зшивання та «вже-вписаність» стосовно критики і бунту утворюють усталений комплекс подвійних стандартів ліберального дискурсу як способу самовідтворення через латентно чи явно фашистські стратегії, які завдяки мультикультуралізму, позірно декларованому як доктрина захисту прав, набуває характеру сентиментальної ідеалізації визвольної боротьют (у фінілі фільму Оппехаймера «Акт убивства» силовики правораддикальної індонезійської сгангстерської структури оспівуют свої злочини в антуражі американськог кітча та індустрії розваг [11])….

уривок

 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Кляйн Н. Доктрина шока. Расцвет капитализма катастроф / Наоми Кляйн ; пер. с англ. М.И. Завалова. – М.: Добрая книга. 656 с.
2. The Shock Doctrine / Документальний фільм реж. Майкла УінтерБоттома, 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://www.youtube.com/watch?v=1J9GnhZXh3g
3. Хоркхаймер М. Диалектика Просвещения / Теодор В. Адорно, Макс Хоркхаймер ; пер. с нем. М. Кузнецова.. – М.-Спб.: Медим-Ювента, 1997. – 312 с.
4. Эко У. Пять эссе на темы этики / Умберто Эко. – Спб.: Symposium, 2003 − 96 с.
5. Котельников В.С. Мультикультурализм для Европы: вызов иммиграции / Виктор Сергеевич Котельников. – Режим доступу до ресурсу: http://www.antropotok.archipelag.ru/text/a263.htm.
6. Малахов В. Культурный плюрализм versus мультикультурализм / Владимир Малахов. – Режим доступу до ресурсу: http://www.ruthenia.ru/logos/number/2000_5_6/2000_5-6_01.htm.
7. Рікер П. Толерантність, нетолерантність, неприйнятне / Поль Рікер ; [пер. з фр. В. Андрушка] // Рікер П. Навколо політики / пер. з фр.; наук. консульт. В. Андрушко; відп. ред. А. Соболевський. — К.: Дух і літера, 1995. — С. 313-332.
8. Херцогенраф Б. Линч и Лакан: Кино и культурная патология / Бернд Херцогенраф [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://euristem.livejournal.com/41151.html
9. Кундера М. Невыносимая легкость бытия / Милан Кундера ; [пер. с чеш. Н. Шульгиной]. – СПб.: Азбука, Азбука-Аттикус, 2014. – 352 с.
10. Жижек С. Реальность виртуального: видеолекция [електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://www.youtube.com/watch?v=aDI1EKSAfQ4.
11. The Act of Killing / A Film by Joshua Oppenheimer [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://theactofkilling.com/