ШОУ-ЦЕНЗУРУВАННЯ: НОВІТНІ МЕХАНІЗМИ ОБМЕЖЕННЯ СВОБОДИ СЛОВА У СВІТІ ТА В УКРАЇНІ

Постановка проблеми. Україна, переживши досвід шокової терапії капіталізму катастроф, через правий реванш входить у глобальний світ ліберал-демократії. Наше розуміння сучасної суспільної проблематики залежатиме від адекватного тлумачення сучасної соціальної моделі. До недавнього часу «модним» у середовищі гуманітаристики методологічним напрямом інтерпретації розвитку глобального світу був класичний постмодернізм. З точки зору постмодернізму, зокрема деконструктивізму, теорії візуального повороту і симуляції, сучасне капіталістичне суспільство є світом ілюзій, глобальною вигадкою. Це – образна сфера, гіперреальність, середовище виробництва і функціонування пустих знаків (симулякрів), втілених у візуальних конструкціях, що формують фрагментарно-серійну (кліпову) свідомість. Буття є втраченим, зяяння розширюється, деонтологізація підтримує віртуалізацію і навпаки, віртуальна реальність підмінює життя уявою. Ілюзорна дійсність видовища розмиває усі цінності, включаючи цінність ідеології, тому сучасне суспільство є деідеологізованим, що  означає фукуямівський «кінець історії» — масову втрату вартостей пам’яті, фундаменту і політичного. Толерантність, плюральність і релятивація ведуть нас дорогою «незносної легкості буття». Виникає просте запитання. Чому тоді ми відчуваємо себе найбільш невільними саме у період повної «свободи»?

На нашу думку, відповідь на це запитання може дати не постмодерн, а нова методологія дослідження глобального світу, що класифікує його як світ неототалітарності. Пресинг, який застосовує сучасне суспільство до суб’єкта розкривається через психоаналіз та cultural studies. Культурно-психоаналітичний підхід показує нам, що сучасне видовище є спектаклем у значенні, яке застосовував Гі Дебор – не пасивним дійством, що підмінює дійсність, а самою дійсністю, системою суспільних відносин, опосередкованих образами, або, за Ж. Дельозом, «машиною бажань»: «Невірно було б вважати, що спектаклю протистоїть… діяльність. Насправді спектакль, що спотворює реальність, сам є продуктом цієї діяльності…  Реальність виникає у спектаклі, а спектакль в реальності…» [1, с. 9].

У суспільстві спектаклю те, що відбувається в дійсності, не має жодного значення. Факти неможливо приховати в силу тотальної прозорості світу, обумовленої інформаційними технологіями. Якщо факти неможливо приховати, стає непотрібною і класична цензура – створення вигаданих історій, які затуляють «правду». Байдуже, якою є «правда», якщо вона виступає в ролі «постправди», тобто стає частиною шоу. Байдуже, якими є факти, якщо все вирішує не вони, а наші бажання. А бажання є вічними. Вони виходять не з зовнішньої реальності подій, а з позасвідомого і кодуються в історії-символи – фантазми. Класичний тоталітаризм тримався на приховуванні фактичної дійсності, знання якої руйнувало його. Сучасний тоталітаризм тримається на перетворенні фактичної дійсності в спектакль. Істина стає ілюзією, а ілюзія − істиною. Віртуальна реальність стає реальністю віртуального – більш «справжньою», ніж саме буття. Сюжетна оболонка фантазму ідеології може бути скільки завгодно абсурдною і такою, що суперечить фактам. Людина знає це і все одно чинить так. Публічна демонстрація воєнних злочинів влади, результатів бомбардувань мирних поселень, арештів журналістів чи маршів неонацизму нічого не дає у тому сенсі, що вона нічого не змінює у природі фантазму, який фіксує дійсність більш глибоку, ніж факти, — наші бажання. Наївний дисидент вважає, що ілюзію можна зруйнувати інформуванням. Цинічний дисидент знає, що за ілюзією приховується не незнання, а ущербність колективної психіки.

Якщо тлумачити спектакль як символічний екран, сцену, де розігруються бажання, то суспільство ліберал-демократії перетворюється на психоаналітичне дійство з неприховування подій. Новітні механізми цензурування, які застосовує ліберал-демократичний світ до країн, що пройшли досвід шокової практики поширення вільного ринку (капіталізму катастроф), важко піддаються описові. Не вироблені поняття, які можуть «вхопити» їх. Подібно до того, як феномен нового тоталітаризму (ліберального фашизму) в силу відсутності класичних ознак пресингу, важко піддається означуванню, − так і неототалітарна (ліберальна) цензура є розпливчастою, гібридною та імпліцитною, поєднуючи у собі архаїчні вуличні методи терору, класичні модерні пенітенціарні механізми тиску  та постмодерну фрагментацію й симуляцію. Цензура постає як позірна «відсутність» цензури через перетворення предмета заборони з прихованого «скарбу» на непристойне видовище. Залишається усе менше речей, які забороняються прямо і безпосередньо у формі номенклатурного наказу зверху: простіше їх дискредитувати через медіа скандал. Іншими словами: подолання фашизму – це не розкриття фактів про нього (які і так усі знають, але надають перевагу ігноруванню, самоцензуруючись), а робота з дефашизацією свідомості.

Ступінь опрацювання проблеми. Перехід до новітніх форм цензури пов’язаний з становленням суспільства «третьої хвилі». Третя хвиля породжує нову модель владних стосунків, відмінну від садомазохістських відносин класичної авторитарності. У попередніх своїх дослідженнях [2, с. 84-86] ми розглядали проблему того, як відбувається перехід від дисциплінарного суспільства (Паноптикон), де меншість контролювала публічне життя більшості через бюрократичні апарати (зверху вниз), − до «суспільства контролю» (Синоптикон, термін З. Баумана), де більшість контролює меншість та одне одного (горизонтальний контроль) на рівні приватного життя через тотальну прозорість інформаційних технологій (за Ж. Бодрійяром, «прозорість зла» [3, с. 8]). У «суспільствах контролю» немає домінанти здійснення контролю: усі контролюють усіх, модерн набуває неомодерних «плинних» (Liquid) форм [4, с. 11], бажання спостерігати зливається з бажанням бути предметом спостереження («Подивіться на мене, який дивиться на…»).

Синоптикон містить санкціоновану культурну патологію, пов’язану з сублімацією сексуальності. Будучи відчуженою від реальності тіла, сексуальність трансформується на масове капіталістичне виробництво брендів і владних символів («машину бажань» [5]). Симулятивний характер машини бажань передбачає створення уявного середовища (гіперреальності), що навіює людині враження, переживання і насолоди, компенсуючи зяяння і порожнечу. Найбільшу насолоду дає кіноекран, дзеркало, що уособлює безкінечну можливість взаємного спостереження  − «вуайєризм», − виразником якого є фантазм як маркер соціальної хвороби – чуттєвість, спрямована на політиків, їх гендерні ознаки, зовнішність, стиль, імідж, поведінку тощо.

Влада, будучи фантазмічним вуайєристським феноменом, є однією з ланок машини бажань і символічного обміну. Вона ґрунтується на транссексуальності, брендингу та рекламі,  виставляючи себе на публічний показ та імітуючи суцільну прозорість усіх своїх механізмів, включаючи інтимне життя політиків. На відміну від патерналізму, в новому тоталітаризмі мова не йде про зміцнення влади окремих національних урядів як «батьків» народу через просту сублімацію. Влада виходить за межі окремих політик, розсіюється в віртуальному просторі і стає глобальною. Переймаючи на себе драйви розпорошеної сексуальності (транссексуальності),  вона постає як біовлада (влада-видовище за                           С. Жижеком [6, с. 4-14]) − продукт багатовекторної проекції спустошеного лібідо на інститути брендингу, політичної реклами та піару, включаючи піар на війні. Влада-видовище контролює не лише public, але і private life, перетворюючись на предмет плітки, бажання, відрази і розваги. За таких умов її репресивним органам  залишається тільки роль індикаторів і трансляторів у загальному бажанні спостерігати і цікавитися: громадськість бере на себе функції контролю, створюючи локальні спільноти в мережі і задовольняючи свою потребу у колективній ідентичності та вульгарній солідарності як способах зшивання порожнечі.

Новітні методи цензурування ґрунтуються на притаманному для Синоптикону феномені «електронного фашизму», або віртуального тероризму − головної архетипної ознаки «глобального села». Саме віртуальний тероризм допомагає нам зрозуміти, що в суспільствах Синоптикону цензура знизу носить часто характер не наказу, а «внутрішнього темника» (самоцензури), коли людина бреше не тому, що їй наказали брехати, а тому, що вона боїться зізнатися у правді самій собі. Маси, що намагаються впливати на суспільство через Інтернет-технології, представляють собою скупчення індивідів у стані глибокої фрустрації, спричиненою трагічною для динаміки глобального світу диференціацією жителів планети. Притаманний для глобалізму розрив «шлюбу» між капіталом і працею (мобільність та екстериторіальність капіталу) супроводжується радикальною поляризацією світу: люди починають поділятися на «людей часу» (власників капіталу, що глобалізується) та «людей простору» (робочої сили, що залишається локальною, статичною, «територіально ув’язненою»). Вищі класи можуть дозволити собі перетнути не лише просторові, але й часові кордони: подолати постмодерн і перейти до неомодерну, у той час, як бідні прошарки населення ледве-ледве утримуються на межі премодерну і модерну у конкретно взятому місці. Владу отримує той, хто мобільніший, тому люди часу творять реальність для людей простору, а люди простору, відчуваючи абсурдний жах перед місцем прописки, що з «дому» перетворилося на «тюрму», активно компенсують свою територіальне ув’язнення через мережу Інтернет. Останній стає ескапічним хуторянським притулком для фрустрованого середнього класу, «слугуючи місцем для опосередкованого задоволення бажань «мовчазної більшості» (за З. Бауманом, − «символічне поховання локальної громади») [7, с. 124].

«Мовчазна більшість» (Ж. Бодрійяр) вступає у власну інформаційну гру в блогах, «фейках», демотиваторах, групах за інтересами, чатах, ботівських атаках тощо, які відтворюють традиційні міфологічні архетипи у віртуальному просторі. «Глобальне село» спирається на сакральні сенси мережевої свідомості і апелює до ерзаців фольклорної архаїки, традиції якої освячують правоту «пошуку коренів» та викликають до життя нечуваний провінціалізм, пригнічуючи розвиток високої професійної міської культури.  «Народ», на думку У. Еко, тут постає як феномен декоративно-театральний, коли емоційна реакція спеціальної групи людей видається за «народну волю» [8, с. 52]. Відтак, формується феномен «четвертої влади» (симулякр громадськості), а глобалізація переростає у масову локальність.

Метою нашого дослідження є структурний психоаналіз символічних методів ліберальної цензури у суспільстві Синоптикону та віртуального тероризму. Основним методологічним механізмом досягнення нашої мети слугуватиме концепція суспільства-спектаклю, розроблена у межах Люблінської школи психоаналізу (Славой Жижек та ін.). Реалізація поставленої мети залежить від виконання наступних завдань: розкриття феномену ліберальної цензури через механізми психологічного захисту окремого індивіда («зшивку», самоцензуру); перехід від індивідуальної психіки до психіки культури через поняття видовища катастрофи як фантазму; класифікація механізмів шоу-цензури («перебування в негативному», вже-включеність, цинізм, сміх, карнавал, гра, подвійне кодування) на основі порівняльного аналізу догматичного, іронічного та цинічного способів ставлення до ідеології.

Виклад проблеми. Кастрований суб’єкт: самоцензура як зшивка. Феномен містечкової самоцензури, що втілюється у віртуальному тероризмі, можна пояснити з точки зору психоаналітичної концепції «втраченого» суб’єкта. Типовим персонажем «глобального села» (мається на увазі активний користувач, що провадить цензуру) є, як правило, середньостатистичний індивід. Він постає як «розколотий» («кастрований») суб’єкт – особа, позбавлена есенціалістських характеристик цілісності, сутності, походження і безперервності.  Даний суб’єкт перебуває у стані відчуження, що переживається як онтологічна нестача – брак самості, «зяяння», порожнеча. Нестача компенсується за рахунок Уявного (міфонаративу), що «лікує» пустоти за допомогою Символічного (ідеологій). Іншими словами, людина яка витісняє позасвідоме, щоб не бачити жахів власного Реального (Тіні), вибудовує собі уявну історію − наратив (марення) шляхом процедури «зшивання» («suture» англ. – в медицині одночасно і сам шов, і процедура накладання його на рану). «Зшивання» означає прив’язку розколотого суб’єкта до його мовних практик, або входження в культуру (мову, структуру, символічне), яка заміщує відсутній елемент відповідним знаком, утворюючи баланс, де всі складові відповідають наративу і посилаються одна на одну. На цьому заснована універсальна пояснювальна сила ідеологій. Колективна ідентичність компенсує індивідуальну, суб’єкт прагне бути «позначеним» певним «бейджиком» від загальної ідеї, між собою зшиваються Уявне (Я) та Символічне (культура), заслоняючи від Реального. Зшивання не дає суб’єкту впасти в безодню позасвідомого і захищає від неврозів. Позасвідоме ілюструється через ефект стрічки Мьобіуса, чий один бік складає ілюзію двох (лицевий бік приховує виворіт, милосердя − насилля, ніжність – агресію, блондинка – брюнетку, помада – кров). Нерідко те, що є насправді, «проривається» через кордон ілюзій через так звані «короткі замикання семіотичного» − мерехтіння, суперечності, збої у дискурсі через розходження знаків і значень, «обмовки», «тріщини у символічному порядку», що називаються «симптоми». Будь-яка ідеологічна зшивка (баланс-спайка) намагається легітимізувати симптоми, представивши їх як вияв «неминучих втрат» (як-от, розходження між українським курсом на євроінтеграцією та вуличною активністю етнічних радикалів).

Видовище катастрофи як фантазм. Якщо розглядати самоцензуру як механізм психологічного дистанціювання, ми не виходимо за межі наївності. Справді, достатньо «розшити» спайку, смикаючи за «симптоми», і суб’єкт перестане «зшиватися». Тобто розповідаючи суб’єкту, якою є його дійсність насправді, ми сприяємо його звільненню. Але саме слово «насправді» тут і становить засадничу помилку. Немає ніякого «насправді» там, де відбувається спектакль. Точніше: «насправді» вже розіграно як сцену цього спектаклю. Там, де реальність стає ілюзією, ілюзія стає реальністю. Там, де діють не факти, а бажання. Самоцензурування, яке здійснюють індивіди, пов’язане не лише з дистанціюванням від травматичної реальності, але й з їх бажанням стати предметом бажання і спостереження з боку численних інших, від яких вони очікують символічної позначки  (наприклад, соціальний бейджик «патріота»). Ґрунтований на самообмеженні і створенні уявних ідентичностей вуайєризм – це гігантське дзеркало, яке формує більш витончений тип цензури порівняно з тоталітарною – ліберальну цензуру. Його витонченість одночасно означає його надзвичайну в’їдливість і міцність у якості «застібки». Звільнитися від такої «застібки» набагато складніше, ніж від необізнаності, оскільки людина не хоче знати, і будь-які спроби розшивання викликають у неї не катарсис, а агресію.

Враховуючи специфіку ери візуального повороту, ми назвали її шоу-цензурою. Віртуалізація призвела до втрати речами своєї справжності  (деонтологізації), внаслідок чого ми переживаємо кібер-простір як справжню реальність. Але наприкінці віртуальна реальність стає «реальністю віртуального» (С. Жижек): вона набуває самодостатнього буттєвого значення, виражаючи онтологію позасвідомого, втрачений надлишок бажання. Грандіозні вибухи будівель Всесвітнього торгівельного центру 11 вересня для більшості стало кадрами на телеекрані, що нагадували видовище фільму-катастрофи. Але це видовище сприймалося як дежавю («Ми все це вже бачили»). Катастрофа, справді, відбулася задовго до падіння «близнюків» у вигляді базового конфлікту західного світу, перенасиченого насолодами споживання, і Сходом, який повертав симулятивний Захід до справжнього буття через досвід смерті. Приховане фантазування щодо смерті як виворіт діонісівського перенасичення життям складало сюжет західного «сновидіння», виражений у кінописьмі. Трагедія 11 вересня стала переходом від кіноекрану до Реального, яке є настільки огидним, що може пережитися тільки як фантазм – символічний позначник позасвідомого.

Театральність трагедії у даному випадку є типовим виявом «постправди» як шоу-цензури. Нещастя відбулося, але саме його видовище було фантазмічною маскою, яка приховувала більш глибокі проблеми стосунків між Сходом і Заходом. Відбулося перекодування реального порядку речей, у ролі Уявного послужило саме Реальне із зміненим символічним кодом, що зробило травматичний досвід більш терпимим: так, у фільмі Роберто Беніньї «Життя прекрасне», на який посилається С. Жижек, батько обманює сина, репрезентуючи концтабір – цю жахливу нацистську реальність – як гру, реаліті-шоу. Численні воєнні зйомки з АТО в Україні покликані виконувати ту саму семіотичну функцію – відвертою  грандіозністю видовища насилля затуляти базові громадянські конфлікти. Досвід смерті, який дає тілесний ущерб, з одного боку, повертає нас до реальності з простору симуляції, а, з іншого, ще більше віддаляє від реального, будучи віртуальним символічним видовищем-фантазмом.

Механізми шоу-цензури: від гри до гри. У шоу-цензуруванні задіяні численні психоаналітичні механізми контролю, які влучно описує С. Жижек у праці «Ласкаво просимо до пустелі Реального» у главі «Відсутні чорнила» і далі [6, с. 3]. У старому анекдоті ГДР німецький робітник отримав роботу у Сибірі. Знаючи, що лист буде читатися цензорами, він домовився з друзями, що, якщо писатиме правду, буде використовувати сині чорнила, якщо брехню – червоні. Аж ось від героя надходить лист про те, що усе тут добре: є прекрасне житло, опалення, їжа, розваги, гарні дівчата і т.п. Єдиний недолік – бракує червоних чорнил. Структура цензурування тут ідеально передає основний механізм приховування у некласичних суспільствах: у зашифроване повідомлення вже включено правила шифрування.

 Надалі термін «вже-включеність» («вже-вписаність») стане ключовим у нашому дослідженні. Конкретний буквальний сюжет ідеологічного наративу тут не має значення (чи були справді червоні чорнила, чи ні), має значення лише підтекст повідомлення: можна сказати, що анекдот виражає симптом влади-видовища, яка неочікувано допускає коротке замикання дискурсу – натяк на правила власної гри, який можна порівняти з підморгуванням агента влади (офіційного чиновника) через стіл своєму підлеглому. Гумор, який передбачається у такому підморгуванні (з натяком на те, що накази слід сприймати не серйозно, а як елемент гри), не лише не послаблює, але й посилює владу. Такий гумор діє набагато ефективніше, аніж прямий тиск, що викликав би миттєвий протест.

Влада, таким чином, надає не лише ігрові повідомлення, але й правила гри. Вона цинічно розкриває потаємні важелі свого функціонування. Тобто, на перший погляд сектор свободи збільшується. Але, як справедливо висловився Гілберт Кійт Честертон, вільнодумство є кращим засобом боротьби зі свободою, оскільки звільнений раб так і залишиться рабом [9, с. 435-436]. Ми будемо захищати тезу про те, що звільнений раб не просто залишиться рабом, а стане ще більшим рабом. Раб залишиться невільним, влада буде загравати з ним, театралізуючи себе, і людина просто не матиме адекватних понять для опису своєї несвободи, які вона мала в класичному тоталітарному суспільстві. Відсутність червоних чорнил – це відсутність адекватної мови для опису своєї несвободи, для розкриття феномену неототалітарності, для осягнення того, що усі ключові поняття ліберальної демократії – «права людини», «боротьба  з тероризмом», «прозорість», «плюральність» — є номінальними категоріями. Ми відчуваємо себе вільними, тому що не маємо мови для опису тюрми.

У цьому полягає уся драма фашизоїдного ліберального дискурсу, який визначає механізми шоу-цензури. До цих механізмів належать «перебування в негативному», вже-включеність, цинізм, сміх, карнавал, гра, подвійне кодування тощо. Їх головною ознакою є шоу – демонстративна відмова від приховування фактів, які дискредитують ідеологію. Сучасна цензура не стільки замовчує реальні очевидності досвіду, скільки надає їм іншого забарвлення у системі цінностей суб’єкта ідеології. Звідси – театралізація об’єкта «заборони» як носія «негідного» дискурсу, «неактуальної» позиції, «наївності», «скандальності», «очевидності» тощо. Умови, при яких люди знають усе про владу та її дискурс і все одно діють так, створюються лише у ліберальних суспільствах, де звична істина Сократа про знання як спосіб утримання від дій не працює. Люди знають факти, що дискредитують ліберал-демократію, але сприймають їх як «вимушену втрату», яка неминуче вписується у даний символічний порядок, бо «нічого кращого людство не вигадало». Іншими словами, суб’єкту ідеології надається ефемерний вибір між демократією та фундаменталізмом, лібералізмом та консерватизмом, між «гаманцем і життям» (Славой Жижек) – так, ніби останній (нерідко спровокований  самим лібералами в умовах капіталізму катастроф) є єдиною альтернативою демократії та навпаки. Вибір «гаманець або життя» поляризує глобальний світ, провокуючи дедалі більшу диференціацію суспільства під маскою універсалізації. Україна є чудовим зразком такого ілюзорного вибору між «європейськими/американськими  цінностями» та архаїчними формами місцевого етнічного фундаменталізму чи російського етатизму. Такий вибір носить назву «перебування у негативному» [10] і також є механізмом цензурування.

Окремо варто розглянути такий механізм шоу-цензури, як цинізм. За умов цинічної позиції ідеологія може розкривати усі свої таємниці, але при цьому продовжувати функціонувати. Цензура у її традиційному вигляді зникає: непристойна реальність не маскується вигадками, цинік надає перевагу речам перед словами. Цинізмом можна пояснити відродження етнічного фундаменталізму (націоналізму): прагнення до «грунту» (нації) є відображенням ефекту Реального, онтологічного браку, нестачі «справжнього» буття, до якого начебто повертається націоналіст, закликаючи залишити «дрібні» ідеологічні розбіжності «заради нації». Насправді він повертається у фантазм: націоналізм є крайньою формою ідеології під виглядом анти-ідеології та не-ідеології. Цензура відбувається як імітація відсутності цензури. Додаткової ефективності такій цензурі надає відсутність межі між свободою і несвободою, нападом і обороною. Кожен гнобитель, цензор і нападник відчуває себе пригноблюваним і цензурованим з боку невидимого штучного образу «ворога», що формує травматичні засади консолідації. За таких умов абсолютна відданість державі (самообмеження) надає простір уявної свободи. Найяскравішим символом цинізму є бахтинівський карнавал – простір абсолютного беззаконня, що закладене у фундаменталізм як зворотна сторона підкорення традиції. Карнавальність насилля створює ефект видовищності, насолода яким змушує не приховувати дискримінаційні дії влади, але виставляти їх на публічний огляд (як-от, відеозаписи насильницьких дій каральної неонацистської квазіполіції). Ознакою карнавалу є гумор, який не тільки не підриває патетичного пафосу тоталітаризму (як вважав Мілан Кундера, стверджуючи, що гумор – це кінець фашизму [11]), але й толеризує його за рахунок подвійного кодування піднесеного і смішного та прийняття насилля (піднесеного, трагічного) як природної складової побутового оточення (смішне, профанне). Карнавал позбавляє подію піднесеності і робить насилля чимось прийнятним, терпимим і звичним.

Ще одним механізмом шоу-цензури ліберального дискурсу ми назвемо синдром «вже-вписаність» (логіка самовідтворення), маючи на увазі апріорну присутність в його тілі латентних тенденцій до фашизації, що реалізується через механізми перехоплення і номінації бунту. В основі «вже-вписаності» диктатури в свободу лежить культурно-психологічний «синдром байдужого Іншого, або «мертвого Батька», яким постає ліберальний іронік як носій якостей толерантної байдужості. В класичних тоталітарних системах ідентифікація з суворим Батьком відбувається за рахунок садомазохістичної нестачі Господаря в Рабі і Раба в Господарі, так що зливаються воєдино дві нестачі. Якщо Батько «вмирає», зникає образ агресора, що служить маркером самоідентифікації через проекцію, Інший стає замкнутим (байдужим) і не несе цієї нестачі. За таких умов замість  «суспільства свободи» після подолання імперіалізму ми отримуємо «суспільство ризику»: нечіткість норм і вимог провокує ще більш жорсткі вимоги. Як зазначив Жак Лакан на одному зі своїх семінарів, «з фрази старика Карамазова «Якщо Бога немає, то усе дозволено» слідує в контексті нашого досвіду, що відповіддю на «Бог помер» слугує, навпаки, «не дозволено нічого» [12, с. 151]. У С. Жижека: «Суб’єкт звинувачує Іншого за його невдачу та/або безсилля так, ніби цей Інший винуватий у тому, що він не існує», — мова йде про те, що байдужий Інший відкриває людині травму її існування [13, с. 449]. Прибічник толерантності залишає людину наодинці зі своєю травмою, чим спонукає її до ще більшого насилля і самообмеження (самоцензурування).

Ліберал-демократична логіка самовідтворення передбачає взаємну вписаність диктатури і демократії, що діють як взаємні «проксі» — фантазмічні гібридні маски-посередники. Демократія насаджується через правий радикалізм, правий радикалізм приходить до влади через ліберальні ініціативи. Механізмом підтримки цієї логіки антиномій є інтерпретативне втручання в ірраціональний протест – вислів незгоди, що не маркується жодним номінатором і, таким чином, не обмежується жодною політичною силою, що може дискредитувати чи використати його (наприклад, перші стихійні молодіжні виступи на площі). Ірраціональний протест інтерпретується як зайняття такої позиції суб’єкта, що не надає можливості для означення («пристібки»). Ключовим для ірраціонального протесту стає «вакуум у Символічному», «пробіл в символічній структурі», тобто те, що опирається символізації. Такою природою володіє сама Реальність (Істина-Подія за Аленом Бадью) [14]: звідси розуміння ірраціонального протесту як жесту повернення до порожнечі, знаку пробілу, «пустелі». Суб’єкт-номінатор називає подію, і відбувається нівелювання її піднесеності, оскільки вона отримує свій символічний статус та розуміється як частина соціального, частина дійсності суб’єкту. Ідеологізація ірраціонального протесту, який отримує чітку політичну програму, призводить до втрати його революційного потенціалу: увага зміщується із структурних основ дійсності (Реальності) до конкретних фактів, які є породженням чергового Уявного, що прагне влади (у випадку шоку – ліберальної через радикальну), і є складовою того ж самого владного порядку. Відтак, система самовідновлюється (наприклад, фінансування антиглобалістських рухів визначними капіталістами). С. Жижек говорить про «ліберальних комуністів» на зразок біла Гейтса або Джорджа Сороса, що через благодійництво намагаються відновити глобальну рівновагу, «вписуючи» ліві рухи в капіталістичний світ [6, с. 50]. Як бачимо, ліберальна цензура не забороняє протест проти себе, але змінює його кодування. Будь-які спроби критики демократії і відновлення протесту маргіналізуються за допомогою «вже-вписаності», коли травматична Реальність сприймається як «вимушена витрата» щодо основ порядку, який сам не піддається сумніву: так, обнародування багдадського обстрілу США Джуліаном Ассанжем завершується вираженням співчуття родинам загиблих з боку… американської сторони, звідси – зведення неолібералізмом журналістської правди до спроби дешевої сенсації та применшення її піднесеності через спробу театралізувати її як скандал. Дисидентство перетворюється на комічне шоу, а відданість символічному порядку – на справжню свободу через раціональне колективне буття. Якому немає альтернатив.

Шоу-цензурування демонструє нам три моделі ставлення до ідеології: догматичну, іронічну та цинічну, — виокремлені С. Жижеком [15, с. 15-36]. У догматичній мова йде про наївний пафос серйозності, з яким суб’єкт ідеології як носій глупоти вірить у її буквальні сюжети. Засобом подолання наївної цензури є іронія як жест здирання маски з уявної ідеологічної історії, за якою приховується травматична реальність («король – голий»). Іронія формує тип романтика, трагіка і дисидента (сократівський тип). Сократу протистоїть цинік (Діоген), який усвідомлює необхідність ідеології, що є не феноменом Уявного (симптомом), а феноменом Символічного (фантазмом), який відображає дійсність більш глибоку – Реальне, позасвідоме, незалежне від наших знань фактів («вони все одно роблять так»). Фантазмом можна пояснити карнавальність в демонстрації видовищ насилля і свідому відмову від цензури, оскільки знання тут нічого не вирішує і не стримує людину у здійсненні ідеологічних фактів. Ідеологічний цинізм сприймає символічний порядок як вимушене відображення Реального, що неминуче вписує у себе втрати («Звісно, що король голий, але він голий під платтям»).

Висновки. Специфікою шоу-цензури є фатальна циклічна залежність: чим більше прагнення людини вийти з-під тиску ідеології і подолати цензуру, тим більше її залежність від неї і навпаки. Найбільшу прихильність до фантазму виявляють ті, хто з ним бореться, оскільки вони щільно притискаються до архетипного ядра фантазму – Реального, позасвідомого, з яким маніпулює шоу. Таким чином, у ліберальних суспільствах націоналістичного шоку, до яких належить й Україна, цензура відбувається у новітніх гібридних формах, заснованих на публічній демонстрації насилля як вуличного карнавалу. Це пов’язане з цинічним ставленням до ідеології як до символічного фантазму, що, при усій невідповідності фактам, структурує реальність нашого позасвідомого, і тому люди слідують йому, навіть, якщо знають про його неадекватність дійсності. Цинічна позиція  виправдовує ідеологію через гумор і провокує відродження націоналізму як наслідок «пристрасті до Реального». Головними механізмами цинічної цензури є сміх, самообмеження, самоспостереження, перекодування, вписування, насолода катастрофічним сценарієм, трагедія як видовище тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Дебор Г. Д 12 Общество спектакля / Ги Дебор ; пер. с фр. C. Офертаса и М. Якубович. − М.: Издательство “Логос” 1999. – 224 с.
  2. Більченко Є.В. Неототалітаризм як світоглядний феномен: культурологічний дискурс / Євгенія Віталіївна Більченко // Схід. – 2017. — № 2 (48). — С. 83-89.
  3. Бодрийяр Ж. Прозрачность зла / Жан Бодрийяр ; пер. с франц. Л. Любарской и Е. Марковской. – М.: Добросвет, 2000. – 258 с.
  4. Бауман З. Текучая современность / Зигмунт Бауман ; пер. с англ. Ю.В. Асочакова – СПб: Питер, 2008. – 240 с.
  5. Делёз Ж., Гваттари Ф. Анти-Эдип: Капитализм и шизофрения / Жиль Делёз, Феликс Гваттари ; пер. с франц. Д. Кралечкина. — Екатеринбург: У-Фактория, 2007. — 672 с.
  6. Жижек С. Добро пожаловать в пустыню Реального / Славой Жижек ; Пер. с англ. Артема Смирного — М.: Фонд «Прагматика культуры», 2002. — 160 с.
  7. Бауман 3.Глобализация. Последствия для человека и общества / Зигмунт Бауман ; пер. с англ. Коробочкина М.Л.М.: Издательство «Весь Мир», -188 с.
  8. Эко У. Пять эссе на темы этики / Умберто Эко ; пер. с итал. Е. Костюкович. – Спб.: Symposium, 2003 − 96 с.
  9. Честертон Г.К. Вечный человек / Гилберт Кий Честертон ; пер. с англ. Н.Л. Трауберг. − М.: Изд-во Эксмо, СПб.: Мидгард, 2004.- 704 с.
  10. Zizek S. Tarrying with the Negative. Kant, Hehel, and the Critique of Ideology. – Durham, Duke University Press, 2 – 289 p.
  11. Кундера М. Невыносимая легкость бытия / Милан Кундера ; [пер. с чеш. Н. Шульгиной]. – СПб.: Азбука, Азбука-Аттикус, 2014. – 352 с.
  12. Лакан Ж. Семинары, Книга 17: Изнанка психоанализа (1969/70) / Жак Лакан ; пер. с франц. А. Черноглазова. – М.: Издательство «Гнозис», Издательство «Логос», 2008. – 272 с.
  13. Жижек С. Дражливий суб’єкт: відсутній центр політичної онтології / Славой Жижек ; пер. з англ. Димерець Р.Й. – Київ: ППС-2002, 2008. – 510 с.
  14. Бадью А. Бег по замкнутому кругу / Ален Бадью ; пер. с франц. Дм. Колесника // Ліва [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://liva.com.ua/finitude-badiou.html.
  15. Жижек С. Возвышенный объект идеологии / Славой Жижек ; пер. с англ. В. Софронова. – М.: Художественный журнал, 1999. – 114 с.
Реклама
Рубрика: Без рубрики | Оставить комментарий

Синдром крота: чешский опыт

10 марта 2017 года, отвечая на вопросы журналистов на пресс-конференции в Праге, нынешний президент Чехии Милош Земан в шутку объявил себя агентом Путина, а по совместительству – Трампа и Си Цзиньпина. 12 января 2018 года на пражском избирательном участе на Земана напала активистка движения Femen Анжелина Диаш с надписью на обнажённой груди: «Земан – путинская шлюха». Через несколько дней, беседуя в одном из предместий чешской столицы с директором Общества Марины Цветаевой и подругой Ариадны Эфрон Галиной Ваничковой (кстати, либералом), я ловила себя на том, что краснею от её первого непосредственного обращения ко мне: «Скажите, а зачем украинка напала на нашего президента?» Поскольку я до сих пор краснею за поступок выпускницы Национального педагогического университета, я хочу немного поговорить о Земане и его позиции.

Кто он, известнейший семидесятитрехлетний западный политик, прославившийся своим  обоснованием необходимости широкого евроазиатского диалога Китая, России и англо-саксонского мира, протестами против вступления Украины в НАТО, подедржкой вступления России в Евросоюз, участием в Параде Победы 2015 года, а также отличившийся особым пристрастием к бехеровке и табаку? Предупреждаю сразу как большой любитель бехеровки и табака, что за эту статью в поддержку Земана  я получу от чешских социалистов туристический сувенир «Агент Кремля», подобный тому, как купил на рынке мой друг, лидер социал-демократов, историк Здэнек Картофил  по прозвищу krtek (по-чешски «крот»). «Крот» объявлен своими оппонентами, проамериканскими либералами, виртуальным шпионом Владимира Путина, но при этом не умеет пользоваться смартфоном и не знает, как набрать значок «собачка» на клавиатуре.  Итак, кроты против пингвинов, поехали.

Можно много говорить о превращении русофобии в Европе в своего рода медиа-вирус на почве глобального контроля, информационной войны и универсализации институтов либерал-демократии.  Противоречие между этнонационализмом или любыми другими формами правого фундаментализма и либеральными ценностями Евросоюза является номинальным, потому что работает доктрина шока, использующая правых как инструмент поддержки свободного рынка.  Евросоюз, до сих пор являющийся локальным проводником американского глобализма, будет еще долго не замечать гражданской войны в Украине, пока левая система ценностей не проникнет в него и не качнёт общественность. Достаточно сказать, что около двадцати либеральных блогеров, журналистов и лидеров мнений в Праге (среди них и русские либералы) отказались посещать нашу с Русланом Коцабой дискуссию в Парламенте под предлогом болезни. Массовая эпидемия гриппа среди глобалистов не помешала им в тот же день провести очередной цирк памяти Небесной Сотни, который я, потерявшая людей на Майдане, считаю еще одной данью Вашингтону. Впрочем, вскоре грипп сменился признаниями в страхе быть уволенными с работы. Это к вопросу об «агентах Кремля».

Стремясь, во что бы то ни стало, заполучить значок Крота, рискну поведать вам о том, какую доктрину защищает Милош Земан и зачем нужна была вся это дискуссия, огромный вклад в которую внёс сенатор Ярослав Дубрава, присутствовавший наблюдателем на выборах в Донецке и не нашедший там правовых нарушений. За это (как и за книгу с материалами преступлений ВСУ против мирного населения республик, ныне читанную всем парламентом Чехии) Ярослав объявлен в Киеве персоной нон грата. Дубрава читал мой доклад о механизмах бархатных революций по мотивам Алена Бадью и Наоми Кляйн. Интересно, что Здэнек был объявлен «агентом Кремля» не только националистами, но ретроградами старой советской Чехии, которые после бархатной революции перекрасились в патриотов. Ничем Украину не напоминает? Он грустно глядит на фото пражского Майдана на стенке дома, где есть он сам. А я читаю по этому взгляду свою судьбу как бывшего участника Майдана. Мне интересно, объявлены ли уже агентами Кремля Жиль Делёз, Жан Бодрийяр и Славой Жижек?

Однако же, вернемся к вопросу о позиции Милоша Земана и других чешских политиков направления «евроскептицизм».  Кто такие евроскептики и чего они хотят? В своё время такие знаменитые «агенты Кремля», как философы и культурологи И. Уоллерстайн, И. Панарин, В. Иноземцев, С. Хантингтон и Б. Барбер  теоретически обосновали действия чешских «кротов». Собственно, антиглобализм является и моими прикладными разработками. Вкратце эта позиция выглядит так. Глобализация есть не что иное, как политический миф, внушенный властными группами, которые контролируют разделённый на региональные зоны мир. От центра, где господствует Международный валютный фонд, к периферии движутся ниточки асимметрической кредитной зависимости, вечной долговой кабалы, высасывающей человеческие и материальные ресурсы. В странах периферии общество потребления насаждается через символы правых идеологий, необходимых свободному рынку для самовоспроизведения.

Радикальные группы противоположных взглядов, в равной степени поддерживаемые американской разведкой, ведут мир ко всеобщему столкновению. Впрочем, Джорд Фридман и не скрывает того, что американские империалисты поддерживают крайние формы, тех и тех, как либералов, так и консерваторов, чтобы создать взаимную враждебность и черно-белую пропаганду, особенно в восточнославянском поясе вокруг России. Потому нет ничего удивительного, что украинские правые и русские правые, орущие в одну глотку против миротворцев за войну до последнего врага, в одинаковой мере политической Америкой используются.

Самое циничное здесь состоит в том, что американизм имеет не двойные и даже не тройные стандарты. Сначала солидаризируясь с радикализмом в русофобии (и вообще в фобиях по отношению к индустриальным обществам второй волны вроде Китая), в дальнейшем либеральные силы предают свои правые инструменты поддержки status quo капитализма, когда уже перестают нуждаться в жестких средствах отвлечения масс от реальных проблем и механизмах устрашения. Когда масса запугана уже достаточно, ей предлагается в качестве «единственной альтернативы» собственно либерализм как «источник дефашизации». Этот прием назван С. Жижеком ложным выбором, с которым уголовник обращается к жертве: «Кошелёк или жизнь?» Мы, пользуясь чешским политическим жаргоном, можем говорить об искусственной ситуации Fa versus Antifa для человека, которого заставляют выбирать между мультикультурализмом и радикал-национализмом. Имеется в виду, что татуированные мальчики в рунах со знамёнами, изображающими политических трупов начала прошлого века, и цветные девочки с защитой прав кошечек и собачек питаются из одного капиталистического источника. И Земан это знает. Потому кроты – против пингвинов.

Рубрика: Без рубрики | Оставить комментарий

Осторожно, люди! (о недопустимости партий войны)

 

В этой заметке я впервые за последние три года попытаюсь перейти от расшивания раны к лечению. От критики украинской идеологии, которой я занимаюсь три последних года, к выработке позитивной программы ценностей.  Безусловно, что эта программа будет еще много раз корректироваться и уточняться. И какой может быть «позитив» в условиях гражданской войны, национализма и раскола страны? И я наверняка знаю, что такая программа вызовет вой у крайних правых, у крайних левых, у крайних либералов – в общем, у всех «крайних» (преимщественно, диванных), кто заинтересован в реванше до последнего трупа своего политического врага. Сразу предупреждаю: я – не любитель трупов и не страдаю социальной некрофилией. Я не готова откапывать скелеты политических вождей начала прошлого века для удовлетворения личных амбиций. И я устала оправдываться – эти публичные покаяния никак вам не передают мою душу и ничего конструктивного не делают ни для этих, ни для тех.

Начнем с посыла. Я прочла потрясающую статью. Потрясающую, потому что я ПОЛНОСТЬЮ С НЕЙ СОГЛАСНА по сути и полностью не принимаю ее морально. Это статья Андрея Манчука (ссылка: http://liva.com.ua/nepriyatnaya-pravda-evromajdana.html) об украинских либералах (Михаиле Минакове), которые пытаются представить Евромайдан в динамике: от «хороших» протестов «за всё хорошее» (конечно же, либеральных) – до прихода мерзких националистов, что всё отобрали у хороших, съели хороших и начали всем править. Моё неприятие связано не с тем, что я была либералом Евромайдана и теперь боюсь ответственности и, так сказать, нервно исхожу бессознательным.  Андрей может этого и не знать, но я ничего не боюсь, судя по тому, что меня оплевали и посадили в карцер остракизма абсолютно все. Дело – несколько в другом.

В прошлом году на острой волне любви к Максу Хоркхаймеру и Теодору Адорно (можете начинать скрипеть зубами) я написала статью о фашизоидных коннотациях либерального дискурса. Вот ссылка на ЖЖ, где виден год: https://bilchenko.wordpress.com/2017/09/24/%D1%84%D0%B0%D1%88%D0%B8%D0%B7%D0%BE%D1%97%D0%B4%D0%BD%D1%96-%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D1%82%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%97-%D0%BB%D1%96%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE/. В этой статье на очень трудном языке проводится одна простая мысль. Национализм не противоречит либерализму, как это кажется обманутым на Майдане либералам и как это казалось мне в 2015 году, когда на лекции о конфликте между национализмом и либерализмом я собирала толпы таких же страждущих птенцов свободы (ссылка: https://club-seminar.livejournal.com/22389.html). Национализм и есть либерализм. Точнее, либерализм содержит в себе экстремистское ядро правизны, позволяющее ему использовать правые идеи для поддержания власти капитала в условиях капитализма катастроф. Исходя из этого, можно сделать вывод, что либералов на Майдане не обманули: сам перформанс Майдана был задуман и осуществлен  либералами в правой маске, отсюда – изначальная толеризация либералами откровенно фашистских тенденций развития украинского общества. В том числе, русскими либералами, отповедь которым я в свое время написала (цитирую по ЖЖ Захара Прилепина: https://prilepin.livejournal.com/893085.html).  Моя статья «Фашизоидные коннотации либерального дискурса» была чудом взята в ваковский журнал Луцка. Редактор билась в истерике и скрипела цензорскими зубами, но друзья помогли, и это увидело свет именно в Западной Украине (ссылка: Більченко Є.В. Фашизоїдні коннотації ліберального дискурсу: діалог як гуманістична альтернатива «гуманізму» / Більченко Євгенія Віталіївна // Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. – 2017. — № 10 (335). – С. 10-15). Но вы же знаете, как читают ваковские журналы. Об этом шутят во всех НИИ, что они падают на странице статьи автора мордой в пол. Плюс украинский язык. Плюс термины. В общем, кроме моих студентов с антиглобалистского магистериума, это не было никому интересно. Зато это заметили мои-коллеги либералы по научной работе. И началась первая часть Марлезонского балета с моим непопаданием на ученые советы и полной изоляцией меня от преподавательского состава. Впрочем, я согласна. Плоды этой статьи легли в основу моего выступления в Сенате Чехии. После возвращения началась вторая часть Марлезонского балета, когда маргинализация в гуманитарной Украине стала полной. У меня начали отбирать студентов-магистров, заинтересованных в изучении антиамериканизма. Чтобы не говорить всё о себе да о себе и не навлекать очередное скрипение зубов у людей, которым о себе сказать нечего, приведу основные тезисы из сенатского выступления:

  1. Двойные стандарты либерал-демократии, в том числе по отношению к Украине, спровоцировали моё расхождение не только с националистами, но и с либералами, когда я осознала замкнутость порочного круга их взаимной смены в условиях цветной революции.
  2. После долгих дискуссий я пришла к выводу, что украинский либерализм содержит яркие фашизоидные коннотации. Противоречие между либеральной идентичностью и любыми формами фундаментализма является в Украине условным. Произошло возрождение первой волны в составе третьей, которое было использовано как инструмент шокового распространения либерал-демократии.
  3. «Уже-вписанность» – сложный термин, который передает включенность революции в диктатуру и диктатуры в революции. Началом цветной революции, когда люди выходят и занимают площадь, является иррациональный протест. Речь идет о таком выражении несогласия, которое не имеет никакой позитивной программы и никакого политического вектора. Носителям иррационального протеста, принадлежащим к группе маргиналов блуждающего избытка в основной массе населения, есть что ответить только на вопрос, чего они не хотят. И совершенно нечего ответить на вопрос, что же они хотят взамен. В результате образуется вакуум, который легко заполняется разного рода политическими силами. Эти политические силы вмешиваются в протест и осуществляют так называемую «номинацию» − обозначение протеста своими целями по установлению новой власти . В результате интерпретирующего вмешательства революционные события теряют искренность, стихийность и непосредственную бытийную подлинность. Они оказываются уже-вписанными в интриги политиков.
  4. Кто же вмешивается в иррациональный протест и какие политические силы можно выделить в цветной революции, как она была организована в Украине? Рассмотрим три основные силы: консерваторы, радикалы и либералы, причем последние делятся на системных и несистемных. Для начала носители иррационального протеста, к которым принадлежат несистемные либералы, занимают мифологическое пространство площади. Время на ней останавливается и становится конечным моментом упоения. Именно эта экзистенциальная наполненность и рождала будущих жертв «Небесной Сотни». Через некоторое время, когда становится очевидным, что первые протестующие − беспомощны, их номинируют либеральные силы глобальной системы, использующие в качестве механизма прихода к власти и ее удержания национал-радикалов.
  5. Сначала либеральные лидеры активно участвуют в правом национализме, используя его как инструмент массового устрашения. Когда масса запугана уже достаточно, ей предлагается в качестве «единственной альтернативы» собственно либерализм как «источник дефашизации». Мы можем говорить об искусственной ситуации выбора «Fa versus Antifa» для человека, которого заставляют выбирать между «кошельком и жизнью» — между националистами и либералами.

В парламенте я рассматривала цветную революцию в Украине как пошаговую информационную процедуру.

  1. Шаг первый. Американская доктрина шока — ослабление Востока и третьего мира за счет создания зон свободного рынка. Идеологической вывеской доктрины шока является либеральная борьба против тирании. Происходит подшивание под эту борьбу демократов, недовольных консервативными структурами государства, для укрепления которых используется партия войны с ее этническими реваншами.
  2. Шаг второй. «Спящие». Это корневая система кибер-контроля на широчайшем горизонтальном уровне с поддержкой сверху, запускаемая десятком синхронных щелчков от заказчиков — блогеров, сетевых анонимов в ЖЖ, неформальных лидеров мнений и т.д. «Спящие» состоят из огромного количества наивных обывателей, которых стихийно направляют боты по лозунгам «борьбы за свободу» и «борьбы за нацию».
  3. Шаг третий — протест. Материализация «спящих» в виде выхода молодёжи на улицы, образование стихийной толпы из студентов и патриотов с искренними негативными порывами без позитивной программы действий.
  4. Шаг четвертый — перехват. Пробужденным от сна рассказывают, кто их враг и чего они хотят. Схема искажения первичных умонастроений в процессе перехвата работает по принципу: abc bcd cde def. Между 1 и 4 звеньями в ходе искажения уже нет ничего общего. Из самообороны вырастает нападение. Из либеральности — дикий волюнтаризм. На конкретном моменте радикалы и либералы становятся «одним национальным целым».
  5. Шаг пятый. Двухходовка – уничтожение либеральными режимами радикалов их же руками в гибридных войнах. Породив неофашистов, либерализм второй волны революции объявляет их вне закона и меняет проект на более умеренный и бескровный, противопоставив состоянию страха себя же в качестве мнимой альтернативы. Данные процессы определены как стерилизация результатов революции.

Более подробно: https://bilchenko.wordpress.com/2018/02/20/%D1%86%D0%B2%D0%B5%D1%82%D0%BD%D0%B0%D1%8F-%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D1%8E%D1%86%D0%B8%D1%8F-%D0%B2-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D0%B8%D0%BD%D0%B5-step-by-step-%D0%B4%D0%BE%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D0%B4/. Видео выступления с сенатором Ярославом Дубравой, снятое, да (скрип зубов), Первым каналом: https://www.youtube.com/watch?v=xdb2FaUiPnI&t=88s.

Возникает ли у вас вопрос, КАКИЕ тогда у меня претензии к Манчуку? Если мы полностью совпадаем? Первый мотив, который мне не понравился, — это опускание им историографии. Когда Манчук пишет о том, что Евромайдан не был перехватом либералов со стороны радикалов, он не может не знать, что о насквозь либеральной природе бархатных революций писали: Жан Бодрийяр, Наоми Кляйн,Славой Жижек. А также Младен Долар и Луи Альтюсер. Ален Бадью на эту тему сделал отдельный семинар «Настоящее отсутствует» (март 2014 года на примере Украины и Египта). Так почему бы не упомянуть их из соображений хотя бы историографической чистоплотности?

Я считаю (Манчук может не понимать, я надеюсь, что он не понимает, что творит), что дело – глубже. Автором статьи отрицается САМ ПЕРЕХВАТ. Я пишу, что перехват был, возможно, он был быстрее, чем думалось, возможно, что было два или три перехвата: либеральный, потом праволиберальный, потом радикальный. Возможно что по закону уже-вписанности точка перехвата была включена в шоу бархатной революции синхронно: без тягучей линейности и диалектики. Но прочувствуйте, как меняется картина без перехвата. С перехватом: есть население Украины, желания которого перехватили и использовали, они Люди. Пусть обманутые, пусть ожесточенные, пусть глупенькие, но Люди. А по людям нельзя стрелять. Без перехвата: есть население Украины, они – не люди. Он – преступники, сопричастные либералам, они подлежат искоренению. Манчук пишет: «Да, в майдане совершенно бескорыстно участвовало множество честных и искренних украинцев – но нужно прямо сказать, что их банально использовали в прозаических целях борьбы за власть, отбирая ее у слабого и гнилого режима Виктора Януковича. «Люди всегда были и всегда будут глупенькими жертвами обмана и самообмана в политике, пока они не научатся за любыми нравственными, религиозными, политическими, социальными фразами, заявлениями, обещаниями разыскивать интересы тех или иных классов», – писал в свое время Владимир Ленин, с которым так яростно сражались участники киевской «революции»». Отлично, но мало. И почему философия кончилась на Ленине? Не потому ли, что материалистическая диалектика брежневской эпохи – единственное, что может предложить радикально настроенная вторая сторона конфликта? Недаром, фолловеры Манчука уже брызжут желчью в сторону Киевской философской школы, говоря, что «их» Бодрийяр «подготовил» Майдан. А ничего, что один из блестящих философов этой школы — антифашист Виктор Малахов — эмигрировал из Украины? А вот что пишет печально известный блогер Дзыговбродский, который, по его же собственным словам, вышел на той неделе на моих киевских врачей-психиатров (пусть напишет кого): «Ощущение неминуемого финала Украины, а заодно украинского языка и культуры, затопило Киев» (Подробнее: http://antifashist.com/item/kazus-bilchenko.html#ixzz5AUpfpSpy). После этого к психиатру следует сходить автору поста, ибо дальше идет наскок на Прилепина, который кажется политэмигранту Дзыговбродскому недостаточно «русским» для России. Интересно, а с каких пор за Москву решает украинская сбежавшая в страхе тусовка? Если не хватило яиц рвануть в Донецк на передовую, как Захар, или сидеть в роднйо фашистской Украине, подвергая себя опасности, как Руслан Коцаба, то обязательно надо командовать россиянами и рассказывать им, какие писатели для них хороши, а какие нет? Но не будем о грустном: сосать и сплевывать грязь для многих блогеров и журналистов – дело привычное.

Вернемся к вопросу о перехвате. Вы поняли, что хочет та сторона в ее радикальном проявлении? Чтобы не было украинского языка и культуры. Не – братские Украина и Россия, а чтобы Украины — не было. Потому, когда Прилепин пишет: «Украина, родная опомнись», — украинцы ему не верят, они же читают Дзыговбродских и прочих псов ненависти. Если на Майдане были не Люди, а со-преступники, то уничтожению подвергается всё, что попадается под руку. Пятнадцать процентов населения Украины сейчас продолжает волонтерить на АТО. Посчитайте. Все они. Дальше – студенты из «наскакавших», из тех, что устраивают мне сейчас истерику, что я отбираю у них символическую память Майдана. Дальше кто? Национал-либералы, сторонники еврокурса. Это значительная часть населения нынешней Украины.  Дальше кто? Всякие Захары Прилепины, которые вступились за Бильченок и которые недостаточные «русские»? Или говорящие на украинском люди, как сейчас угнетаются говорящие на русском? У меня вопрос: ГДЕ КОНЕЦ ЦЕПОЧКИ УНИЧТОЖЕНИЯ ВРАГОВ у партий войны с той и другой стороны?

Потому моя позитивная программа начнется с первого тезиса, и он будет главным: «Осторожно, люди!» По обе стороны гражданского конфликта в Украине находятся люди, и все они – дончане, киевляне, львовяне, одураченные или неодураченные, прозревшие или еще слепые – должны объединиться в противостоянии насилию. Противостояние насилию – это единственная ценность, которая не подвергается сомнению. Силы войны заинтересованы для продолжения получения бизнеса от войны вести черно-белую пропаганду и представлять вас в глазах друг друга как нелюдей. Иначе вы помиритесь, и война закончится.  Потому вам надо вручить знамена исторических трупов и натравить друг на друга, но и этого мало: ни одной из сторон силы войны не дадут войти в город как освободителю. Они сделают всё, чтобы она вошла как завоеватель, даже, если солдаты этого не хотят. Журналисты сделают своё дело, выпятив самые гнусные признаки противника в ваших глазах и утаив от нас, что наши враги – это мы сами, они нежные, они умные, они неразумные, они мятущиеся.

Визуально я могу себе представить прямоугольный стол. До круглого мы не доросли. Пусть на одной стороне сядет Прилепин. Напротив – Савченко. Пусть между ними сядут Мураев, Коцаба, Жарких, Випнянский, кто-то более пророссийский,кто-то — более проукраинский или проевропейский. Из журналистов пусть сядет Подоляка. Я вообще могу не садится: я могу заскочить на стол и стихов почитать, эт оединственное, на что я годна — заскакивать и рифмовать. И будет русско-украинская и украино-русская страна имени  Башлачева-Гоголя-Летова — София, Святая Русь, Лавра, Подол, Арбат. Вот такой гештальт. Через два дня война кончится. Вот это будет моей позитивной программой. И я е ебуду уточнять для вас – пока рот не заткнут.

Рубрика: Без рубрики | Оставить комментарий

Цветная революция в Украине step by step (доклад для Сената Чехии)

Предыстория. Начнем с личного вступления в проблему. Как так случилось ,что бывший поэт революции достоинства в Украине и волонтер ее вооруженных сил в АТО поменял свои взгляды на противоположные, оказавшись в тисках между бьющими с обеих сторон в качестве двойного предателя? Легитимная история моего диссидентства в Украине в качестве «радикально» поменявшего взгляды национал-либерала, бывшего «поэта майдана» м волонтера началась ровно год назад в феврале 2017 года, с закрытия моего блога на официальном национальном сайте «Liga.net». Блог собирал тысячи просмотров и был одним из самых популярных. Он задумывался как площадка, где будут отстаиваться интересы русского языка и культуры в Украине при сохранении в целом позитивного отношения к украинскому национально-европейскому курсу и негативного отношения к российской политике. К тому времени у меня уже накопился двухгодичный опыт правозащитной борьбы за права региональных меньшинств и языков, блог был необходим как некая легитимная формула либерализма. Но в Украине невозможно быть либералом и при этом антинационалистом, потому что национализм и либерализм здесь питаются из одного источника и составляют порочный круг. Я не оправдала надежд редакции и начала критиковать не только откровенно экстремистские притеснения прав русскоязычных граждан страны, но и саму государственную власть и весь нынешний курс как проявления латентного фашизма.

В это же время на блоге появилось легендарное эссе «Страх», которое вскоре разошлось едва ли не в листовках и было процитировано рядом украинских и российских СМИ. В «Страхе» и в ряде других созвучных текстов впервые на уровне массового сознания я поставила вопрос, о котором ранее беседовала с единомышленниками только на кухне. Это вопрос о надвигающемся неототалитаризме в Украине, рычагами которого являются добровольные ограничения себя гражданами в политических высказываниях (самоцензура) и их коллективная слежка друг за другом в социальных сетях (виртуальный терроризм). К тому времени в Украине уже накопилась критическая масса добровольных интернетных групп по выявлению всех уклоняющихся от официальной идеологии. Инакомыслящих подвергали травле, писали на них доносы по месту работы, публиковали вместе с адресами на сайте по политической чистке «Миротворец» и иногда уничтожали физически, как это имело место с Олесем Бузиной. Диагностирование нынешнего украинского режима как неототалитарного вызвало негодование у ряда либеральных «проевропейских» лидеров общественного мнения, которые объявляют украинские национализм и милитаризм единственными «бейджиками» национальных гражданственности и идентичности, отождествляя понятие украинского с понятиями «русофобия» или «Украина для украинцев». Главным аргументом моих оппонентов был тот, что в нашей стране нет однопартийной системы и вождизма, то есть они оценивали новый информационный тоталитаризм по меркам дисциплинарных обществ ХХ века. Возникла необходимость конкретизации особенностей неототалитаризма и его отличия от классических форм тотальности. Вскоре после этого прецедента мой блог был закрыт после появления в его контенте предложения детальнее расследовать обстоятельства гибели участников «Небесной сотни» и причастность к этому преступлению украинских националистов. На тот момент жена одного из моих погибших на Майдане знакомых эмигрировала в Европу, отказавшись от поддержки государственного культа своего мужа  в местах памяти.

Обосновать идею неототалитаризма как закономерного результата цветной революции и применения доктрины капитализма катастроф к Украине мне помогли члены общественной организации и партии левого толка «Студреспублика», которые активно поддерживают «узника совести», пацифиста Руслана Коцабу. После объявления меня диссидентом от меня отказались не только украинские патриоты, но и представители русской либеральной интеллигенции, активно поддерживающие проевропейский курс Украины. Одновременно с украинскими и русскими национал-либералами против меня как против «раскаявшегося нациста» и «экс-волонтёра» АТО выступили представитель правого русского консерватизма, лишенные возможности наслаждаться образом врага и правильно распределять роли и функции в символической борьбе структур. Поэтому левые силы были единственными, кто способствовал распространению моих взглядов среди населения, и я у них в несомненном долгу, несмотря на наши частные расхождения относительно России. Вскоре после того, как я стала экспертом «Студреспублики» мне удалось прорваться к европейским антиглобалистам на международном леваческом форуме в Харькове от фонда Розы Люксембург, собравшем представителей десятка стран вокруг вопросов гендерной политики и неонацизма. Именно там мне впервые удалось обнародовать перед гуманитарным мировым сообществом идею угрозы неототалитаризма в странах восточноевропейского пояса на украинском примере. Маркерами неототалитаризма стали насаждение моноэтнического дискурса, борьба с русским языком, откровенный экстремизм под предлогом «возрождения традиций», поощрение в научном пространстве работ по украинскому религиозному фундаментализму и критике русского православия, формирование предвзятого отношение к постмодерным идеям, левачеству и психоанализу.

Неототалитаризм и развитие классического фашизма в Украине. Неототалитаризм в Украине – это сложное синкретическое явление, сочетающее в себе противоположные признаки трёх цивилизационных волн: аграрной, индустриальной и постиндустриальной. Как феномен премодерна украинский неототалитаризм апеллирует к этноцентризму и радикал-национализму, о чем свидетельствуют экстремистская деятельность добробатов, национального института памяти и откровенных русофобов в гуманитарной  среде (квоты на радио, телевидении, книжном рынке). Как феномен модерна украинский неототалитаризм проявляется в максимальном способствовании государственного аппарата и номенклатуры работе неонацистских организаций («Азов», С14, Правый Сектор и другие). Как феномен постмодерна украинский неототалитаризм характеризуется тем, что зачастую проявляет себя в латентных формах гибридной войны при помощи информационных технологий. Поскольку украинский неототалитаризм имеет диффузные рассеянные формы, нередко прикрытые демократическими декларациями, его невозможно сводить исключительно к откровенно видимым актам неонацистов на улицах. Он укоренен в политике государства, в пропаганде, в поп-культуре и в массовом сознании, которому пытаются внушить, что действия откровенных вандалов – это побочные незначительные явления, легко преодолеваемые при помощи евроинтеграции. Таким образом, «западные» ценности становятся прикрытием для разжигания гражданского конфликта. Диффузность и рассеянность неототалитаризма в Украине усложняют процесс его диагностики, пока он «весь не выйдет наружу» в виде правого реванша. Вероятность этого реванша – очень велика, но также и велика вероятность того, что он будет преодолен при помощи тех же «западных» ценностей, что лишает украинского гражданина возможности выбирать, ибо на повестке дня стоит только бесконечное движение по кругу от скрытого национализма в форме либерализма до откровенного неонацизма. Мы имеем дело с процессом дегуманизации Украины в глазах мира. И противостоять ей можно только при помощи адекватного информирования мира о том, что действительно происходит в Украине.

Самое опасное в сложившейся ситуации состоит в том, что украинский неототалитаризм для своего укрепления начинает использовать последний запрещенный прием – обращение к религиозному фактору. Поощрение националистов, которые занимаются преследованием православных московского патриархата, стимуляция массового ухода верующих из православной церкви в греко-католичество и киевский патриархат и откровенно русофобская риторика по отношению к московским церквям не только нарушают статьи конституции Украины по свободе совести и религиозному многообразию. Они запускают самый взрывной рычаг консолидации общества в условиях войны – коллективное бессознательное, травматическую народную память и архаические языческие символы, мистифицированные гротескные формы которых компенсируют растерянным и опустошенным людям нехватку личной идентичности. Таким образом, в стране создаётся симулятивная рекламная историческая память, основанная на изымании из цивилизационного тела украинской культуры органичной древнерусской, славянской и православной составляющей. Это уже не борьба военных, а борьба цивилизационных парадигм, игнорировать которую – попросту наивно. Забвение подлинной исторической памяти порождает зияние, которое наполняется искусственной культурной идентичностью.  Мы без труда можем определить ее признаки, главным из которых является квазирелигиозность. Неототалитарное сознание в Украине формируется при помощи ряда приемов, к которым  я предлагаю обратиться.

  1. 1. Имитация национального единства – формирование пространства квазимифологической оргиастической целостности «нации», которая может заявить о себе исключительно через отрицание общего «врага» («Украина – не Россия»). Очарование «врагом» опирается на атмосферу жреческих заклинаний и формирует травматическую установку на реванш и освобождение от невидимого «агрессора».
  2. Мышление при помощи бинарных оппозиций – воображаемое национальное единство опирается на такой же воображаемый дуализм «своих» и «чужих», в рамках которого любая позиция посредника воспринимается как «предательство», любая критика – как «провокация», а любое миротворчество – как «братание с врагом». Отсюда – бесконечный военный пацифизм, культ практики, настороженное отношение к теории (особенно к «постмодернизму»), перенесение законов войны на тыл, который моделируется как поле сражения с «сепаратистами» и «агентами»; неумение отличать защиту собственных прав и нападение на чужие права, восприятие доминирования как обороны.
  3. Ксенофобия – разжигание неприязни к Чужому посредством приема редукции – сведения всего его многообразия к одной-двум экзотических сомнительных черт. Поскольку образ врага становится мифологическим мотором травматической консолидации общества, очень важно представить Чужого как нечто одномерное. Например, русское православие презентуется исключительно в политических коннотациях российской православной церкви, при полном или частичном забвении его сакральных источников и святоотеческой литературы.
  4. Квазирелигиозность – реанимация древних сакральных символов, их опустошение и политизация, наполнение их новым идеологическим контентом и подача их населению в эклектическом виде как маркеров «народных традиций». При этом к подлинной этнической культуре квазирелигиозные символы не имеют никакого отношения: пропаганда заинтересована в том, чтобы представить их маркерами национального курса государства. Так региональная идеология всего лишь части Западной Украины «натягивается» на национальную доктрину всей страны, и национализм становится синонимом патриотизма. Чтобы поддерживать синдром «общих своих» (выдавание корпоративного и частного за целое и общее), в стране формируется обедненная модель идентичности, основанная на слиянии воедино языкового, этнического, религиозного и цивилизационного факторов. Суть модели – очень проста: «если ты украинец, ты обязан говорить на украинском, посещать украинскую церковь, слушать украинскую музыку» и т.д. Квазирелигиозность вынуждает людей стесняться своей инаковости, применять к себе самоцензуру и извиняться за русский язык в публичной сфере. Квазирелигиозность опирается на пафос серьезности, потому исключает все проявления юмора, иронии, богемного эпатажа и прочих признаков постмодерной эстетики. Нападения правых христиан на гендерный клуб, риторика неприятия мультикультурализма и сожжение флага Евросоюза – в какой-то мере иллюстрация к этой проблеме. Показательно, что сами сторонники якобы «мультикультурной» политики на уровне власти никак этому не сопротивляются, так что возникает впечатление взаимной связи либералов и радикалов.
  5. Патернализм – попытка представить власть как мессианский архетип Отца и освободителя. Это − стилевая эксплуатация фаллических образов оружия и крепкого солдатского тела, акцент на патриархальной мужественности на агитационных плакатах в причудливом ее сочетании с откровенной пропагандой ЛГБТ, феминизма и трансгендера, правые сторонники которого активно поддерживают сексистские манифесты добробатов, а левые сторонники занимаются чем угодно, кроме проблем гражданского конфликта.
  6. Появление новых неклассических форм контроля – речь идет о том, что в Украине вертикальный контроль власти за публичной жизнью человека, традиционный для дисциплинарных обществ, сменяется на горизонтальный контроль за приватной жизнью при помощи Интернета. Не меньшинство контролирует большинство, а большинство контролирует меньшинство и друг друга. Размывается номенклатурный центр слежки: все следят за всеми, все являются объектами тотального наблюдения в виртуальном пространстве, выдаваемого за «волю народа» и «гражданское общество». Власти остается лишь выполнять роль индикатора локальных групп «глобального села», о свидетельствует поддерживаемая СБУ и МВД Украины частная инициатива сайта «Миротворец» и многих других.
  7. Виртуальный терроризм – в обществе горизонтального контроля власть активно использует плачевное финансовое положение людей, для которых место регистрации становится тюрьмой. Лишенные свободы передвижения, капитала и работы, граждане с низким уровнем дохода находятся в состоянии постоянной фрустрации и пополняют ряды пользователей социальных сетей, которые разворачивают бурную компенсирующую деятельность, создающую у них иллюзию своей роли как полноценных политических субъектов. В результате глобальный контроль превращается в массовую локальность троллей, ботов, групп по интересам, фейков, демотиваторов, чатов, где реанимируются мифологические архетипы прошлого («Бандера», «ОУН-УПА», «голодомор»).
  8. Идеологический китч – особое направление в развитии индустрии развлечений, состоящее в производстве огромного количества культурной продукции, пропагандирующей откровенно милитаристские идеи под сентиментальной оболочкой морализаторства. Идеологический китч прибегает к ретушированию: каждого обывателя воспитывают как пассионария, происходит массовизация элитарного, в результате которой героизм становится мещанской нормой. Нехватка личностной реализации приводит к заполнению пустоты символами борьбы. Зияние и несостоятельность рождают «патриотов». Происходит подмена понятия жандарма на понятие революционера: каждый, кто убивает своих граждан, ощущает себя так, будто он обороняется от структуры другой страны. В результате мы имеем дело с поколениями потенциальных карателей, которые пополняют ряды национальных дружин под молчаливое одобрение либеральной романтики.
  9. Этническая концепция нации и культуры – радикальная правая версия «Украины для украинцев» выходит из маргиналий на арену культурной политики и способствует утверждению модели унитарного моноэтнического государства. В научной среде активно продвигаются романтические исследования национальной культуры как замкнутого гештальта с вертикальной передачей традиционных ценностей, в результате чего игнорируются любые гибридные и кочевые культурные формы (например, русскоязычные украинцы). Трагедия националистического романтизма состоит в его принципиальной невозможности вхождения в глобальный мир в двух взаимно исключающих проявлениях глобализации: как интеграции, так и многополярности. С точки зрения интеграции, которая снимает ценность национального государства в пользу информационных технологий, национализм выглядит, как этнический сепаратизм, а с точки зрения многополярности, которая способствует децентрализации регионов, национализм выглядит, как шовинизм и империализм по отношению к локальностям. Резонансы локальностей в глобальном мире достигли такого размаха, что теперь каждый субрегион может обратиться за помощью к транснациональному сообществу для поддержания своей политической и культурной автономии. Другое дело, что транснациональное сообщество зачастую применяет двойные стандарты к самоопределению регионов, классифицируя его как «освободительную борьбу», если регион проводит либеральную политику, или как «сепаратизм», если политика региона  направлена на антиглобализм.

Либеральный фашизм в Украине. Двойные стандарты либерал-демократии, в том числе по отношению к Украине, спровоцировали моё расхождение не только с националистами, но и с либералами, когда я осознала замкнутость порочного круга их взаимной смены в условиях цветной революции. Наиболее болезненным было расхождение с русскими либералами, которые оправдывают действия украинского правительства и боевиков по отношению к населению Одессы и Донбасса. После долгих дискуссий я пришла к выводу, что украинский либерализм содержит яркие фашизоидные коннотации. Чем интенсивнее потоки транснационального капитала, рабочей силы, информации, тем жестче становятся радикальные установки в «демократической» стране. Противоречие между либеральной идентичностью и любыми формами фундаментализма является в Украине условным. Условность этого противоречия объясняется тенденциями развития информационного общества третьей волны. Технологический прогресс, приведший к высвобождению глобального капитала и распространению символического обмена и свободного рынка, колоссально понизил роль национального государства, которое утратило способность контролировать свои территории, оставаясь довольно неповоротливым бюрократическим институтом второй волны. Расхождение между правовым понятием государственной границы и фундаменталистской риторикой «метафизики судьбы» спровоцировало распространение регионального и этнического сепаратизма, в результате чего мир оказался на пороге аграрной местечковости «нового средневековья».

Кризис мультикультурализма в Европе создал ситуацию ценностной пустоты, которая тотчас наполнилась радикальными идеями, так что обещанный «конец истории» стал эрой не деидеологизации, а реванша идеологий, в первую очередь – неолиберализма и реваншизма. Так произошло возрождение первой волны в составе третьей, которое было использовано адептами свободного рынка как инструмент шокового распространения либерал-демократии в странах третьего мира путем цветных революций (Чили, Аргентина, Ирак, Грузия, Россия, Украина и др.). Я пришла к выводу, что доктрина либерализма вообще и та ее форма, которую она принимает в Украине, несет в себе латентный фашизм.  Просветительский технократический дискурс Сократа и Одиссея заканчивается для нас «Освенцимом» −  отчуждением, цинизмом, ксенофобией, этноцентризмом и деструктивностью. Таким образом, мультикультурализм как радикальный неолиберальный проект третьей волны становится для нас мимикрией насилия, скрытого под двойными стандартами.

Я попытаюсь выделить основные фашизоидные коннотации либерального дискурса и показать, как они проявляются в Украине.

  1. Утопизм – отсутствие логической аргументации, сентиментальность и упор на эмоционально-чувственную сферу, отрыв идеи бесконфликтного сосуществования культур от практической жизни, агрессивная пропаганда боязни конфликта (тензофобии), приводящая к поддержке его сильной стороны; стилизация социально-классовых отличий граждан под культурные, в результате которой раздуваются языковые и ментальные проблемы. Манипуляции на тему русскоязычия и носителей «ватного» дискурса в Украине являются отвлекающим маневром для продолжения коррупционных действий олигархической власти и доведения народа до полного обнищания. Правая диктатура используется как механизм удержания контроля в условиях капитализма катастроф.
  2. Коррозия толерантности. Основная часть населения Украины не прошла тест Европы на плюрализм. В природе толерантности как церемониальном сдерживании агрессии по отношению к Другому содержится нечто более страшное, нежели неспособность «терпеть нетерпимое». Граждане Украины не могут удержаться на хрупкой границе между правами и амбициями, поскольку не имеют достаточно высокой политической культуры и не осознают себя субъектами права. В результате они отождествляют защиту своих прав с нападением на права Другого, господство над которым воспринимается как нечто естественное, как «равенство», как продолжение всё той же риторики революционного «освобождения», на деле являющегося карательной операцией (Одесса, Донбасс). В результате плюрализм и релятивизм порождают у людей, которые мыслят оппозициями, состояние культурного шока и полной дезориентации. Возникает ощущение краха ценностей и потери идентичности, зияние расширяется, и эту нехватку человек интенсивно компенсирует правыми идеологиями.
  3. Националистическая «сшивка» − идеологический баланс-спайка придуманных историй, компенсирующих травму. Открытую рану идентичности украинцы латают доктриной национализма, эзотерические символы которого создают у них ощущение подлинности и значимости своего бытия. Особенностью «сшивки» является заложенное в нее противоречие между отдельными идеологическими позициями, которое воспринимается как нечто само собой разумеющееся. Все позиции подчиняются центральному ядру («Украина – не Россия», «Путин – агрессор») и связаны через процедуру ссылок друг на друга, превращающих их в тавтологические клише. Наиболее ярким противоречием украинской «сшивки» является расхождение между либеральной и националистической идентичностью, между этническим фундаментализмом и «евроинтеграцией», между декларациями о легитимности прав и свобод Другого и призывами к их дискриминации в русскоязычных регионах, что и создало Украине конфликты не только с консервативной антиглобалистской Россией, но и с вполне «либеральными» странами Европы: Голландия, Польша, Венгрия и др. Для нас в этом противоречии нет ничего удивительного, ибо оно укладывается в доктрину шока американской политики.
  4. «Уже-вписанность» – сложный термин, который передает включенность революции в диктатуру и диктатуры в революции в условиях осуществления доктрины шока. Началом цветной революции, когда люди выходят и занимают площадь, является иррациональный протест. Речь идет о таком выражении несогласия, которое не имеет никакой позитивной программы и никакого политического вектора. Носителям иррационального протеста, принадлежащим к группе маргиналов блуждающего избытка в основной массе населения, есть что ответить только на вопрос, чего они не хотят. И совершенно нечего ответить на вопрос, что же они хотят взамен. В результате образуется вакуум в символическом поле – знак проблема, который легко заполняется разного рода политическими силами. Эти политические силы вмешиваются в протест и осуществляют так называемую «номинацию» − обозначение протеста своими целями по установлению новой власти и/или продолжению предыдущей в другой версии. В результате интерпретирующего вмешательства революционные события теряют искренность, стихийность и непосредственную бытийную подлинность. Они оказываются уже-вписанными во властные интриги политиков. Любые дальнейшие попытки возобновить иррациональный протест оказываются предвиденными и воспринимаются как «вынужденные потери», поскольку антиглобалистский бунт становится частью глобальной системы: так возникают «системные» либералы и «системные» левые, озабоченные не столько критикой военного пацифизма и основ либерал-демократии, сколько частными вопросами защиты прав ЛГБТ, зеленым движением и т.д. Журналистская правда в условиях «пост-правды» легко подается как дешевая сенсация и дискредитируется за счет скандала, как в случае с Дж. Ассанжем.

Кто же вмешивается в иррациональный протест и какие политические силы можно выделить в цветной революции, как она была организована в Украине? Давайте рассмотрим три основные силы: консерваторы, радикалы и либералы, причем последние делятся на системных и несистемных. Их различные соотношения и образуют ход событий. Для начала носители иррационального протеста, к которым принадлежат несистемные либералы, занимают мифологическое пространство площади. Время на ней останавливается и становится конченым моментом упоения глубиной бытия. Именно эта экзистенциальная наполненность и рождала будущих жертв «Небесной Сотни». Через некоторое время, когда становится очевидным, что первые протестующие − беспомощны, их номинируют либеральные силы глобальной системы, использующие в качестве механизма прихода к власти и ее удержания национал-радикалов. Так начались первые выстрелы на Майдане, призванные возбуждать толпу. И появились портреты Бандеры, в результате чего мультикультурализм и этноцентризм, либерализм и радикализм, фундаментализм и «европейские ценности» парадоксальным образом соединились в  одну сшивку первой и третьей волны. Нечеткость требований со стороны студентов породила ужесточение требований со стороны военных. Из либерально-демократического Майдан стал милитаристским, и начались боевые действия на улице Грушевского, появление неидентифицируемых снайперов, обстрелы со стороны гостиницы «Украина» и сожжение дома профсоюзов —  сначала в Киеве, а потом в Одессе. Но и это еще не конец двойного стандарта.

  1. «Пребывание в негативном», или «кошелек или жизнь». Самое интересное открывается не столько в двойном стандарте союза либерального постмодерна с радикальным премодерном против модерного общества (в данном случае – против консервативной России «второй волны»), сколько в том, что двойной стандарт распространяется и на само отношение либералов к радикальным течениям. Сначала либеральные лидеры активно участвуют в правом национализме, используя его как инструмент поддержки status quo капитализма, как средство отвлечения масс от реальных проблем и как механизм массового устрашения. Когда масса запугана уже достаточно, ей предлагается в качестве «единственной альтернативы» собственно либерализм как «источник дефашизации». Этот прием называется «пребывание в негативном» (Славой Жижек) и составляет одну из основ невозможности выбора. Мы можем говорить, используя чешский политический жаргон, об искусственной ситуации выбора «Fa versus Antifa» для субъекта, которого заставляют выбирать между «кошельком и жизнью» — между мультикультурализмом и радикал-национализмом, условность противостояния которых уже предусмотрена. Имеется в виду, что радикал-националистические группировки и мультикультурные эксперименты неолибералов, либерализированных левых, трансгендерных и других сообществ питаются из одного капиталистического источника. Недовольство правых, которое наивно воспринимается как симптом их стремления гомогенизировать культуру, на самом деле является лишь одной из сторон глобального базового конфликта. Последний заключается в противоречиях самого капитализма, представители которого стилизируют экономические проблемы под этнорелигиозные. Причем, этнические и религиозные конфликты сначала намеренно обостряются, общество дифференцируется, партикуляризируется и приводится к расколу (через национализм «фа»), а затем подвергаются нивеляции и унификации (через мультикультурализм «антифа»). Иными словами, сначала нас искусственно разъединяют на западников и славянофилов, националистов и православных, а потом столь же искусственно объединяют в неком общем «западном доме». Между тем, «базовый конфликт» современного мира, связанный с поиском дешевой рабочей силы, так и остается нерешенным.

Если рассматривать цветную революцию как пошаговую информационную процедуру, то выглядит она примерно так.

  1. Шаг первый. Американская доктрина шока — ослабление Востока и третьего мира за счет создания зон свободного рынка. Идеологической вывеской доктрины шока является либеральная борьба против тирании. Происходит подшивание под эту борьбу демократов, недовольных консервативными структурами государства, для укрепления которых используется партия войны с ее этническими реваншами.
  2. Шаг второй. «Спящие». Это корневая система кибер-контроля на широчайшем горизонтальном уровне с поддержкой сверху, запускаемая десятком синхронных щелчков от заказчиков — блогеров, сетевых анонимов в ЖЖ, неформальных лидеров мнений и т.д. «Спящие» состоят из огромного количества наивных обывателей, которых стихийно направляют боты по двум противоречивым лозунгам «борьбы за свободу» и «борьбы за нацию». Используются такие нехитрые приемы, как накрутки лайков, копипасты постов, вариации идентичных речевок.
  3. Шаг третий — протест. Материализация «спящих» в виде выхода молодёжи на улицы, образование стихийной толпы из студентов и патриотов с искренними негативными порывами без позитивной программы действий.
  4. Шаг четвертый — перехват. Пробужденным от сна рассказывают, кто их враг и чего они хотят. Они хотят: прав, еще больше прав для всех, прав для себя, прав для нации, ограничения прав «агрессивного соседа», ограничения прав своих сограждан, если те не против соседа, ограничения или смены власти, если та недостаточно «защищает» их права или дискредитирует права «соседа» и «сторонников соседа». Схема искажения первичных умонастроений в процессе перехвата работает по принципу: abc bcd cde def. Между 1 и 4 звеньями в ходе искажения уже нет ничего общего. Из самообороны вырастает нападение. Из либеральности — дикий волюнтаризм. На конкретном моменте радикалы и либералы становятся «одним национальным целым». В дальнейшем начинается конфликт между либералами как носителями идеи легитимности и радикалами как носителями идеи доминирования, в результате которого либералы прибегают к двойным действиям.
  5. Шаг пятый. Двухходовка – уничтожение либеральными режимами радикалов их же руками в гибридных войнах. Породив неофашистов, либерализм второй волны революции объявляет их вне закона и меняет проект на более умеренный и бескровный, противопоставив состоянию страха, который вызывают радикалы у населения, себя же в качестве мнимой альтернативы «дефашизации». В этих условиях возникает хаос. Сопротивление радикалов ставит страну перед угрозой правого реванша, как мы видим на примере национальных дружин «Азова» в Украине. Либералы первой волны цветной революции, предвосхищая свой крах, пытаются объединиться то с радикалами, то с консерваторами, создавая опасность очень жесткого консервативного реванша, идущего вслед за правым. Подобные метания мы наблюдаем на примере украинского правительства в простенке между неонацистами и Россией. Система пытается восстановиться, используя баланс-формулу взаимодействия между тремя силами протеста в зависимости от отношения к западному миру («порочный круг цветной революции»): консерваторы — либералы — радикалы — и снова либералы или консерваторы. Данные процессы определены как стерилизация результатов революции.

Будущее: Украина и Россия. Что ждёт Украину? На текущий            момент − полное забвение реальной истории и подлинной исторической памяти. История становится медийной, а память рекламной, колеблясь между национализмом и глобализмом. Ни один из этих проектов не отражает Украину в ее культурной полноте и многообразии. И если первый обостряет ментальные и культурные отличия украинцев, непомерно преувеличивая их и способствуя расколу, то второй их нивелирует путем западной унификации, искусственно наброшенной на полиязычное и поликультурное поле нашей Родины. Таким образом, из естественного явления культурных отличий создается глобалистский или этнический фантазм. И если глобалистский сценарий для Украины еще имеет будущее, то радикальный национализм обречен на вымирание, поскольку будет уничтожен с двух сторон – и со стороны либерализма США, и со стороны консерватизма России. Будущее Украины колеблется между недолгосрочным этническим правым реваншем, а затем – либо американским неолиберализмом, либо − реставрацией консервативных ценностей России.

Если я уже заговорила о России, не могу скрывать, что ее поведение по отношению к Украине является для меня сейчас вопросом жизненной важности. Поэтому не могу не коснуться механизмов информационной войны. Последняя строится на своеобразной матрице идентичностей – игре структур, маркеры которых никто не должен нарушать. Наивно полагать, что информационная война представляет собой столкновение двух полярных идеологий. Подобно физической войне и подобно неототалитаризму, информационная война – также гибридна, латентна и фрагментарна, она имеет множество модулей активности, которые запускаются поочередно и в комбинациях, сочетая гражданские, этнические и государственные элементы. То есть, это гибкая сетевая структура идеологий, которые не столько приписываются сверху, сколько вырастают из самих глубин коллективного бессознательного, превращая людей в носителей дискурсов. Поэтому и цензура на такой войне, как правило, имеет формы самоцензуры, добровольного «зашивания» и транслируется не сверху вниз, а снизу вверх, включая такие пути, как виртуальный террор и электронный фашизм. Изобличители идеологий ошибаются, полагая, символические покровы лжи и обнаружить за ними олигархические интересы властей. Эти символические матрицы не просто скрывают реальность, они вырастают из самой ее почвы – в нашем случае из истории российско-украинских отношений, и бороться с информационной войной надо не наивной оппозиции, а циничному психоаналитику, не опасаясь остракизма со стороны больного общества.

Как психоаналитик культуры и человек, прошедший курс высвобождения от идеологии Майдана, могу сказать, что выходить из символического поля – это больно. Поэтому у людей, которые крепко впаяны в матрицы, попытки диагноста проникнуть в трещины информационных коконов вызывают агрессию. Сейчас я попытаюсь набросать матрицы этих коконов, очертив основные символические позиции украинцев и россиян, условно разделив их на группы. Здесь работают те же три круга идентичностей: консерваторы, либералы, радикалы. Консервативную позицию представляют собой большинство населения России. Эти люди условно делятся на носителей ностальгической «советской» идентичности («левых») и носителей малороссийской монархической идеи («правых»). В первом случае речь идет о восстановлении федеративной модели СССР и архетипа «дружбы народов». Во втором – о вхождении восточной или шире Украины в пространство «единой России». К «левым» тяготеет значительная часть ополчения, «правые» нередко представлены русскими добровольцами на Донбассе и называют себя «националисты»: сочетание в одном батальоне красного флага и знамени Александра Невского при всей внешней противоречивости воспринимается, как одно «символическое поле» «русского мира», вообще, наличие подобных «узаконенных» парадоксов является типичным симптомом любой идеологии.

Двигаемся дальше. Русские либералы. Их идеология в России, как и в Украине имеет не меньше (если не больше) легитимных противоречий, главное из которых состоит в том, что либералы против насилия, но только по отношению к себе. Эта категория людей возлагала на меня большие надежды как на «поэта украинской революции» и весьма болезненно пережила мой уход из дискурса. На сегодняшний день мне кажется, что русский либерализм – достаточно «фашизоидная» идеология, потому что она – тотальна, спонсируема и содержит внутренний экстремизм. В России либералы составляют пока еще закрытую субкультуру, которая не имеет поддержки у обычного населения, наивные консервативные черты которого либерального оппозиция всячески высмеивает.

Радикалы в России – относительно новая группа людей, которой удалось значительно укрепиться в качестве своеобразного противовеса «бандеровской» Украине. Русские радикалы – кривое зеркало украинских. Их объединяют общие цели (раскол между Украиной и Россией), общие средства (дегуманизация противника путем создания его стереотипов в сознании населения) и, подозреваю, что общие заокеанские спонсоры, внедренные в обе страны и заинтересованные в фрагментации славянского мира. Создается эффект смыкающихся тисков, когда крайности работают друг на друга и на олигархат. Русские радикалы (в отличие от русских консерваторов) придерживаются, в основном, изоляционистской позиции: окончательно оградить Россию от Украины, представив последнюю как лепрозорий неонацизма и минимизировать потери России на украинском направлении, ограничив приток добровольцев на Донбасс и приток украинских миротворцев в Россию, которые могут изменить шаблоны массового сознания. Насколько русские правые соотносятся с консервативным экспансионизмом почвенников, с одной стороны, и с декларативно центристской либеральной политикой власти, с другой стороны, − это мне на текущий момент не известно, но связь между радикалами и властью в России – гораздо менее очевидная, чем в Украине, где правительство откровенно толеризирует действия неонацистов.

В радикальном поле противостояния используются бинарная оппозиция: «свои» и «чужие». Те и другие необходимы для солидаризации и выполняют свои ролевые функции.  Ничто так не угрожает националистическому порядку, как символическая «смерть» врага. Утрата возможности наслаждаться глупостью противника означает появление «неидентифицируемого» − Третьего, травматического  избытка, трещины. Его надо убрать любой ценой, ибо он составляет пробел в матрице. Поэтому в Россию свободно (под дружный смех умных консерваторов) приезжают откровенные украинские национально-либеральные фанатики режима и выступают на центральных каналах в роли «проблемных людей». Сопротивление со стороны радикалов носит чисто ритуальный характер, что видно на моем примере. Пока я была в ролевой игре «поэтом майдана» и волонтером, я ездила в Россию спокойно, но стоило мне стать диссидентом в Украине, русские радикалы начали в социальных сетях активную компанию за запрещение въезда. Показательно, что с российскими радикалами-изоляционистами  вступили в противоречие отдельные антифашистские силы донбасского ополчения левой или «советской» идентичности (известно негативное мнение о них Захара Прилепина), которые заинтересованы в помощи пророссийской Украине и которым изоляционисты  подсознательно пытаются внушить, что «они тоже незаконны», потому что война в Украине – «только гражданская», а также консервативные умеренно центристские силы, заинтересованные в Минских соглашениях. Именно последние силы еще удерживают радикалов на хрупком маргинесе. Есть мнение, что, если в России будет подготовлен патриотический Майдан, именно радикалы одержат в нем победу, подмяв под себя либеральную оппозицию, как и было с Украиной. Исход всего этого может быть следующим: в случае победы радикалов, которые перехватят у либералов инициативу, первые испугаются результатов содеянного и вернуться обратно к консерваторам. Впрочем, для России патриотический Майдан – одна из драматичных возможных перспектив на далекое будущее, признаки которой только прощупываются.

В таких условиях мне представляется разумным диалог не только Украины и России или Украины и Европы, но и — России и Европы — вокруг украинской судьбы. Я предлагаю западному миру не проявлять снобистское равнодушие по отношению к тем, кто отдавал свои жизни за миф об избранности западного мира, а попытаться изменить свою модель поведения по отношению к Украине, перестав быть локальным проводником американского глобализма, но превратившись для нас в неравнодушного Другого.

Рубрика: Без рубрики | Оставить комментарий

Всё, что вы хотели знать об Украине, но боялись спросить у Хичкока (Обращение бывшего «поэта Майдана» к Европе)

Здравствуйте, уважаемые европейцы!

К вам обращается человек из Украины, которого у себя в стране назвали «поэт Майдана». Поэт того самого трагического действа, которое унесло жизни сотен и тысяч людей по всей стране, начиная от Небесной Сотни и заканчивая Одессой и Донбассом. Мое стихотворение о погибших на площади «Кто я?» облетело социальные сети мира и было переведено на 27 языков, даже на какое-то африканское наречие, став гимном либеральной революции в странах третьего мира. Чем я теперь занимаюсь? Я уничтожаю репосты этого стихотворения, чтобы мои кровь и слезы больше не использовали западные специалисты по капитализму катастроф. Я несу вину за то, что искренний порыв украинских людей, порыв духа против несправедливости, стал основой для его чудовищного использования со стороны проамериканских сил, приведшего к гражданской войне, разрухе и неонацизму.

Вы не верите этому, потому что об этом давно и в штампах говорят русские газеты? Извольте. Об этом вам скажу я изнутри, − как человек, который прошел в качестве волонтера войну и помогал бойцам украинских добровольческих батальонов. Уже на Майдане я видела, что происходит перехват протеста либерально-националистическими силами, но боялась себе признаться в этом. После этого вслед за молодыми украинскими романтиками, поддавшимися пропаганде, я стала волонтером, посещала фронт и госпитали. Среди бойцов, которым я помогала, были и члены запрещенной в РФ организации «Правый сектор». Война − ошибка всей жизни, «огромная, как Гималаи», − как сказал бы Махатма Ганди, − тем не менее, позволила мне своими глазами увидеть правду и говорить о ней, опираясь на свой опыт, а не на медийные штампы. За время волонтерства мной были посещены города Рубежное, Северодонецк, Лисичанск, открытый фронт под Славянском и под Донецком. То, что я там узнала и увидела, потрясло меня. Я поняла, что Украина ведет гражданскую и гибридную войну против собственного населения. Всё, за что мы со студентами и солдатами боролись, всё, что мы сентиментально идеализировали, всё, в чём мы себе боялись признаться, − ныне уничтожает нас самих. И если мы (и я в частности) заслужили такую расправу, то ее никак не заслужили мирные люди, наши сограждане, жители Донецка и Одессы, вынужденные бежать в эмиграцию в Европу или в Россию или лежащие в гробах вместе со своими малолетними детьми.

Если быть кратким, «поэт Майдана» превратился в диссидента и отступника, был занесен на сайт «Миротворец» и на текущий момент постепенно маргинализируется у себя на Родине, теряя эфиры, площадки и право голоса, вызывая негодование ура-патриотов. Еще большим гонениям я подверглась в России после того, как публично объяснилась ей в любви и рассказала о своем разочаровании в украинском национализме. «Врагов Россия признает, предателей нет», – вот, что попытались до меня донести мои оппоненты. Информационная война, в которую вогнали славянское общество, заинтересована во взаимной дегуманизации двух некогда дружеских стран. Я в какой-то мере сломала стереотипы «врага», показав России, что не все постмайданнные украинцы представляют собой окончательных фанатиков, что в идеологическом психозе можно разочароваться, раскаяться и разобраться. Русским украинофобам-радикалам это не понравилось и под провокационным мемом «Россия не прощает» они начали ответную травлю, создавая эффект тисков, зачастую с тайной подачи Киева.

Но кто я? Я – никто, мелкая заноза, вечный Третий в слаженной игре структур «своих» и «чужих», которая была создана с целью ослабить восточноевропейский мир. В этой игре необходимо поддерживать образы врагов, иначе вся матрица распадется, поэтому и нельзя допускать посредников и миротворцев. И главный вопрос, за постановку которого, можно угодить в тюрьму, − это не права сексуальных меньшинств и деревьев, а война. В Украине сложилась установка на русского «агрессора», хотя никаких доказательств присутствия регулярной армии на Донбассе нет. В России и среди Антимайдана сложилась позиция «гражданской войны», с утверждением полного отсутствия  русских сил. В ополчении сложилась  мнение, что Россия там добровольно есть и будет идти до конца. И каждому задается вопрос: какую позицию выберешь ты («Чей Крым?»), — чтобы можно было выгодно тебя отследить и уничтожить физически и морально за высказывания в фейсбуке, как они это пытались сделать с узником совести Русланом Коцабой. Выходить за флажки – очень больно, и я расплатилась за это полным одиночеством и двойным диссидентством. Желая уйти от политических идеологий в духовную жизнь, я втянулась в политику, которая мне претит по определению. Ибо я поэт.

По специальности, которая приносит мне скудный доход 200 долларов в месяц, — я профессор, доцент по научному званию, хабилитованный доктор наук по культурологии, кандидат педагогических наук, преподаватель. Имею около 200 опубликованных научных работ, включая три монографии, 17 поэтических книг. Первые серьезные шаги в науке начались с исследования культуры Древней Руси и православной философии. Дальнейшие свои исследования я посвятила проблеме диалога Запада и Востока в глобальном мире и механизмам преодоления образа Чужого. Ныне занимаюсь антиглобализмом, новыми левыми и теорией цветных революций. Как писатель я начинала свой творческий путь в богемной среде нонконформистского направления, мы вдохновлялись идеалами хиппи, русского рока, буддизма и постмодерна. При этом я крещена в православной церкви. И мой постмодерн не мешает моей традиционности, как раньше украинским людям не мешали разница в западных и восточных взглядах, ибо никто ее не пытался ни искусственно углубить, ни специально занизить, вгоняя всех под «этнический» или «европейский» шаблон. И если часть юности я провела в Западной Украине, в городе Ивано-Франковске, то первую крупную премию по литературе я получила на международном фестивале в Донецке. В какой-то мере моя судьба стала микромоделью исторических метаний Украины и лакмусом для националистов всех мастей.

Ныне я лауреат – двух международный премий мира, но, чем больше я занимаюсь миротворчеством, тем сильнее озверевшие люди Украины, Донбасса и России ненавидят друг друга. Всё, чего хочу я или мои единомышленники, оборачивается противоположностью. На площади украинцы хотели свободу и защиту прав человека, а вышла — одна из самых несвободных стран в мире. На войне они думали, что защищают мирное население от «агрессора», оказалось, что они помогают националистам убивать его. Раскаяние и обращение к миру вызвало обвинения в предательстве со стороны тех и других. Раздробленный и растасканный на группы по интересам, русско-украинский и украино-русский мир общего советского детства рухнул под дружное улюлюканье обывателей из Интернета и молчаливое ироничное созерцание заморских хозяев.

Постепенно стало ясно, что Запад, ради эфемерного образа которого гибли люди на площади, не только не предпринимает сколько-нибудь весомых шагов против разгула украинского национализма, но и толеризирует его, несмотря на то, что внешне идея моноэтнической нации не соответствует глобальному и мультикультурному миру европейских конвенций. Но это – только внешне. В игре уже всё продумано. На самом деле глобальный мир не предлагает Украине ничего, кроме хождения по замкнутому кругу между классическим фашизмом и либеральным – кругу, направленному на ослабление России. Американизм по отношению к Украине применяет не только двойные, но и тройные стандарты, потому что сначала он использует национализм для захвата власти, «припудривая» его сентиментальной патриотической мишурой, а затем утилизирует, предлагая в качестве альтернативы — себя же. Не желая выбирать между кошельком и жизнью, каждый рискует остаться и без кошелька, и без жизни.

Я обращаюсь к тебе, Европа, хочешь ли ты быть локальным транслятором глобального американизма и ждать, что такой же мир явится к тебе в дом? Ничего нет в бархатных революциях хорошего, кроме сердец тех первых вышедших на площадь людей, которых положили на алтарь олигархических интересов и которых я не могу ни забыть, ни предать, – остается только взять на себя вину. Мир, прости нас. Донбасс и Одесса, простите нас, мы не ведали, что творим, и только у Бога неведение является смягчающим обстоятельством.

На сегодняшний день я стою перед вами в состоянии холодного отчаяния как человек, теряющий обе Родины: этническую Украину и духовную Россию. Теряющий, но продолжающий любить их обеих и не ждущий никакой помощи, потому что объективные процессы ломки общего духовного детства на общих диссидентских  кухнях уже не остановить. Крах советской модели породил ужасы частных националистических моделей. Перефразируя Милана Кундеру, гнаться за прошлым, — это всё равно, что бежать вниз по эскалатору, едущему вверх. Остаётся поднять глаза и смело посмотреть в лицо Апокалипсису, стоящему у выхода.

Рубрика: Без рубрики | Оставить комментарий

ПОСТМОДЕРНІЗМ ЯК КОНСЕРВАТИЗМ: СПОСІБ УНИКНЕННЯ ВИБОРУ «FA VERSUS ANTIFA»

Значущість виявлення шляхом глибинного смислового проникнення у духовному складі філософії постмодернізму виразних елементів традиціоналістського світогляду пов’язане з тим, що протягом тривалого часу постмодерн як модель культури асоціювався (у тому числі у традиціоналістів) з прірвою без-буттєвості, із значущою відсутністю, з Ніщо, з тотальним нігілізмом. Приводом для такої стереотипізації постмодернізму часто слугувала світоглядна форма, у якій представники постмодерну подавали свої ідеї, насичуючи текст метафорикою, есеїстичністю, грою парадоксів, епатажем та літературною імпровізаційністю,  —  «подразливість» яких для класичного позитивістського «ока» є очевидною. Крім того, у самому світоглядному полі постмодерністського мислення склалася специфічна діалектика самозаперечення, що призводила представників даного русла до логічного тупика, вихід з якого вбачався традиціоналістами виключно у відродженні фундаменталістських напрямів думки.

Парадокс самозаперечення постмодерну на загальнофілософському рівні виглядає так: спроба вийняти особистість з лабет структури (бунт в Сорбонні 1968 року) обернулася запереченням разом зі структурою загальнолюдської моралі і, як наслідок, метафізичною смертю суб’єкта, що втратив вектори ціннісної ідентифікації і, намагаючись подолати порожнечу, почав звертатися до ідеологічно-політичних замінників моралі та ідентичності. У результаті оголошена постмодерном деідеологізація (Д. Белл) призвела до відчутного і на сьогодні майже повсюдного реваншу праворадикальних ідеологій (релігійний фундаменталізм, неофашизм, неонацизм), оскільки, заперечивши старі соціальні міфи, постмодерн змусив людину в стані ціннісного «зяяння» «зашиватися» новими.

На внутрішньопсихічному рівні даний парадокс легко пояснюється типовими синдромами «героїв» постмодерну: «мертвого Батька» та «байдужого Іншого» («ліберального іроніка»), дія яких на психіку неофітів свободи розкривається у структурному психоаналізі Ж. Лакана.  В класичних тоталітарних пенітенціарних системах вертикального нагляду (Паноптикон)  ідентифікація з суворим Батьком (Господарем) відбувається за рахунок садомазохістичної нестачі Господаря в Рабі і Раба в Господарі, так що зливаються воєдино дві нестачі. Якщо Батько «вмирає», зникає образ «агресора» (він же – «донор»), що служить маркером самоідентифікації через негацію/проекцію, Інший стає замкнутим (байдужим) і не несе цієї нестачі. За таких умов замість  «суспільства свободи» після подолання дисциплінарності у колишніх дисциплінарних суспільствах «нагляду і кари» ми отримуємо «суспільство ризику і контролю» (Синоптикон): нечіткість норм і вимог провокує ще більш жорсткі вимоги. Як зазначив Жак Лакан на одному зі своїх семінарів, «з фрази старика Карамазова: «Якщо Бога немає, то усе дозволено», — слідує в контексті нашого досвіду, що відповіддю на фразу «Бог помер» слугує, навпаки, висновок «не дозволено нічого» [1, с. 151]. С. Жижек: «Суб’єкт звинувачує Іншого за його невдачу та/або безсилля так, ніби цей Інший винуватий у тому, що він не існує», — мова йде про те, що байдужий Інший відкриває людині травму її існування [2, с. 449]. Прибічник толерантності чинить, як байдужий Інший: він залишає людину наодинці зі своєю травмою, чим спонукає її до ще більшого насилля і самообмеження (диктатура як наслідок охлократії у Платона). Саме так чинять снобістські доми Європи щодо країн третього світу, що понесли сакральні жертви в «кольорових» революціях, намагаючись «доєднатися» до удаваного європейського «раю»: адепти цього «раю» просто втрачають інтерес до країн, що не пройшли тест на «шок», спонукаючи жителів останніх вдаватися до відверто радикальних дій (як-от, публічні акції зі знищення прапору Євроспільноти  на акціях українських радикалів).

На суспільно-політичному рівні самозаперечення постмодерну вписане у притаманну для «доктрини шоку» (парадигми вільного поширення транснаціонального капіталу в екстремальних умовах) практику поєднання лібералізму та радикалізму, мультикультуралізму та етноцентризму, ліберал-демократії і неонацизму як «несумісно-сумісних» механізмів взаємодоповнення та взаємної підтримки. Така взаємна підтримка є звичною стратегією комбінування «третьої» та «першої» хвиль, особливо для країн, що долучаються до капіталістичного світу. Будь-які форми тотальності як симптоми «першої хвилі», що бурхливо розквітнули у «третій» аж до небезпеки ультраправих реваншів (траблізація), є «вже-вписаним» у неї результатом: правий дискурс, хоча не відповідає дискурсу неолібералізму, але активно застосовується ним як шоковий інструмент на периферійних зонах поширення ліберал-демократії (Чілі, Аргентина, Ірак, Росія, Україна) [3]. Цей дискурс реалізується через нові інформаційні механізми постмодерного ж походження: мова йде про викривлені форми «прямої демократії» через Інтернет, як-от, віртуальний тероризм, самоцензура, «внутрішні темники», горизонтальний нагляд, вулична диктатура, симуляція новин у просторі «глобального села» (М. Маклюен), імітація народної волі в соціальних мережах (У. Еко), функціонування кібер-простору як середовища соціального фантазму, що виражає через символи дійсні травми колективного позасвідомого («Реальність віртуального» за С. Жижеком).

Найцікавіше, що проблема полягає не тільки у подвійному стандарті союзу ліберального постмодерну з радикальним премодерном  проти модерного суспільства («другої хвилі»), а тому, що подвійний стандарт поширюється і на саме ставлення лібералів до радикальних течій у кризових процесах. Спочатку ліберальні лідери переважною більшістю беруть участь в правому націоналізмі, використовуючи його як інструмент підтримки status quo  капіталізму, засіб відволікання мас від реальних проблем та механізм залякування. Коли маса залякана вже достатньо, їй пропонується у якості «єдиної альтернативи» власне лібералізм як «джерело дефашизації». Цей прийом називається «перебування в негативному» (С. Жижек) і складає одну з підвалин неможливості вибору [4]. Ми можемо говорити про штучну ситуацію ідентифікаційного вибору Fa versus Antifa для суб’єкта, якого змушують, висловлюючись словами С. Жижека, обирати між «гаманцем і життям» — між мультикультуралізмом та радикал-націоналізмом, умовність протистояння яких вдало фіксується чеським політичним жаргоном. Мається на увазі, що радикал-націоналістичні угруповання та мультикультурні експерименти неолібералів, лібералізованих лівих, трансгендерних та інших спільнот живляться з єдиного капіталістичного джерела. Незадоволення правих, яке сприймається як симптом їх прагнення гомогенізувати культуру, є лише однією зі сторін глобального протистояння. Друга сторона полягає у навмисній суперечності  самого капіталізму, представники якого здійснюють стилізацію соціально-класових відмінностей під етнічні, релігійні, сексуальні, ментальні тощо, які піддаються послідовним процесам спочатку загострення (через націоналізм «фа»), а потім легітимації (через протиставлений йому мультикультуралізм «антифа»). Між тим, «базовий конфлікт» сучасного світу, пов’язаний з пошуком дешевої робочої сили, так і залишається нерозв’язаним через численні «зсуви» глобального економічного протистояння у небезпечну царину етнокультурних архетипів.

Ключовим завданням структурного психоаналізу є не лише повернення конфлікту на його першопочаткове місце, тобто розкриття глибинних класових травм самого капіталістичного неоліберального світу, як вважають С. Жижек та інші представники Словенської школи, але й відрив філософії постмодернізму як духовного явища від політичних проектів неолібералізму і мультикультуралізму, що до недавнього часу вважалися прикладним виміром постмодерну в політиці і сприяли запровадженню в суспільну практику порочного кола «лібералізм – націоналізм – лібералізм» — кола, яке не надає можливості вибору і яке виключає із власної семіосфери будь-які інші цінності: етико-діалогічні, модерні, консервативні, релігійні, інтернаціональні, несистемні «ліві» (антиглобалістичні) тощо. Щоб реалізувати це завдання, необхідно розглянути постмодернізм під «іншим» (не постмодерним) кутом зору, позбавивши його стереотипів «релятивації», «цинізму» і духовного «зяяння», тобто необхідно продемонструвати, що автентичне ядро постмодерністської філософії є далеким від мультикультурної байдужості «постправди» і містить у собі виразні онтологічні мотиви.  Спроби подібного роду на релігійному грунті почали здійснювати окремі представники католицького і протестантського богослов’я, що запроваджують, зокрема, методику декодування Ж. Дерріда для тлумачення біблійного тексту на підставі смислових конвергенцій  між постструктуралізмом і середньовічною теологією. Ми розглянемо ці спроби і пояснимо відмінність нашої позиції від них.

Перші спроби поєднати біблійні студії з постструктуралізмом пов’язані з теологічною та місіонерською діяльністю представників євангельських американських церков, які здійснили спробу реанімувати біблійний текст як етичний наратив після  краху раціоналізму Просвітництва. Якщо модерн  з його панлогізмом та прогресивізмом, заснованим у тому числі на археологічних відкриттях стародавніх цивілізацій, призвів до атеїстичної дискредитації Біблії як зібрання стародавніх міфів, то постмодерн з його герменевтичністю, інтерсуб’єктивністю, текстоцентризмом та наративністю був сприйнятий у рамках цієї традиції як засіб інтелектуальної реабілітації, інструментального збагачення та діалогічної інтерпретації Святого Письма, сприйнятого у якості сакральної метафори. Останнє тлумачилося як маргінальна історія про маргінальних людей, що деконструювали метанаратив римської ідеології, тобто як «постмодерний» за духом «текст Інакшого» з відкритим фіналом (Джеймс К.А. Сміт, Джон Д. Капуто, Скотт МакНайт, Н.Т. Райт, Курт Уілемс, Ентоні Тисельтон, Кевін Ванхузер) [5]. Дж. Сміт встановлював прямі аналогії між реформаторським принципом Sola Scriptura та деррідіанською презумпцією текстуальності («Немає нічого, крім тексту»), між комунікативною теорією істини в постмодерні та екзегетичним спілкуванням в християнській общині [6]. При цьому заперечення Ж.Ф. Ліотаром «метанаративів» не вважалося ними загрозливим для Біблії, оскільки Біблія не відноситься до числа метанаративів. Справді, якщо під останніми розуміти великі ідеологічні проекти перетворення світу, що спираються на універсально-раціональне обґрунтування, то Біблія, яка сприймається «на віру», належить до числа так званих «особистих історій», або «малих наративів», які постмодерн не заперечує. Це відповідає ліотарівському прагненню вилучити з числа метанаративів древні міфи й античний епос та спробі Р. Джексона репрезентувати християнство як «етичний спосіб життя».

Погоджуючись з твердженнями протестантських богословів про Біблію як малий наратив, катакомбне християнство як Інакше та екзегетику як інтертекстуальний дискурс, все ж зазначимо, що євангельські експерименти з постмодернізмом не позбавлені вагомих недоліків, а саме: а) вони ігнорують онтологічне метафізичне ядро біблійного тексту, тобто наріжний камінь віровчення; б) вони механічно і ситуативно проектують постмодернізм на біблійний текст без врахування специфіки дискурсу постмодерну, зокрема постмодерністського образу тексту як «ризоми» з відповідним критичним ставленням до онтологічних адеквацій; в) вони сприймають постмодерн не як самостійний феномен, а виключно як додатковий функціональний засіб «осучаснення» євангельських істин, як свого часу сприймалася антична («зовнішня» філософія в релігійному раціоналізмі схоластики); г) незважаючи на позірно критичне ставлення до «лібералізму», вони не виходять за межі американського неопрагматизму, оскільки діють в рамках «громадянської релігії», репрезентуючи постмодерн виключно як антипод модерну і синонім мультикультурного суспільства,  до якого штучно адаптується релігійність.

Деяку ясність вносять розробки українських, російських і білоруських богословів, зокрема Анатолія Денисенка та Дмитра Узланера, які пропонують розпочати більш продуктивний діалог християнства з постмодернізмом з ретельного дослідження феномену «французької школи» в англо-американському світі у якості автономного явища, а не виключно як ірраціональної альтернативи модерну [7]. Ми пропонуємо піти ще далі і вивести проблему пошуку консервативних архетипів у постмодернізмі на рівень світоглядного зв’язку між модерном і постмодерном, виявляючи «модерні» витоки останнього і включаючи проблему у широкий суспільно-політичний контекст кризи мультикультуралізму.

Звідси – подвійна мета нашого дослідження: здійснити критичне переосмислення постмодернізму як форми вияву консервативного світовідчуття, заснованого на спадкових архетипах середньовіччя і модерну, та показати, що постмодернізм як філософія не є причиною трагічного самозаперечення постмодерну як прикладного виміру мультикультуралізму, що мультикультуралізм з його «порочними колами» релятивації, спустошення та радикалізму є окремим від постмодернізму явищем і належить до «шокового» проекту американської ліберал-демократії, а не до «французької школи». Більше того: школа постструктуралізму Сорбонни як основа постмодернізму є нащадком марксистської Франкфуртської школи «нових лівих» і за смислами (згадаймо того ж «анти-Едипа» у шизодискурсі Ж. Дельоза) є принципово антикапіталістичною та антиліберальною.

Для реалізації поставленої мети ми застосовуємо метод, умовно названий нами «подвійна деконструкція». Даний метод був успішно застосований С. Жижеком в роботі «Піднесений об’єкт ідеології» і ґрунтується на синтезі класичної діалектики Г.В.Ф. Гегеля, структурного психоаналізу Ж. Лакана та деконструктивізму Ж. Дерріда [8, с. 8-9]. Процедурно даний метод складається з тріади «теза – антитеза – синтез» («утвердження думки  − сумнів і спростування думки, виявлення її протилежного підтексту – сумнів у самому підтексті, спростування спростування і повернення до вихідної думки з усвідомленням комплексності, нелінійності і суперечливості феномену як «іншого для іншого»). На рівні критики ідеології подвійна деконструкція виглядає як рух думки від наївно-догматичної віри в ідеологічну істину, через іронічну («кінічну») критику ідеології як уявного симптому, що маскує травматичну соціальну реальність, до свідомого («цинічного») прийняття ідеології як символічного фантазму, що сягає онтологічними коренями реального, тобто найпотаємніших глибин буття, і трансформує саму дійсність.  «Подвійна деконструкція» (або цинічна критика) не залишає надії на остаточне «зцілення», оскільки не містить сократівського заблудження, що знання правди звільняє людину від слідування хибним думкам. Іншими словами, цинічна критика ідеології відповідає не на запитання: «Чому вони не знають нічого, коли чинять так?», а на запитання: «Чому вони знають усе, але все одно чинять так?» Відтак, прийдеться зізнаватися, що ущербною є сама психічна дійсність, а патологія закорінена не лише в суспільстві, а набагато нижче, у вадах позасвідомого.

Ми піддаємо подвійній деконструкції бінарну опозицію «модерн – постмодерн», що протягом тривалого часу вульгаризовано сприймалася як «раціональне (онтологічне) – ірраціональне (онтичне)», або «буття – відсутність буття», показуючи, що модерністична ідея метафізики буття, спростовна деконструкцією, надалі відновлюється на новому витку, оскільки постмодернізм всередині своєї парадигми містить заперечення заперечення буття, і дана логіка внутрішнього самовідтворення перевищує усі його самозаперечення. Іншими словами, необхідно віднайти у постмодернізмі онтологічне консервативне ядро, яке можна протиставити гібридам ліберальної іронії, мультикультуралізму, «нового середньовіччя» і постсучасних неодиктатур.

Духовні пошуки сучасної людини (як неоліберальні, так і неоконсервативні) відбуваються в умовах синхронізації в культурі ХХІ століття двох визначних семантичних спектрів, двох картин світу, двох, висловлюючись мовою Ю. Габермаса, духовних «проектів», протиставлення яких стало «загальним місцем» антропологічної, аксіологічної та онтологічної рефлексії. Причому, онтологічна складова (присутність або відсутність буття, проблема так званих «онтологічних адеквацій») виводиться з аксіологічної (присутність або відсутність цінностей) та антропологічної (наявність або смерть суб’єкта). Мова йде про сприйняте «на наукову віру» умовне протистояння так званих «модерну» (класична модель, есенціалізм, фундаменталізм, універсалізм, трансценденталізм, глобалізм, «друга хвиля») та «постмодерну» (некласична модель, екзистенціалізм, релятивізм, партикуляризм, феноменологізм, мультикультуралізм, «третя хвиля»). До недавніх пір вважалося та іноді вважається досі, що модерн стверджує онтологічність («присутність» буття), через категорії «сутність», «універсалії культури» (загальнолюдські цінності) та суб’єкта (автора), а постмодерн заперечує онтологію через концепти «ризома» (поверхня), «існування» (екзистенція), «смерть автора» та «релятивація цінностей».

Між тим, навіть, якщо взяти до увагу тільки проблему релятивації, відомо, що вчення про відносність цінностей різних народів зародилося у  формі дифузіонізму та культурного релятивізму у межах американської культурної антропології початку ХХ століття (школа Ф. Боаса, психологічна антропологія М. Мід та Р. Бенедикт, школа «age-and-area» і теорія «культурних кіл» Л. Фробеніуса, Ф. Гребнера, Дж. Гершковича, Р. Роршаха тощо), себто – у цілковитому модерні, — та слугувало прообразом сучасних теорій толерантності і мультикультурності (але аж ніяк не французького постструктуралізму як теоретичної основи постмодернізму). Крайні позиції релятивізму нині займає неопрагматик Р. Рорті, американський теоретик антикантіанства і автор ідеї «ліберального іроніка», який стверджує, що «немає нічого в глибині кожного з нас, ніякої загальнолюдської природи, ніякої притаманної людству солідарності, яку можна було б використати для морального посилання»  [9].

На противагу релятивізму та прагматизму американської школи показовою є діалектика розвитку Франкфуртської школи, яка здійснили основоположний вплив на школу французьку. Ім’я теоретика Франкфуртського кола постмарксистів Г. Маркузе увійшло до складу знаменитого лозунгу «трьох М» («Маркс, Мао, Маркузе») , який студенти несли на плакатах під час паризької демонстрації. Останній офіційний представник Франкфуртської школи Ю. Габермас став фактично теоретиком неоуніверсалізму, відстоює загальнолюдські цінності і закликає до «космополітичної примусовості» й протистояння «воєнному пацифізму». Не кажучи вже про те, що саме Ю. Габермас (на прикладі «темпоральної філософії» Ж. Дерріда) демонструє нам умовність межі між модерном і постмодерном і присутність у постструктуралізмі Сорбонни основних принципів німецької класики.

Яку думку найчастіше можна зустріти у критиків постмодернізму, які часто намагаються через його дискредитацію обґрунтувати свої явні чи приховані фундаменталістські устремління? «Постмодерн заперечує універсалії культури, тобто сутнісні основи буття людини і суспільства, викликаючи стан кризи ідентичності внаслідок переживання краху цінностей та руйнації переконань». Масове відчуття онтологічної нестачі, викликане постмодерною «симуляцією» буття, використовується для відновлення ідолів-ідеалів премодерну або раннього модерну у формі «нового середньовіччя» і виправдовується тягарем «історичних обставин формування нації», механічно спроектованих на ХХІ століття. Так, під приводом боротьби з постмодерною «бездуховністю», маркерами нашого життя стають ще більш «бездуховні» речі: квазіісторична (рекламна) пам’ять, етнічна і мовна уніфікація, ортодоксальність, гіпертрофія владного дискурсу, глобальний віртуальний контроль, трайбалізм і реваншизм, ідеологічний пафос, відродження етнічного та релігійного фундаменталізму, ультраправого традиціоналізму, тоталітаризму.

Звісно, що можна піти простим шляхом і протиставити фундаменталістській серйозності та владному пафосу звичну анти-ідеологічність естетичного постмодерну: іронію виймання суб’єкта з лабет структури («машини бажань»), плюральність, фрагментарність, диференціацію, гетерогенність, сингулярність, індивідуальність. Можна актуалізувати притаманний для постмодерну феномен гумору, який de faсto є виявом парадоксу та через архетип Трікстера надає усі важелі для поліфонічного, комплексного та об’ємно-голографічного бачення світу, що нагадують механізми релятивної логіки Сходу (джайнізм, класичний буддизм, дзен) з їх первообразами порожнечі, етичної та епістемологічної відносності, естетизації та симуляції буття (шуньята, сьядвада, майя, себуй).

Але як показує досвід деконструкції ідеологій, гумор дуже часто служить не засобом руйнування інформаційних коконів, а механізмом цинічного (у психоаналітичному сенсі терміну «цинізм») їх виправдання в силу сприйняття буття як ущербності. Окрім гумору для боротьби з ідеологією, що симулює функції етики і претендує на монопольне джерело моралі, необхідна автентична (онтологічна, неполітична) етика, яка метанаративам ідеології з їх універсальною пояснювальною силою протиставляла б малий наратив особистої екзистенційної історії.  Тому, щоб зберегти внутрішню екзистенційну етичність постмодерного гумору, який нейтралізує ур-фашистський пафос серйозності, необхідно виявити всередині постмодерну концепт, який би наклав ліміт на інерцію розгортання релятивізму, надавши людині координати для самовизначення у конфліктному світі, але одночасно запобігши перетворенню цих координат на ідеологічні догми. Тобто, необхідно віднайти медіатор, за допомогою якого можна було б погодити постмодерну онтичну іронію та онтологічну серйозність модерну, ідентичність і толерантність, принциповість та відкритість, синхронію і діахронію, структуру та історію, «свободу для» та «свободу від», позитивізм та негацію. Інакше кажучи, людина не може довго «танцювати на руїнах жорстокого свята «Генеалогії моралі» (Ю. Габермас про Ж. Дерріда), вона потребує чітких рецептів порятунку у плинному світі, і, якщо їх не надасть філософ, їх надасть політик-популіст.

Перше, що необхідно людині, травмованій постмодерним    «цинізмом», — це відправна «суб’єктна перезбірка». Таку «перезбірку» може здійснювати структурний психоаналіз школи Ж. Лакана: як у «чистому» вигляді терапевтичних сеансів, так і в опосередкованих формах філософії, авторського кіно та сучасної літератури. Лаканізм є ефективним механізмом реанімації постмодерністської філософії, пошуку та виявлення у ній прихованого онтологічного ядра. Він демонструє, що у ситуації постмодерну реальність не є відсутньою, а є втраченою, внаслідок чого утворюється суб’єктивна ситуація релятивації, що переживається як зяяння, подібно до того, як ситуація зміни ціннісної парадигми в Європі першої половини ХХ століття переживалася як «криза культури». Застосовуючи психоаналіз до методологічної інтерпретації постмодернізму, ми постаємо перед двома взаємопов’язаними задачами: 1. вийняти суб’єкта  із стану «ідеологічного психозу» (символічного кокону – «хори» за Юлією Крістєвою; регістру Уявного за Ж. Лаканом, «машини бажань» за Ж. Дельозом, симулятивної гіперреальності за Ж. Бодрійяром або «фантазму» за С. Жижеком), у який він добровільно входить з метою позбавитися від страху перед так званим «постмодерним цинізмом» (відсутністю буття); б. позбавити страху перед «постмодерним цинізмом», продемонструвавши, що буття все ж таки існує, але воно – травматичне, ущербне, непристойне, подекуди потворне, і  з цим необхідно жити далі, зберігаючи автентичність, тверезість, здоровий глузд, критичність мислення, здатність до діалогу та трансцендування. Іншими словами, психоаналітик діє, як традиційний буддійський вчитель, демонструючи пацієнту, що він страждає (негативна програма психоаналізу) і  розкриваючи шляхи подолання цих страждань (позитивна програма психоаналізу).  

Негативна програма психоаналізу означає стратегію звільнення психіки від заспокійливих ілюзій та самообману, прояснення її травм шляхом схоплення та декодування симптомів – збоїв та суперечностей у дискурсі пацієнта (глядача, читача). В основі даної програми лежит своєрідна медично-культурологічна процедура «розшивання» — відділення простору культури (Символічного) від вигаданих історій особистості (Уявного), яка позначає їх тими чи іншими символами культури, та відділення Уявного від дійсного стану людини, що структурується витісненням Реального (позасвідомого). Реальне проривається крізь «тріщини у Символічному» — короткі замикання знаків, розриви ланцюгу означників, «спотички» у мовленні тощо, − руйнуючи ілюзії та фантазми Я-ідентичності («Ласкаво просимо до пустелі Реального»: цією цитатою з к/ф «Матриця», зверненням Морфеусу до Нео, позначено назву однойменної праці С. Жижека 2002 року) [10]. Внаслідок застосування тактики «розшивання» людина позбавляється ідеологічного балансу-спайки – комплексу погоджених ілюзій своїх самопояснень і самовиправдань, де всі складові відповідають наративу та посилають одне на одного. Результатами дії цієї тактики є агресія, невроз, психоз, пов’язані із жахом людини перед прірвою «без-буттєвості» або перед прірвою власної відчуженої та огидної («непристойної») Реальності/буттєвості. Щоб вивести «розшиту» людину через агресію до просвітлення, необхідно не лише зруйнувати її наявний Символічний порядок, але й показати, що під ним приховується не симуляція, а Реальність, причому – це потворна Реальність кастрації, нестачі, зламу і розколу, у якій якось треба жити.  Дана тактика реалізується через послідовні методичні стратегії постмодерних деконструкцій Ж. Дерріда: розбірка ідеологій, що захищають від постмодерної не-буттєвості, та збірка буттєвості заново.

Творчість Ж. Дерріда як одного із засновників французької школи є особливо ілюстративною з точки зору розкриття онтологічного ядра постмодернізму. На перший погляд деррідіанські деконструкції не залишають для буття жодного місця, але, якщо їх деконструювати, отримуємо показові висновки. Відомо, що Жак Дерріда був учнем Мартіна Гайдегера, чию філософія «вищої людини» він ставив в один ряд за потенційними можливостями майбутнього з «філософією надлюдини» Фрідріха Ніцше. Згадаймо основну позицію пізнього М. Гайдегера, що безпосередньо примикає до французької школи інтертекстуальності через філософську герменевтику і літературознавство. У знаменитій роботі, присвяченій Гельдерліну, М. Гайдегер акцентує центральне місце поета (ширше – автора, суб’єкта мови) в світі як транслятора та інтерпретатора істини буття. У дискурсі герменевтики і постструктуралізму буття сприймається як «герменевтичне», воно потребує  з боку людини «розуміння» (тлумачення). Буття відображається у мисленні, мислення втілюється у мові – дана ієрархія стає для Гайдегера «формулою віри». «Висловлюванням» істини буття є мова (за  М. Гайдеггером, «дім буття» [11, с. 192]), що таким чином здійснює акт свого репрезентативного призначення. Головним суб’єктом мови і мовлення є поет, що перетворюється в умовний центр одухотвореної смислами, символічної, «висловленої» дійсності, – так само, як, наприклад, як у космічний центр реальності Дао ставить себе філософ, який виконує функції з налаштування «музики» Всесвіту. Його призначення полягає у тому, щоб сприймати, тлумачити і доводити до людства божественні символи і знаки. З цього приводу М. Гайдеггер наводить рядки Гельдерліна: «Та нам, поети, з непокритою головою / Належить стояти під божими грозами / І власною рукою промінь Отця / Ловити, й дарунок небес, / Загорнутий у пісню, простягати народу» [12, с. 356]. «Пісня» (поезія), відтак, постає як акумульований трансцендентний смисл. Декодування цього смислу складає процедуру гайдегерівської деструкції, яка була перейменована Ж. Дерріда в «деконструкцію».

Застосовуючи лінгвістику до критики метафізики, Ж. Дерріда абсолютизує роль Письма як втілення універсальної представницької функції знаків: писемна мова гарантує прочитання повідомлення (Заповіту, грами, сліду) незалежно від автора і хронотопа в змінних контекстах. Утверджуючи перевагу семіотичного над семантичним, Ж. Дерріда знімає з дискурсу автора і розкріпачує читача, наділяючи його абсолютними повноваженнями, — на противагу Е. Гуссерлю, який захищав сферу чистої свідомості від мовних комунікацій і утверджував примат значення над знаком. Граматологія Ж. Дерріда на перший погляд означає процес втрати буття, мислення і суб’єкта як втілення мислення і буття – повну релятивацію, ризому і ковзання знаковими поверхнями мерехтінь та інтерпретацій. Але все далеко не так. У тій самій граматології учень Гайдегера вводить поняття «Археписьмо» − невідома людству мова, що є «пращуром структур» та «безсуб’єктним творцем», базовим посланням, яке передує усім подальшим висловлюванням та анонімно залишає після себе свої сліди у численних текстах усного і писемного мовлення. Цитуючи вислів К. Ясперса про світ як про «рукопис Іншого», Ж. Дерріда вважає, що тексти існують у множині інтертекстуальності та мозаїки цитацій, тому що оригінальний Текст (письмена Бога) ще ніколи не був явлений (порівняйте з витісненим Реальним у Жака Лакана), хоча завжди проступають ознаки його існування [13, с. 35].  Ю. Габермас у своїй критиці постмодерну як прихованої під новими термінами форми модерністичного світогляду стверджує, що окреслений Дерріда термін «Археписьмо» відновлює містичне поняття середньовічної традиції як «затриманої події Одкровення», що спонукає новітніх екзегетиків (герменевтів) до інтерпретацій і декодувань символів [14, с. 86].

 Якщо у творчості Ж. Дерріда ми виходимо до реконструкції поняття «архе», цілком ймовірно віднайти у постмодернізмі способи реставрації суб’єкта як носія «архе». Варто нагадати, що постмодерністська «смерть автора» ніколи не означала загибель людини як такої, але підкреслювала лише кризу суб’єкта cogito – утопічно-оптимістичної раціоналістичної антропологічної моделі Нового часу. Натомість постмодернізм пропонує свою модель людини, найбільш повно описану у роботі «Капіталізм і шизофренія» Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі [15].  Мова йде про розколотого, фрагментарного, «кастрованого» суб’єкта («тіло-без-органів»),  здатного до виходу за межі символічного дискурсу, у який його поміщає масове капіталістичне виробництво насолод («машина бажань»). Суб’єкта, спроможного до прориву за межі інформаційних коконів знакової «хори», спрямованого до перебудови своєї суб’єктності на основі «розшивання» від ілюзій і уходу в царство абсолютної порожнечі. Така людина, досвід якої містить у собі взаємовиключні ознаки релігійного аскета, митця, номада і схильного до перверзій трікстера, «паломника» і «бродяги» (у термінах З. Баумана), являє собою втілення культурної шизофренії – грайливої непередбачуваності революційної свободи, ґрунтованої на романтизмі, іронії та цинізмі одночасно. Культурний шизоїд  позбавлений бажань і чинить опір тиску влади, ринку, нав’язаних комплексів комерційної сексуальності. Відмінність самості модерну полягала у тому, що у класичні епохи набуття власного суб’єктного статусу людиною пов’язувалося із свободою мати і реалізувати бажання всупереч суспільним табу, а у постмодерні свобода означає свободу не бажати. Носій мотиву культурної шизофренії сам виступає лікарем-діагностом соціуму, типологізуючи та реконструюючи симптоми колективних хвороб: саме так чинять психоаналітики, режисери артхаусу та письменники-нонконформісти, що виконують хірургічні операції з сучасною їм культурою. Можна сказати, що культурний шизоїд Ж. Дельоза з точки зору психоаналізу Ж. Лакана є тим, хто вдало пройшов «розшивання» від Символічного і повернувся до Реальності, а з точки зору Ж. Дерріда – це інтерпретатор, який, декодуючи тексти і грами, виявив сліди Археписьма.

Перебування поза знаками мови, «хорою», Символічним, дискурсом – це перебування у бутті як воно є, тобто – в самості, в абсолютній повноті і абсолютній порожнечі. Філософи діалогу говорять, що самість суб’єкт може собі повернути через зустріч з Іншим, що саме присутність не-Я, «дивного» і нумінозно (сакрально) пережитого, поруч із закодованим Я сприяє його розкодуванню через короткі замикання знаків і руйнацію стереотипів. Підтвердження цієї позиції М. Бубера, М. Бахтіна, В. Біблера та Е. Левінаса віднаходимо у студіях П. Ріккера, що, будучи герменевтом, має безпосереднє відношення і до самого постмодернізму, і до його критики. П. Рікер надає чітку формулу «воскресіння автора» після його «смерті» через спілкування з читачами. Самість автора проходить вишкіл схильністю тексту до самодостатності, що пов’язана із специфічними механізмами функціонування мови та її співвідношення зі світом. Як тільки мова, як знакова система, виділяється із світу, вона своєрідним чином онтологізується: втрачає безпосередній зв’язок з феноменальною дійсністю і набуває самостійної форми існування, трансцендентної щодо досвіду («потойбічність» мови) і водночас такої, що формує, годує, збагачує, огортає, утримує його, що ніби «до нього промовляє» [16, с. 114]. Тобто мова стає Символічним, яке живиться з позасвідомого і певним чином структурує його. Текст, що вже створений, відривається від свого творця, здобуває смислову автономність і функціонує незалежно від його волі, обростаючи паралельними значеннями та чекаючи свого інтерпретатора. Будучи самодостатнім буттям, текст постає як метанаратив – позачасовий та позапросторовий універсум означуваного з безмежними представницькими можливостями (Аристотель застосував для його позначення термін «muthos» – міф як сакралізований  континуум трансперсонального спілкування). Дистанційований від буття символічний текст потребує «повернення до реальності» («рефігурації», за П. Рікером) – вторинного звернення мови до феноменальних речей, що складають означуване відповідних означників (знаків мови). Зазначене «повернення» тексту в дійсність, можливість якого ставив під сумнів Ж. Лакан, говорячи, що Реальне не має «тріщин» і є непроникним, відбувається у П. Рікера за посередництва Читача. Читач є медіатором, який належить одночасно двом світам: трансцендентному світові мови та іманентному світові предметів: він повертає текст у конкретний контекст та реалізує його інтенцію до передачі смислів.  Повертаючи текст до буття, Читач спонукає автора (якщо він ще живий) або нащадків (якщо автор є фізично мертвим) заново стверджувати свою самість.

Дискусійним залишається питання про чинники, які визначають ефективність подолання прірви між мовою та світом. П. Ріккер однозначно підтримує тезу, що «сила рефіґурації мови є пропорційною силі дистанціювання на момент самоконституювання в універсумі означуваного» [16, с. 115], тобто: ступінь наближення мови до дійсності залежить від першопочаткового відсторонення від неї. З цієї точки зору найбільший потенціал буття має символічна мова поезії, а не фактична мова, наприклад, науки або публіцистики, яка на перший погляд більш конкретно і безпосередньо пов’язана зі світом – цікаве спостереження, що знаходить підтримку у того ж Аристотеля, який протиставляє правдиву фікцію мистецтва фіктивній правді історії. Тому твори мистецтва завжди зберігають свою актуальність, на відміну від текстів медіа. Рефігурація мови свідчить про те, що семантична автономія тексту означає не повне зречення мовою буття, а вміння схоплювати його істотно-сутнісні риси, приховані за емпіричною чуттєвістю архетипи. Відтак, християнське символічне світоспоглядання з притаманним йому тяжінням до виявлення прихованого, у зовнішніх видимих ілюзорних формах онтологічного смислу, складає внутрішній зміст теорії інтертекстуальності, що через психоаналіз та герменевтику повертає собі свою персоналістичну цінність.

Висновки.  Поєднавши між собою у єдиному міждисциплінарному полі класичну філософію мови М. Гайдегера, «граматологію» Ж. Дерріда, структурний психоаналіз Ж. Лакана, універсальну етику Ю. Габермаса, шизодискурс Ж. Дельоза та герменевтику і філософію діалогу П. Ріккера, ми показали, що у смисловому полі постмодернізму присутні онтологічні ядра консерватизму, що наближують дану філософську модель до середньовічної традиціоналістської думки  і роблять межу між модерном і постмодерном вельми умовною. Повернення постмодернізму статусу філософії буття і звільнення французької школи від стереотипів «відсутності» й «втраченості», необхідно для того, щоб захистити постмодернізм від звинувачень у цинізмі, релятивізмі та «порожнечі», оскільки дані звинувачення, по-перше, ґрунтуються на змішуванні постмодернізму з ліберальною іронією, а, по-друге, нерідко служать виправданням для відродження різного роду фундаменталістських устремлінь. Ми довели, що лібералізм, провокуючи через іронію ідентифікаційні «зяяння», сам спочатку сприяє розвитку радикальних рухів, а потім, коли вони виходять з-під символічного контролю, знімає їх з порядку денного як «фашистські», протиставляючи їм себе ж. Утворюється замкнуте порочне коло неможливості вибору між Fa та Antifa. Наша робота була спробою вийняти постмодернізм з даного кола.

 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Лакан Ж. Семинары, Книга 17: Изнанка психоанализа (1969/70) / Жак Лакан ; пер. с франц. А. Черноглазова. – М.: Издательство «Гнозис», Издательство «Логос», 2008. – 272 с.
  2. Жижек С. Дражливий суб’єкт: відсутній центр політичної онтології / Славой Жижек ; пер. з англ. Димерець Р.Й. – Київ: ППС-2002, 2008. – 510 с.
  3. Кляйн Н. Доктрина шока. Расцвет капитализма катастроф / Наоми Кляйн ; пер. с англ. М.И. Завалова. – М.: Добрая книга. 656 с.
  4. Zizek S. Tarrying with the Negative. Kant, Hehel, and the Critique of Ideology. – Durham, Duke University Press, 1003. – 289 p.
  5. Уиллемс К. Библия и философия постмодернизма / Курт Уилеммс ; пер. с англ. Н. Кайда [Электронный ресурс]. – Режим доступа к ресурсу: https://badbeliver.livejournal.com/118125.html.
  6. Смит Дж. Церковь и постмодернизм. Как найти место в  церкви Лиотару, Фуко и Деррида? / Джемс Смит. − Черкассы: Коллоквиум, 2012.-214 стр.
  7. Денисенко А. Кто всё ещё напуган постмодернизмом? / Анатолий Денисенко // Религиозно-информационная служба Украины. Религиоведческие студии [Электронный ресурс]. Режим доступа к ресурсу: https://risu.org.ua/ru/index/studios/studies_of_religions/45150/
  8. Жижек С. Возвышенный объект идеологии / Славой Жижек ; пер. с англ. В. Софронова. – М.: Художественный журнал, 1999. – 114 с.
  9. Рорти Р. Случайность, ирония и солидарность / Ричард Рорти ; пер. с англ. И.В. Хестановой, Р.З. Хестанова // Гуманитарные технологии. Аналитический портал [Электронный ресурс]. – Режим доступу к ресурсу: http://gtmarket.ru/laboratory/basis/5152.
  10. Херцогенраф Б. Линч и Лакан: Кино и культурная патология / Бернд Херцогенраф [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://euristem.livejournal.com/41151.html
  11. Хайдеггер М. Письмо о гуманизме / Мартин Хайдеггер; [пер. с нем. В. В. Бибихина] // Там же. — С. 192-220.
  12. Гайдеггер М. Гельдерлін та сутність поезії / Мартін Гайдеггер ; [пер. з нім. Т. Возняка] // Возняк Т. Тексти та переклади. – Харків : Фоліо, 1998. – С. 345-360.
  13. Деррида Ж. О грамматологии / Жак Деррида ; пер. с франц. Н. Автономовой. – М. : Издательская фирма «Ad marginem», – 511 с.
  14. Габермас Ю. Філософський дискурс Модерну / Юрген Габермас ; пер. з нім. В.М.Купліна. – К. : Четверта хвиля, 2001. – 424 с.
  15. Делёз Ж., Гваттари Ф. Анти-Эдип: Капитализм и шизофрения / Жиль Делёз, Феликс Гваттари ; пер. с франц. Д. Кралечкина. — Екатеринбург: У-Фактория, 2007. — 672 с.
  16. Рікер П. Від психоаналізу до питання про «Я», або Тридцять років філософської праці / Поль Рікер; пер. з франц. О. М. Сирцової // Філософська думка. — 2008. — № 2. — С. 94-123.
Рубрика: Без рубрики | Оставить комментарий

Информационная война между Украиной и Россией: игра структур

 

Наивно полагать, что информационная война представляет собой столкновение двух полярных идеологий. Подобно тому, как физическая война в двадцать первом веке является гибридной, то есть содержит в себе гражданские, межэтнические и межгосударственные элементы, подобно тому, как неототалитаризм принимает диффузные и плохо считываемые формы, информационная война – также гибридна, латентна и фрагментарна, она имеет множество модулей активности, которые запускаются поочередно и в комбинациях. То есть, это гибкая сетевая структура идеологий, которые не столько приписываются сверху, сколько вырастают из самих глубин коллективного бессознательного, превращая людей из самостоятельных индивидов в носителей дискурсов. Поэтому и цензура на такой войне, как правило, имеет формы самоцензуры, добровольного «зашивания» и транслируется не сверху вниз, а снизу вверх, включая такие пути, как виртуальный террор и электронный фашизм. Изобличители идеологий ошибаются, полагая, что достаточно содрать символические покровы лжи и обнаружить за ними олигархические интересы властей, дабы исцелить человека. Но не все так наивно. Эти символические матрицы не просто скрывают реальность, они вырастают из самой ее почвы – в нашем случае из истории российско-украинских отношений, и бороться с информационной войной надо не романтической оппозиции, а циничному психоаналитику, способному «расшивать» сознания, не опасаясь остракизма со стороны больного общества.
Как психоаналитик культуры и человек, прошедший курс «саморасшивания» от идеологии Майдана, могу сказать, что выходить из символического поля – это больно. Поэтому у людей, которые крепко впаяны в матрицы, попытки диагноста проникнуть в трещины информационных коконов вызывают агрессию. Сейчас я попытаюсь набросать структуры матрицы этих коконов, очертив основные символические позиции украинцев и россиян в этой войне, условно разделив их на группы. Обобщая и применяя политический психоанализ, я могу выделить три круга идентичностей: консервативную, либеральную и радикальную. Консервативную представляют собой большинство населения России и пророссийская часть населения Украины, которая сейчас либо физически уничтожается правительством и вооруженным и силами собственной страны, либо полностью маргинализирована и трепещет в страхе, пряча по углам свои георгиевские ленточки и русские православные кресты. Украинский медиа-дискурс изобрел для нее определение «ватники». Итак, чего же хотят «ватники»? Эти люди условно делятся на носителей ностальгической «советской» идентичности(«левых») и носителей малороссийской монархической идеи («правых»). В первом случае речь идет о восстановлении федеративной модели СССР и архетипа «дружбы народов». Во втором – о вхождении восточной или шире Украины в «имперское» (в позитивном и переносном) смысле слова пространство «единой России». У «левым» тяготеет значительная часть ополчения, «правые» нередко представлены русскими добровольцами на Донбассе и называют себя «националисты»: сочетание в одном батальоне красного флага и знамени Александра Невского при всей внешней противоречивости воспринимается, как одно «символическое поле» «русского мира», вообще, наличие подобных «узаконенных» парадоксов является типичным симптомом любой идеологии.
Двигаемся дальше. Либералы. Их идеология, что в России, что в Украине имеет не меньше (если не больше) легитимных противоречий, главное из которых состоит в том, что либералы против того, чтобы людей били, но, если бьют не либерала, то пожалуйста. Эта категория людей возлагала на меня большие надежды как на «поэта украинской революции» и весьма болезненно пережила мой уход из дискурса. На сегодняшний день мне кажется, что либерализм – наиболее «фашизоидная» из всех идеологий, потому что она – по-американски тотальна, спонсируема и содержит колоссальный внутренний экстремизм, применяя на территории травмированных зон (я имею в виду Украину и Россию) двойные стандарты шоковой терапии. Двойственность, маскирующая лицемерие либерализма, состоит в том, что последний активно использует правых радикалов для поддержки свободного рынка. В России либералы составляют пока еще закрытую субкультуру, которая не имеет поддержки у «ваты» (то есть обычного населения, наивные черты которого собственная оппозиция смешивает с грязью, доходя до откровенно фашистского к нему отношения как к «биомусору»). В Украине либералы представлены носителями идей раннего «(студенческого») Майдана, которые либо подчинились перехватившим у них протест радикалам («национал-либералы»), либо вступили в противоречие с последними («левые либералы»). В отличие от русских либералов (которых они очень не любят, впрочем, как и всё «русское» на Украине сейчас) украинские либералы – менее однородны. Национал-либералы молчаливо одобряют откровенный неонацизм в украинском обществе, для приличия только ритуально осуждая языковой вопрос., но опасаясь поднимать проблему виновности украинской власти в войне, объявляя источником последней «русского агрессора». Левые либералы – более категоричны, к ним примыкает часть религиозных либералов: они выступают за мультикультурализм и многополярное общество, называя себя «неолибералами», то есть обновленными. Суть обновления, очевидно, состоит в попытке отчасти принять «левые» антиглобалистские и антиамериканские идеи под дружное скандирование украинских националистов: «Леваки – дерьмо» (узаконенный лозунг на отечественных баннерах). Но даже левые либералы не готовы к к диалогу с Донбассом и Россией без символической доминанты на идею «агрессора» и «сепаратистов». Они ограничиваются культурной сферой и «толерантными полуправдами» (по меткому выражению украинского писателя Романа Скибы) внутри гуманитарных споров «за всё хорошее».
Мы подходим к самому страшному для Украины полю – радикалам. Их сила удваивается, потому что их гласно и негласно поддерживает власть. Это псы войны. Идентичность радикала, как это ни парадоксально звучит, — менее всего подвержена самоцензуре, потому что она не имеет трещин и сомнений. Таких людей ни в чем нельзя переубедить, они обладают своей имманентной и довольно честной жестокой логикой, цинично защищая «необходимость» создания в стране моноэтнического государства с чисткой всех инакомыслящих и подчинением (на сегодня уже утопическим) «ватного» Донбасса. Это не исключает готовности части из них работать на любого олигарха, который заплатит деньги. Но радикалы, подкормленные властью и ею же доведенные до отчаяния (их утилизируют на войне) выходят из-под контроля и хотят правой диктатуры. В этом состоит один из ключевых моментов нынешнего «майдана» в Украине, который продвигает два проекта: или новый национал-либерализм американского заказа (синдром «Михо»), или откровенный радикальный реванш («Азов», «Свобода», Правый сектор). Это прозвучит очень по-марксистски, но я думаю, что трагедия радикалов состоит не в том, что они хотят национальной однородности, а в том, что западный мир породил их на Украине как следствие классовых противоречий свободного рынка, к которому не приспособилась часть бедных людей.
Подобные же радикальные структуры сейчас появились и в России, которая попыталась создать своеобразный противовес «бандеровской» Украине. Русские радикалы – кривое зеркало украинских. Их объединяют общие цели (раскол между Украиной и Россией), общие средства (дегуманизация противника путем создания его стереотипов в сознании населения) и, подозреваю, что общие заокеанские спонсоры, внедренные в наши страны и заинтересованные в фрагментации славянского мира. Создается эффект смыкающихся тисков, когда крайности работают друг на друга и на олигархат. Русские радикалы (в отличие от русских консерваторов) придерживаются откровенно изоляционистской позиции: окончательно оградить Россию от Украины, представив последнюю как лепрозорий неонацизма и минимизировать потери России на украинском направлении, ограничив приток добровольцев на Донбасс и приток украинских миротворцев в Россию, которые могут изменить шаблоны массового сознания.
В радикальном идеологическом поле должны быть два ключевых мифа: «свои» и «чужие». Те и другие необходимы для солидаризации и выполняют свои четкие ролевые функции. Ничто так не угрожает националистическому порядку, как символическая «смерть» врага. Утрата возможности наслаждаться непристойной глупостью противника означает появление «не идентифицируемого» − Третьего, травматического избытка, трещины, мешающей ране срастись. Его надо убрать любой ценой, ибо он составляет пробел в матрице. Поэтом в Россию свободно (под дружный смех умных консерваторов) приезжают откровенные украинские фанатики режима и выступают на центральных каналах в роли «кастрюль». Сопротивление этому со стороны радикалов носит чисто ритуальный характер, как и в случае с русскими либералами Ксении Собчак. Моя мысль доказывает то, что, пока я была в ролевой игре «поэтом майдана» и волонтером, я ездила в Россию спокойно, но стоило мне стать диссидентом в Украине, русские радикалы начали в социальных сетях активную компанию за запрещение въезда. Так появились фейки о моим запредельных богатствах в РФ, о бизнесе там и о том, что я самостоятельно внесла себя на «Миротворец» ради поездок в Россию.
Показательно, что с российскими радикалами-изоляционистами вступили в противоречие отдельные антифашистские силы донбасского ополчения левой или «советской» идентичности (известно негативное мнение о них Захара Прилепина), которые заинтересованы в помощи пророссийской Украине и которым изоляционисты подсознательно пытаются внушить, что «они тоже незаконны» и «их там нет», потому что война в Украине – «только гражданская», а также консервативные центристские силы администрации президента РФ, заинтересованные в Минских соглашениях и восстановлении диалога Украины и России. Именно последние силы еще удерживают радикалов на хрупком маргинесе. Есть мнение, что, если в России будет подготовлен патриотический Майдан, именно радикалы одержат в нем победу, подмяв под себя либеральную оппозицию, как и было с Украиной. Естественно, что наивные либералы об этом ничего не желают слышать. Исход всего этого может быть следующим: в случае победы радикалов, которые перехватят у либералов инициативу, первые испугаются результатов содеянного и побегут «каяться» обратно к консерваторам, реванш которых будет злорадным и беспощадным («а мы же вам говорили»). Для Украины это уже назревающая реальность, для России пока только – одна из драматичных возможных перспектив на далекое будущее.

 

Рубрика: Без рубрики | Оставить комментарий