Рекламна пам’ять як наслідок забуття історичної пам’яті: фейкове теперішнє і шок

Фукуямівська «смерть історії» для людини ХХІ століття виявилася не оптимістичним завершенням царства ідеологій, як про це пророкували Деніел Белл та інші теоретики інформаційного суспільства у 1950-1960-ті роки на гребені початку «третьої хвилі», але епохою радикального реваншу ідеологічного способу буття суб’єкта як носія дискурсу. Розчарування в модерній картині світу (Освенцим як кінець гуманізму) утворило ситуацію духовного зяяння, порожнечі та нестачі справжнього буття. Брак реального спонукає людину до розчинення в дискурсі плинного повсякдення, яке дозволяє їй дистанціюватися від травми шляхом занурення в естетичну гру. Яскравим виявом грайливого модусу існування є віртуальна реальність, що сприймається не просто як компенсаційний кібер-протез, але й як Реальність Віртуального (с. Жижек) – дзеркальний екран, що затуляє від суб’єкта травматичну дійсність і трансформує імпульси його витісненого колективного позасвідомого.  Деонтологізація, отже, стимулює віртуалізацію і навпаки. На перетині віртуалізації та деонтологізації відбувається процес заміни історичної пам’яті на її симулякр – рекламну пам’ять.

Поза-історичність сучасної людини – це проблема втрати здатності до буття як до спілкування, що розгортається в часі. Буття перестає бути наративним і комунікативним буттям – тобто тим, що оповідується, має тривалість, темпоральність, діалектику, каузальність. Розпадається звична з дитинства за фабулами казки, сценарію, міфу, ритуалу, сюжету роману архетипічна структура події як руху від початку через середину до кінця — від минулого через сучасне до майбутнього, від Золотого віку через ініціацію до Великого Повернення, від самості через іншість до самості. Зазнавши демонтажу, буття набуває рис випадковості і проймається станом есхатологічного розчарування у глобальних проектах історії. Ознакою і наслідком розчарування є криза ідентичності, — у першу чергу, модерної метафізичної ідентичності, — що знаходить своє вираження у стані екзистенційної нудьги – безпричинної духовної втоми, почуття абсурду, виснаженої індиферентності. Симптомом  кризи ідентичності та екзистенційної нудьги на рівні індивідуального життєсвіту є нездатність людини продуктивно наповнити своє дозвілля, своєрідний страх перед вільним часом, тамувати який покликана розгалужена мережа індустрії розваг та масової культури з її ескапічними функціями втечі у зачарований світ «невимовної легкості буття». У результаті прогресує ґрунтована на імідж-ідеалах медіа та реклами розважальна культура, що є частиною так званої «популярної культури», завданням якої, у свою чергу, є тотальне «забуття» (Б. Гройс), підпорядковане принципу насолоди.

Предметом гедоністичного «забуття» нині стає те, що становить основу існування людини в культурі – історична пам’ять. На зміну історичній пам’яті, що являє собою хронологічну вертикаль архетипів, приходять ї рекламні симулякри:: універсалістський та партикуляристський. Головною моделлю універсальної псевдоісторії є глобалізм, зловживання яким призвело до тотальної уніфікації світу під впливом колоніального Заходу. Незадоволення даним проектом спровокувало значні зміни у баченні історії. Лінійна модель єдиної загальнолюдської історії від минулого через сучасне до майбутнього, що найвищого вияву зазнала у модерно-просвітницькій матриці еволюціонізму, розпадається на множину локальних історичних світів, на зміну монокультурному універсалізму та трансценденталізму приходить партикуляристський феноменологічний мультикультуралізм з притаманним для нього циклізмом концепції локальних цивілізацій та войовничим націоналізмом, починаючи від позитивістського «біологічного» проекту, запропонованого суспільно-історичною школою  М.Я. Данилевського, А. Тойнбі та О. Шпенглера, – до моделі акультурації у межах релятивістської західної культурної (соціальної) антропології та «cultural studies». Дана нова, циклічна, модель історії, репрезентує культурний плюралізм та партикуляризм як останню мудрість Європи, яка зробила відчайдушну спробу зазирнути у лице Іншого. Утім, проект релятивізму, що замінив собою модерну тотальність, також виявися нетривким і почав сприйматися як різновид «того ж самого», як виворіт глобальної структури колоніального світу GoogleMaps.

Криза мультикультуралізму, маркером (а не причиною) якої послугувала трагедія 11 вересня, розмила кордон між глобалізмом і вписаним у нього ліберальним антиглобалізмом. Суперечність між ліберальною мультикультурною ідентичністю як маркером демократичних процесів і будь-якими формами фундаменталізму, є лише позірною, оскільки апелює до добре видимої профанному окові суперечності між цінністю домінування (так звана «перша система») і цінністю легітимності Іншого (так звана «друга система»). Колоніальна доктрина еволюції як ядро європоцентризму і мультикультурна практика релятивності однаковою мірою є способами «крадіжки» недоторканого статусу Чужого, його права бути абсолютно Іншим. Якщо глобалізм, оголошуючи синтез культур, репресує іншість грубим втручанням і поляризує світ, то мультикультуралізм, наполягаючи на паралельному співіснуванні і підтримці відмінностей, підтримує викликану глобалізмом поляризацію та розмиває її через акультурацію та корозію толерантності.

Умовність їхньої полярності стає очевидною у світлі переходу новітнього соціуму до так званої «четвертої хвилі», що являє собою злам між інформаційним (третя хвиля) та суспільством «нового середньовіччя», яке фіксує одночасно наслідки третьої хвилі та спроби спротиву їй з боку антиглобалістів строкатого спектру (тоталітарні ліві північнокорейського і китайського проектів, нечисленні нові ліві Європи з нащадків Франкфурту, неоконсерватори з ностальгічно-радянською ідентичністю та російські націонал-монархісти православно-візантійського стилю, класичні західні ліберали-універсалісти другої хвилі тощо). «Четверта хвиля» передбачає болісну ламку індустріальної машини з частковим поверненням до аграрної містечковості, упровадженої капіталізмом катастроф (Н. Кляйн) і доктриною шоку, яку неоліберальний світ застосовує до країн, що розвивається, на основі катаклізмів та асиметричних кредитів.

Незважаючи на декларовану цінність постмодерної ліберальної іронії, мультикультурний проект у «третій хвилі» неминуче відроджує тоталітаризм (що набуває ознак неототалітаризму). Парадокс самозаперечення постмодерну на філософському рівні виглядає так: спроба вийняти особистість з лабет структури (бунт в Сорбонні 1968 року) обернулася смертю суб’єкта, первинно оголошена деідеологізація (Д. Белл) призвела до нечуваного реваншу ідеологій. Заперечивши старі соціальні міфи постмодерн через мультикультуралізм поставив людину в ситуацію ціннісного «зяяння», яку вона спробувала «зашити» новими  соціальними міфами. Останні просто мають інші механізми ритуального здійснення порівняно з попередніми хвилями − не вертикальний силовий контроль (як у модерному Паноптиконі), а викривлені форми «прямої демократії» через Інтернет (Синоптикон, «рідинна сучасність» за З. Бауманом, «вибілювання» за Ж. Бодрійяром): віртуальний тероризм, самоцензура, горизонтальний нагляд, вулична диктатура, симуляція у просторі «глобального села» (М. Маклюен), імітація народної волі в соціальних мережах (У. Еко) як відображенні колективного позасвідомого (Реальність віртуального за С. Жижеком).

На політичному рівні неототалітаризм у формі радикального націоналізму можна вважати симптомом «першої хвилі», що бурхливо розквітнув у «третій» аж до небезпеки ультраправих реваншів (траблізація), але його поява є не стільки спротивом першій хвилі, скільки «вже-вписаним» у неї результатом: правий дискурс, хоча не відповідає дискурсу неолібералізму, але активно застосовується ним як шоковий інструмент на периферійних зонах поширення ліберал-демократії (Чілі, Аргентина, Ірак, Росія, Україна) [1; 2]. Тому ми можемо говорити про повсюдну та інтенсивну радикалізацію світу, яка потребує обґрунтування в штучному проекті пам’яті. Щоб розкрити механізми моделювання рекламної пам’яті, ми відстежимо діалектику переходу ліберального дискурсу в латентно фашистський, з якого ми і виводимо «фейкове сучасне».

З точки зору постмарксистської критичної теорії Франкфуртської школи та її послідовників (В. Беньямін, Т. Адорно та М. Хоркхаймер, Г. Маркузе, А. Бадью) ліберальна культура як феномен просвітницького проекту модерну через негативну діалектику неминуче породжує праву диктатуру і в самій собі містить латентний («м’який») фашизм, прихований під подвійними стандартами щодо тих, до кого застосовується насилля. Приховане насилля лібералізму сягає своїми витоками міфу про Одіссея з його буржуазною підприємливістю та прагненням уречевлення природи. Психотип фашизоїдного індивіда, який виховується на рекламній пам’яті,  вписаний у матрицю механічної каузальності лінійного наративу прогресу як неминучий наслідок дії технократичного розуму [3, с. 80-85; 4, с. 17]. Мімікрія насилля, втілена в неоліберальному проекті виявляється у цілій низці попередніх тривожних симптомів, а саме: в утопічному відриві ідеї безконфліктного співіснування культур від практичного життя; у відсутності раціональної аргументації; у зловживанні впливом на емоційно-чуттєву сферу (утрируючи кажучи, – в «сентименталізмі»); в агресивній пропаганді тензофобії (боязні будь-якої напруги), що призводить, зрештою, до капітулянтства, конформізму і, як максимум, до підтримки агресивної сторони конфлікту. Одним із найбільш сильних аргументів проти мультикультуралізму є викриття притаманної останньому схильності до романтичного «культуралізму», що виявляється в стилізації соціально-групових відмінностей між місцевими жителями й іммігрантами під культурні: за словами В. Малахова, «чутки про іншість іншого сильно перебільшені» [5; 6]. Ще одним слабким місцем мультикультуралізму, що стає предметом критики, є його неспроможність розв’язати етнорелігійні проблеми ісламських груп, внаслідок якої практичне застосування доктрини мультикультуралізму не тільки не призводить до підтримки толерантної мультикультурності як здатності до терпимого переживання реальної багатоманітності традицій, але й нівелює останню через сприяння ідентифікації за принципом Свої – Чужі». Зрештою. Одним із головних фашизоїдних принципів лібералізму є використання ним правої диктатури як механізму контролю в умовах капіталізму катастроф, про що неодноразово говорили представники Монреальської школи. Виявити, які прийоми використовує неолібералізм для посилення у свідомості фашизоїдних тенденцій до насилля через мультикультуралізм можна лише за допомогою глибоких деконструкцій, притаманних для сучасного  структурного психоаналізу (Паризька та Словенська школи).

Відповідно до висловленого вище, ми ставимо собі за мету розкрити механізми моделювання рекламної пам’яті як ідеологічного конструкту через латентні фашизоїдні симптоми ліберального дискурсу толерантності та мультикультуралізму. Діагностику цих симптомів можна здійснювати у послідовності, зазначеній у таблиці:

 

Корозія толерантності
Символічний вакуум (зяяння)
Зшивання ідеологією
Логіка самовідтворення ліберал-демократії  (ірраціональний протест, finitude,  номінація)
Вже-вписаність і порочне коло революції
Тріумф і травма в рекламному проекті пам’яті

 

Першим фашизоїдним синдромом є корозія толерантності («зяяння»), у свій час найбільш повно розкрита в герменевтичній критиці Поль Рікера [7, с. 325]. Основою толерантності є не любов до Іншого, а терпимість, що приховує у собі церемоніальне маскування агресії щодо Чужого («терпіти нетерпиме»). Себто толерантність є не більше, ніж самооманою, цензуруванням власної агресії переконань без відмови від самих переконань. Визнання недоторканості Іншого, його права на власні переконання і утримання від втручання у його життєсвіт при одночасній відсутності з боку носія толерантності будь-якої дієвої допомоги Іншому та дотриманні толерантним суб’єктом настанови на збереження власних принципів (паралелізм співіснування) створює дуже хитку межу. Утриматися на цій хиткій межі надзвичайно важко. Суб’єкт толерантності налаштований так, що втрачає уміння розрізняти напад і оборону, переходячи від захисту власних переконань до атакування переконань Іншого, яке він сприймає як природне. Небезпека такої деградації криється у формально-логічному дуальному підході до розв’язання проблеми: визнання за Іншим свободи мати і висловлювати власні переконання означає або поблажливо-зневажливе визнання його права на помилку (виходячи з апріорної передумови, що мої переконання – «істинні», а переконання Іншого – «хибні»), або визнання його права на Істину. Й те, й інше, зрештою, девальвує переконання. Адже, якщо ми визнаємо, що Інший воліє помилятися, то ми можемо припустити цю похибку і стосовно себе. Якщо ж ми визнаємо, що Інший – правий, це означатиме (виходячи з аристотелівської логіки), що  неправий – Я. Підключення релятивної логіки (у дусі джайністських силогізмів «А є В» – «А не є В», «А є В і не є В») створює враження, що праві – усі, що «істин» – багато, що вони є відносними і контекстними (залежними від конкретних умов «вживання», а відтак –  однобічними і, якщо взяти кожну із них  окремо, – недосконалими або ж навіть хибними. Усвідомлення плюральності і релятивності думок мимоволі призводить до нігілістичного умонастрою, що тягне за собою виродження толерантності в онтологічне зяяння («криза метафізичної ідентичності») – втрату відчуття цілісності і самототожності, що виражається через симптоми самотності, відчуження, краху переконань, занепаду цінностей. Інформаційного шоку. Так, плюральність (хаотична множинність) породжує плюралізм (легалізацію множинності у нормативний принцип свободи совісті), який, у свою чергу, призводить до культурного релятивізму (усвідомлення відносності множинного) і нігілізму (заперечення множинного і відносного). Віртуальне забуття історичної пам’яті як травматичної реальності є наслідком корозії.

Друга фашизоїдна риса – «зшивання» (трайбалізм, реваншизм) − неминуче витікає з онтологічного «зяяння». Нестача, викликана забуттям пам’яті, призводить до відновлення ідолів-ідеалів модерну у формі ідеологій, які компенсують травму. Так, розчинений в інтертекстуальності і плюральності суб’єкт, входить в Символічний порядок і починає сприймати себе безособово, як носій дискурсу (кастрація, смерть автора). У результаті мультикультуралізм знову суперечить сам собі: прагнучи підтримати інтеркультурну злагоду, він тільки розпалює фундаменталізм і ксенофобію, так само, як, прагнучи врятувати особистість, він втрачав її. Мова йде про розколотий суб’єкт, позбавлений есенціалістських характеристик: цілісності, сутності, походження та безперервності [8]. Даний суб’єкт не є автономною самототожною особистістю, але переживає стан відчуження, зламу, нестачі, розколу, спустошення, розчинення, який виникає внаслідок втрати людиною повноти буття («Реальне»). Реальне не може бути повернутим та об’єктивованим в образах і символах, його відсутність формує травматичний досвід індивіда (реальність, «огидну» та «непристойну», зокрема реальність капіталістичного вільного ринку з масовим зубожінням і хаосом), тому виникає постійне бажання відновити гармонію, повернути втрачене і компенсувати нестачу. Задоволення цього бажання відбувається за рахунок вигадування індивідом певних фантазмічних наративів, що формуються під час ідеологічного зомбування. Сукупність цих наративів формує ілюзорну ідентичність – так зване «Уявне».

Процес дистанціювання (втечі) людини від травматичної реальності кастрації та входження її в уявний стан в психоаналізі та сучасній теорії кіно називається медичним терміном «зшивання» (suture)  і передбачає включення людини до мовних практик культури (Символічного), за допомогою яких він заміщає відсутній елемент ідентичності відповідним знаком, заповнює лакуни і вибудовує навколо себе стійкий баланс-спайку, усі складові якої підпорядковуються єдиному (центральному) наративу  та посилаються одне на одного (так можно пояснити ефект універсальної пояснювальної сили ідеологій, що грунтуються на мовних кліше та шаблонному мисленні). Уявне і Символічне, особисті фантазми та суспільні символи, міфологеми, метанаративи «зшиваються», «затуляючи» від людини прірву Реального, безодню жахів її власного позасвідомого. Така психотерапевтична процедура забезпечує тимчасовий стан заспокоєння, усунення симптомів тривоги, але, з іншого боку, вона позбавляє людину індивідуальності, перетворюючи останню на «тіло без органів» в соціальній «машині бажань» — системі ідеології, влади, споживання, реклами і брендингу. Будь-які спроби порушити баланс викликають у «зашитої» людини напади агресії, неврозу, істерії. Парадокс «порятунку» від «цинічного мультикультуралізму» полягає у тому, що ідеологія, що прийшла йому на зміну, є його результатом і передбачена ним.

Ідеологія як механізм «зшивання» характеризується тим, що, на перший погляд, складає враження повернення справжнього та імітації Реального. Насправді ідеологія є не відповіддю буття на симуляцію, хай навіть і потворною, але ще більшим примноженням симулятивного – симуляцією, що приховує симуляцію. Спустошені історичні символи ідеології будуються на фатичних функціях мовлення («пустого» мовлення, або мовлення заради мовлення за Р. Якобсоном) та вихолощенні онтологічного змісту традиційних символів. Тому традиціоналізм за умов його містифікації складає сприятливий езотеричний грунт для створення ідеологічного конструкту пам’яті. У романі «Нестерпна легкість буття» Мілан Кундера писав про глибинну моральну спотвореність світу, у якому ностальгія за дитинством (індивідуальним дитинством особистості чи колективним дитинством етносу) породжує симпатію до відвертого зла (Гітлер), якщо таке пов’язане з поняттям втраченої юності [9]. Ностальгічне почуття є симулятивною копією релігійної туги за Золотим віком (архетип «вічного повернення»), на метафізичну істину якого покладає свої месіанські претензії тоталітаризм .

Тому третьою фашизоїдною рисою ліберального дискурсу ми назвемо синдром логіки самовідтворення ліберал-демократії, маючи на увазі апріорну присутність в його тілі латентних тенденцій до фашизації, що реалізується через механізми ірраціонального протесту, перехоплення і номінації бунту, вже-вписаності і порочного кола революції, що завершується консервативним реваншем. Ліберал-демократія спирається на низку антиномій, що випливають з логіки «вписування»: виправдання корупції через недоторканість приватного простору; «воєнний пацифізм» (безперервна «війна за мир», боротьба з «терором» і «фундаменталізмом» шляхом силового нав’язування лібералізму, за знаменитим прикладом з «шоколадними» ліками для шлунку пацієнта, що хворіє через вживання шоколаду у С. Жижека [10]); деідеологізація та захист ідеології капіталізму, декларація право на свободу слова і неможливість його реалізації у випадку з переслідуванням журналістів, що критикують саму транснаціональну систему, вибори як номінальна процедура влади-видовища, апріорна згода з фундаментальними засадами ліберал-демократії тощо.

В основі «вже-вписаності» диктатури в свободу лежить культурно-психологічний «синдром байдужого Іншого, або смерті Батька». В класичних тоталітарних системах ідентифікація з суворим Батьком відбувається за рахунок садомазохістичної нестачі Господаря в Рабі і Раба в Господарі, так що зливаються воєдино дві нестачі. Якщо Батько «вмирає», зникає образ агресора, що служить маркером самоідентифікації через проекцію, Інший стає замкнутим (байдужим) і не несе цієї нестачі. За таких умов замість  «суспільства свободи» після подолання імперіалізму ми отримуємо «суспільство ризику»: нечіткість норм і вимог провокує ще більш жорсткі вимоги. Як зазначив Жак Лакан на одному зі своїх семінарів, «з фрази старика Карамазова «Якщо Бога немає, то усе дозволено» слідує в контексті нашого досвіду, що відповіддю на «Бог помер» слугує, навпаки, «не дозволено нічого». С. Жижек: «Суб’єкт звинувачує Іншого за його невдачу та/або безсилля так, ніби цей Інший винуватий у тому, що він не існує», — мова йде про те, що байдужий Інший відкриває людині травму її існування. Прибічник толерантності чинить, як байдужий Інший: він залишає людину наодинці зі своєю травмою, чим спонукає її до ще більшого насилля і самообмеження (диктатура як наслідок охлократії у Платона).

Механізмом підтримки ліберально-демократичної логіки самовідтворення антиномій є інтерпретативне втручання в ірраціональний протест і його номінація. Ірраціональний протест – вислів незгоди, що не маркується жодним номінатором і, таким чином, не обмежується жодною політичною силою, що може дискредитувати чи використати протест (акція «Occupy Wall Street» в Нью-Йорку 2011, спрямована проти порядку капіталістичної дійсності як такої). Ірраціональний протест інтерпретується як зайняття такої парадоксальної позиції суб’єкта, що не надає можливості для ідеологізації та інтерпретування вимог. Ключовим концептом для ірраціонального протесту стає «вакуум у Символічному», «пробіл в символічній структурі» (С. Жижек), тобто те, що опирається символізації. Такою природою володіє сама Реальність (Істина-Подія за Аленом Бадью): звідси − розуміння ірраціонального протесту як жесту деідеологізації, повернення до порожнечі, знаку пробілу, «пустелі», наслідок розшивання та деконтрукції.

Соціальною основою ірраціонального протесту як вираження щирого колективного устремління до «нового світу» (експресивної діалектики)  є мандрівний «надлишок» − нічим не означений елемент в множині буття, що складаються з пасіонарних груп людей, які належать до світу, але не вважаються ним, присутні у світі, але не позначені його маркерами (to be present but not represented). Такі надлишкові групи розпочинають революцію, займаючи площу. І в цей самий момент вони допускають помилку, яка стає основою для моделювання рекламної пам’яті. Протестний нарратив, з якого починається пропаганда, подається як «конечність» (finitude) – вирваний з історичної каузальності ізольований та нерухомий момент «чистого теперішнього» Dasein, актуального на момент окупації площі (майдану), час якої є міфічним і триває вічно – поза тріадою минулого, теперішнього і майбутнього – триває як безкінечна затримана подія Одкровення, як сакральна радість, як «фейкова» сучасність, позбавлена темпоральності. Учасники площі як представники модерного урбанізму моделюють міфічний хронотоп на підставі бінарної опозиції «Захід/благоденство – Схід/деспотія» та поєднуються на основі негативної програми дій. Відтак, носії ірраціонального протесту, з якого починається будь-який Майдан, можуть відповісти на питання, чого вони «не хочуть» («цього уряду»), але переживають складнощі при спробі відповісти на запитання, якою є їх позитивна мета.

Номінація – це інерпретативне втручання в ірраціональну стихію протесту політичної сили, яка означає його своїм маркером і спрямовує у певну позитивну програму. Суб’єкт-номінатор називає подію, і відбувається нівелювання її піднесеності, оскільки вона отримує свій символічний статус та розуміється як частина соціального, частина дійсності суб’єкту, частина «того ж самого» («люстрації не було») – лише із певним модулем відносно норми. Ідеологізація ірраціонального протесту, який отримує чітку політичну програму, призводить до втрати його революційного потенціалу: увага зміщується із структурних основ дійсності (Реальності) до конкретних фактів, які є породженням чергового Уявного, що прагне влади (у випадку шоку – неоліберальної через праворадикальну), і є складовою того ж самого владного порядку. Відтак, система самовідновлюється (спонсування антиглобалістських рухів визначними капіталістами).

Головним механізмом самовідновлення системи є специфічний усталений баланс-формула взаємодії між трьома силами революції («порочне коло»), що утворює передумову для моделювання рекламної пам’яті: консерватори – ліберали – радикали – і знову консерватори. Ліберали, стурбовані рухом до Європи, розпочинають боротьбу з ірраціонального протесту проти консерваторів. Їх перехоплюють націонал-радикали – етнічні сепаратисти щодо глобального світу, які, тим не менш, використовуються ним для підтримки міфу про обраність Заходу. Надалі починається конфлікт між лібералами як носіями ідеї легітимності та радикалами як носіями ідеї домінації, внаслідок якого ліберали повертаються назад до консерваторів ледве чи не з вибаченнями, і розпочинається консервативний реванш, що за силою переважає перший стан системи. Дані процеси набувають назву «стерилізація конечності» (А. Бадью) [] і фіксують універсальну формулу деградації революції в диктатуру з підтримкою логіки самовідтворення, яка передбачає включення в систему будь-яких її вад як «необхідних наслідків», піднесеність яких знімається їх позірною відкритістю в медіа. Будь-які спроби критики самих основ ліберал-демократії і будь-які спроби відновити ірраціональний протест маргіналізуються за допомогою прийому «вже-вписаності», коли травматична Реальність сприймається як «вимушена витрата» щодо основ порядку, який сам не піддається сумніву: Аналітик Юлія Коваленко наводить випадок з обнародуванням багдадського обстрілу США Джуліаном Ассанжем, який  завершується вираженням співчуття родинам загиблих з боку… американської сторони, звідси – зведення неолібералізмом журналістської правди до спроби дешевої сенсації та применшення її піднесеності як вияву скандалізму.

Корозія толерантності, зяяння, ідеологічне зшивання та «вже-вписаність» стосовно критики і бунту утворюють усталений комплекс подвійних стандартів ліберального дискурсу як способу самовідтворення через латентно чи явно фашистські стратегії, які завдяки мультикультуралізму, позірно декларованому як доктрина захисту прав, набуває характеру сентиментальної ідеалізації визвольної боротьют (у фінілі фільму Дж. Оппехаймера «Акт убивства» силовики правораддикальної індонезійської гангстерської структури оспівують свої злочини в антуражі американськог кітча та індустрії розваг [11]).

Завершальним моментом стерилізації конечності є утворення квазіісторичної пам’яті на основі двох міфомоторів консолідації суспільства: спогадів про спільні перемоги (тріумфальна пам’ять римсько-візантійського типу, діє на тривалий строк) та спогадів про спільні втрати (травматична пам’ять іудейської моделі про сакральні жертви, що вимагають нових жертв, діє миттєво, але деструктивна на довгий строк). Ідеологічний кітч «великого походу», що лежить в основі рекламної пам’яті спирається на «живі місця», що мають постійно бути активованими. Розглянемо природу ідеологічного кітчу докладніше. «ідеологічний кітч» — феномен поп-культури, виражений в особливого роду пропаганді — сентиментальній презентацїі радикальних мілітаристських ідей під  офіційною державною моралізаторською риторикою. Кітч виявляється у масовому комерційному виробництві агітаційних світоглядних, промислових, побутових і художніх текстів (від речівок й плакатів до літературних й архітектурних творів), що стають елементом індустрії розваг і покликані формувати свідомість обивателя. Мова йде про реконструкцію патетичного синдрому, який можна розглядати як результат консервації стихійного революційного духу: гомогенізація життєсвіту, гегемонія провладної партії, етнорелігійні чистки, цензура, бюрократичний апарат, пропаганда мілітаризму, масовість, редукційні стереотипи, відсутність дистинкцій, репресування Іншого як Чужого тощо.

Природу ідеологічного кітчу можна розкрити на стику естетичної (поп-культура), релігійної (міфологія) та соціальної (влада) категорій. Квазірелігійна ностальгія (від туги за власною юністю — до туги за юністю людства) у суспільствах неомодерної масовості дає нам нечуваний сплеск естетичної пропаганди, головним героєм якого є представник середнього класу, міщанин, селянин, пролетарій або класовий маргінал, суб’єкт соціальної фрустрації, якого виховують як «героя», але по суті перетворюють на фанатика. Одним із засобів виховання обивателя як уявного пасіонарія є трансформована відповідно до потреб тоталітарності сакральна традиція, що перетворюється на еклектичну сукупність різного роду міфологічних, езотеричних та власне релігійних концептів, покликаних задовольняти потреби соціальної мегамашини війни.

Ідеологічний кітч існував також і в суспільствах модерну, але мав там принципово інший характер. Якщо ядром модерного кітчу була колективістська модель конвеєра (механічної масовізації), то ядро ідеологічного кітчу у постмодерні утворює тенденція до хибних форм індивідуальності у вигляді популістського елітаризмуелітаризації маси,  яка під впливом політичної пропаганди героїзує саму себе. Елітаризація масовості є зворотною стороною масовізації елітарного концепту героїчного, обидва вектори дифузії елітарного і масового відповідають постмодерним механізмам «подвійного кодування» (У. Еко). У межах останнього зникає диференціація масового та елітарного, а знеособлена дифузна масовість стає визначальною характеристикою особистості.

До героя ім’ям «померлих предків» прирівнюється будь-який обиватель, який за рахунок Великий ідеї компенсує недолік власних здібностей і отримує вихід для особистої агресії. Харизма перестає бути монопольною якістю вождя, перетворюючись на узагальнену характеристику спільноти. Героїзм стає міщанською нормою. У контексті ініціації героя смерть інтерпретується як гідне завершення героїчного шляху. Якщо навіяти людині, що вмирати — легко, то вбивати він буде з особливою легкістю. При цьому кожен з тих, що вбивають, не відчуває себе катом, а відчуває себе таким, що обороняється від катів, що автоматично постійно ставить його в роль пригнобленого, навіть якщо він давно вже гнобитель, і освячує його «боротьбу». Кожен герой виховується так, щоб він відчував, що він не служить структурі своєї країни, а бореться із структурою іншої країни: за таких умов навіть відданий жандарм перманентно відчуває себе непокірним революціонером. Неомодерна масовість, адаптуючи високі наративи до сприйняття звичайних людей, дозволяє поєднати модерний феномен «людини-маси» з постмодерною естетизованою сингулярністю. Завдяки опосередкованості елітаризмом, така масовість перетворює кожного обивателя на виняткову особистість – сталкера, месію, пророка, деміурга – на особистість, що є предметом нумінозного зачарування. Рекламна пам’ять, отже, спирається на героїзацію маси, яка переходить від кітчевої сентиментальності – до войовничого мілітаризму.

У якості висновків продемонструємо, яким чином ффашизоїдні прийоми моделювання рекламної пам’яті в неолібералізмі виявляються у радикальній правій версії (ідеологія етнічного націоналізму). Основна теза етнічного націоналізму зводиться до квазіесенціалістського судження на зразок «У Франції живуть лише французи» («В Німеччині живуть лише німці», «Україна для українців»), що ігнорує притаманні для мобільного постколоніального світу гібридні етнокультурні форми («чорні євреї», «грецькі німці» і т.п.) або сприймає їх як потенційну загрозу. Подібне ставлення – стереотип, пов’язаний із домінуванням у свідомості традиційної системи цінностей та, відповідно, класичної романтичної концепції історії культури як замкнутої статичної субстанції (гештальту), що знаходиться у межах чітко визначеного хронотопу і передається виключно локально через вертикальну естафету поколінь (Й. Гердер, О. Шпенглер,Ф. Боас). Показово, що в основі сучасного націоналізму лежать не лише типові для нього романтичні та неоромантичні вчення (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, Д. Донцов),   але й теорії культурних антропологів США, що першопочатково мали антиглобальний, антиімперіалістичний, антиколоніальний характер і були спрямовані на вироблення толерантності до аборигенних народів через релятивізм.

За таких умов геополітична трагедія етнічного націоналізму – це неможливість входження у парадоксальний глобалізаційний простір уніфікації та диверсифікації, що переплітаються між собою. З точки зору уніфікації, яка знімає цінність національного на користь глобального, етноцентричні пріоритети націоналізму виглядають як домодерний анахронізм, внутрішньоетнічний «сепаратизм» та реваншизм. З точки зору диверсифікації, яка знімає цінність глобального на користь локального, ідеологія націоналізму постає як чисто модерна, уніфікаційна стосовно регіонів, часткові ідентичності яких реанімуються постмодерном та  мультикультуралізмом через рух до децентралізації та федералізації, до якого не готове націоналістичне суспільство з його риторикою унітарної держави.

Ідеологи націоналізму, що акцентують увагу на етнічній чистоті мови та культури у якості аргументу використовують тезу про те, що світ пережив як етап модерну, так і етап постмодерну, і вступає в добу неомодерну, ідентифіковану як «нове Середньовіччя»/«нове кочівництво» (У. Еко), що характеризується універсальними процесами радикалізації та відродження правого традиціоналізму, до якого будь-яка нова етноцентрична унітарна держава, народжена після революції і у процесі війни, виявилася неочікувано «пристосованою», такою, що не потребує мультикультурного досвіду, з якого «виходить» Захід. І тут відбувається навмисне чи підсвідоме змішування категорій домодерну та неомодерну. Справді: неомодерн, виражений у тенденції до відродження місцевих традицій (етнофутуризм, транскультура, глобальна локалізація) – це явище, абсолютно не тотожне фундаменталізму, провінціалізму та «містечковості» (У. Бек). Неомодерна релокалізація відбувається у принципово інших соціально-економічних та культурних умовах. Якщо містечковість передбачає фундаменталістську ізоляцію та націоналістичне протиставлення регіону, етносу чи країни світу з одночасним нав’язуванням штучного етнографізму, то релокалізація передбачає зростання значення локальностей, які вже пройшли процес делокалізації (втрати територіальних кордонів) і набули особливої динамічної відкритості, притаманної для дифузної та рихлої «рідинної сучасності» (З. Бауман). Е. Гіденс говорить про неприпустимість відродження традицій традиціоналістськими засобами, або про відновлення локального без опори на традиції. Те саме, наприклад, стосується трагікомічного культурного випадку вживання львівської кави у донецькому кафе. Вище ми говорили, що специфікою правого тоталітарного мислення є доведений до гротеску пафос романтизму, який з неминучою логікою історії починає культивувати геноцид через суїцид. До таких суїцидальних рис рекламної пам’яті романтичного націоналізму ми відносимо свідоме збіднення ідентичності, нездатність сприймати відмінності та містечковість. Ідентичність суб’єкта у межах ультраправого дискурсу відштовхується від класичної (метафізичної) концепції нації як етносу, що слідує голосу «долі», звідси – ототожнення мови, походження та індивідуального цивілізаційного вибору в ідентифікації: українець має говорити українською і орінтуватися виключно на українські цінності і т.д. Романтичний націоналізм свідомо ігнорує новітні форми кроскультурної та номадичної ідентичностей як «лівацькі» та «постмодерні», подібно до того як ним заперечуються нетрадиційні форми сім’ї, шлюбу і гендеру. Невміння бачити дистинкції вводить праве тоталітарне мислення у безкінечну естафету редукцій і проекцій у пошуках внутрішніх ворогів: від конкретних політичних осіб – до носіїв мови і культури «ворожого» етносу. Звідси – установка на містечковий ізоляціонізм, ксенофобія (включаючи гомофобію) та чистка етнічного середовища за політичними, мовними та етнічними критеріями. Невідповідність цієї рекламної установки ліберальним стандартам внутрішньої Європи свідчить про їх подвійність.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Кляйн Н. Доктрина шока. Расцвет капитализма катастроф / Наоми Кляйн ; пер. с англ. М.И. Завалова. – М.: Добрая книга. 656 с.
  2. The Shock Doctrine / Документальний фільм реж. Майкла УінтерБоттома, 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://www.youtube.com/watch?v=1J9GnhZXh3g
  3. Хоркхаймер М. Диалектика Просвещения / Теодор В. Адорно, Макс Хоркхаймер ; пер. с нем. М. Кузнецова.. – М.-Спб.: Медим-Ювента, 1997. – 312 с.
  4. Эко У. Пять эссе на темы этики / Умберто Эко. – Спб.: Symposium, 2003 − 96 с.
  5. Котельников В.С. Мультикультурализм для Европы: вызов иммиграции / Виктор Сергеевич Котельников. – Режим доступу до ресурсу: http://www.antropotok.archipelag.ru/text/a263.htm.
  6. Малахов В. Культурный плюрализм versus мультикультурализм / Владимир Малахов. – Режим доступу до ресурсу: http://www.ruthenia.ru/logos/number/2000_5_6/2000_5-6_01.htm.
  7. Рікер П. Толерантність, нетолерантність, неприйнятне / Поль Рікер ; [пер. з фр. В. Андрушка] // Рікер П. Навколо політики / пер. з фр.; наук. консульт. В. Андрушко; відп. ред. А. Соболевський. — К.: Дух і літера, 1995. — С. 313-332.
  8. Херцогенраф Б. Линч и Лакан: Кино и культурная патология / Бернд Херцогенраф [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://euristem.livejournal.com/41151.html
  9. Кундера М. Невыносимая легкость бытия / Милан Кундера ; [пер. с чеш. Н. Шульгиной]. – СПб.: Азбука, Азбука-Аттикус, 2014. – 352 с.
  10. Жижек С. Реальность виртуального: видеолекция [електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://www.youtube.com/watch?v=aDI1EKSAfQ4.
  11. The Act of Killing / A Film by Joshua Oppenheimer [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://theactofkilling.com/

 

Реклама
Рубрика: Без рубрики | Оставить комментарий

Евгения Бильченко. Интервью для «SNG.TODAY» (Владивосток, Евгения Омельченко).

  1. Цели и задачи, которые преследовали митингующие (сторонники евроинтеграции и европейских ценностей)?

 Наверное, вы ждете от меня сейчас  привычного каталога целей Евромайдана, которые по умолчанию установили украинские или российские медиа: то ли «кружевные трусики», то ли «нацистский реванш», то ли «великое достоинство освобожденного народа», то ли еще какой-то ярлык. Все эти якобы цели Евромайдана являются не более, чем политическим симулякром, прикрывающим весьма конкретные вещи. То, что произошло в Киеве на ранних этапах студенческих бунтов (и то, что никак не является революцией, потому что олигархическая система не была изменена) относится к специфической форме выражения протеста, аналогом которой может послужить такая акция, как «Occupy Wall Street» в Нью-Йорке 2011 года. Такой протест называется «иррациональным»: он не имеет позитивной программы, ничем не маркируется и на вопрос: «Для чего»? – отвечает куда менее охотно, нежели на вопрос: «От чего?». При всей парадоксальности такого подхода, он имеет свои преимущества: иррациональный протест очень трудно перехватить какой-либо политической силе, ему просто до нее нет дела. Именно поэтому сначала студенты и прочие романтики выступали отдельно от политиков и всячески их освистывали, например тех же Ляшка, Яценюка, Кличка. Но долго в подобном виде никакое восстание существовать не может, оно перехватывается прагматиками, и в этом есть своя дьвольская логика, иначе протест обречен, что мы и видели в Нью-Йорке. И вот в момент этого, говоря философским языком, «интерпретирующего вмешательства» протестующим начинают рассказывать, а чего они собственно хотят: европейских пряников или этнических шествий с факелами. Кстати, первое и второе никак не сочетаются, именно поэтому и произошло в Украине расхождение либералов и националистов. Либералы могут делать вид, что они не замечают агрессии так называемых «патриотов», но конфликт между ними, о котором я писала еще в 2014 году, уже проявился. Потому я бы не говорила о «целях» Майдана или о его «бесцельности», я бы говорила о том, как бесцельное студенческое движение превратили в целевую установку по захвату власти. В принципе, именно об этом предупреждали участников Майдана российские консерваторы, но последние не понимают, что в тех обстоятельствах нельзя было поступить иначе, потому что речь шла о бандитизме, который в Украине стал нормой. Конечно, тогда возникает вопрос, почему сейчас военный и олигархический бандитизм тоже сейчас стал нормой, даже сверхнормой и идеалом, но это уже другой вопрос. Почему многие бывшие участники Майдана проявляют двойные стандарты по вопросам прав человека и ценности жизни? Ответ один: подлинная свобода сейчас большинству населения наших двух стран не нужна. Её просто нет в иерархии ценностей.

2.Чего они добились по факту?

По факту произошел военный, политический, ментальный раскол в стране, в который поначалу очень не хотелось верить, но власть с опорой на радикалов сделала столько промахов и откровенных преступлений, что давно потеряла возможность сохранить целостность государства и авторитет у населения. На сегодняшний день мы имеем гражданскую войну в Украине с вмешательством соседей. Ни США, ни Россия не скрывают фактов оказываемой опосредованной помощи. Гражданская война с интервенцией – это закономерный результат практически любого революционного движения. Кроме раскола на пророссийски и антироссийски настроенных граждан, как это все понимают по Донбассу и южным регионам, мы имеем еще многочисленные внутренние конфликты. Майдан как действо объединил вокруг себя самых разных людей. Там были правые, левые, центристы, либералы, консерваторы, традиционалисты, богема и т.д. Когда правые силы монополизировали это духовное и политическое пространство (а это произошло очень быстро, начиная с первых сакральных жертв), оказалось, что для так называемых «леваков» (к коим относятся попросту все инаковые в Украине) в общем деле революции, в которое они значительно вложились как личности, места нет. Потому и громят такие проекты, как выставку Давида Чичкана «Майдан как неосуществленная возможность»: это по сути символический акт по причесыванию населения под одну гребенку, «правильных» украинцев и «агентов Кремля».

3.Как вы оцениваете реалии и перспективы экономической ситуации на Украине?

Украина сейчас отказывается от индустриального наследия «второй волны» — то есть от комплекса промышленности, выработанного в УСССР. С одной стороны, это очень плохо, потому что, исходя из приоритетов американской доктрины «шока» по присвоению себе ресурсов стран третьего мира, мы рискуем и практически уже стали аграрной страной. С другой стороны, это не будет откатом в «первую волну», а будет шагом вперед, если аграрная отрасль соединится с информационными технологиями, интегрируя архаику и кибер-пространство. Так произошло, например, в Японии. Мы не хотим брать пример японского «чуда», мы зачем-то ориентируемся на Прибалтику, с ее весьма сомнительными законами демократии, а, между тем, Япония после второй мировой войны – это достойный пример «перескакивания» волн, быстрого экономического и культурного роста с весьма слабыми ремесленными традициями производства, уступающими тогда нашим. Потому необходимо думать, нужна ли Украине индустриализация или двигаться путем нового синтеза. Жаль только, что думать некому: более 100 уголовных дел на журналистов, сокращение в несколько раз кандидатов и докторов наук и полная цензура в СМИ. Власть не хочет потесниться в пользу разумных специалистов.

  1. Как вы прокомментируете масштабную приватизацию, которую объявил Яценюк?

Как я могу прокомментировать действия олигархов по разделу имущества страны? Впрочем, их даже и олигархами не назовешь: скорее, это просто экономические магнаты, потому что в олигархии присутствует четкая спайка капитала с политической силой, у нас же это царствует «новый феодализм», претендующий на создание очень слабой машины нового тоталитаризма, которая, хотя и рыхлая и диффузная, но кусаться уже научилась.

  1. Во время Майдана были ли иностранные гости, которые поддерживали митингующих? Встречались ли вы с Викторией Нуланд?

Во время Майдана были не «гости», а то самое «интерпретирующее вмешательство», о котором мы говорили вначале. Жаль, что именно оно, четко видимое в медиа, дискредитировало честных его участников. Женя, а вы вообще представляете себе мою встречу с Нуланд? Этот вопрос мне напомнил вопрос одного православного священника, которого я сейчас защищаю от радикалов: «А сколько вам платит Америка?» Нуланд – не самый весомый политик в своей стране, но ее и ей подобных игра на Майдане проходила на таких высоких уровнях захвата  власти, что я думаю, что им было не до диалогов с честными поэтами, которые, к тому же, являются антиглобалистами. На самом деле Майдан – это некая мистерия ложных символов, как со стороны его сторонников, так и со стороны его противников. То, что происходило на нем реально, — выходит за пределы обеих веток пропаганды. Это не спектакль по науськиванию США, это не освободительное движение. Это взрыв мозга нации, которая не смогла им воспользоваться. Главная цель Майдана – ликвидация коррупции в экономике и права человека в политике – достигнута не была.

  1. Как вы считаете, Евросоюз и США несут какую-то долю ответственности за происходящее ? Как вы думаете, их поддержка была достаточной?

Евросоюз и США представляют собой разные политические пространства, решает всё в любом случае США. Европа иногда удивляет тем, что ее представители, как это видно из моего общения с польскими СМИ, из реакций на убийства и аресты у нас журналистов, или действительно ничего не понимает, или проявляет циничное равнодушие, или идет на поводу у США. Поддержка последних была достаточной, чтобы рассорить с Россией, но недостаточной, чтобы заставить нашу власть преобразовать страну путем децентрализации в подобие швейцарских штатов. У нас  принципы горизонтального республиканского общества с гарантией прав и мощной социальной защитой интерпретируются ура-патриотами как «левачество» или, чего доброго, «сепаратизм». Украина уже выбрала в качестве официального курса установку на изоляцию и культ нации, чтобы свернуть с нее во что-то более современное понадобятся, учитывая озверение населения после войны, годы.

Рубрика: Без рубрики | Оставить комментарий

ФАШИЗОЇДНІ КОННОТАЦІЇ ЛІБЕРАЛЬНОГО ДИСКУРСУ

Душечка-либерал, воспитанный на Солженицыне, / Попивая кофе, грозится уничтожить Донбасс как секту (авт.).

Суперечність між ліберальною ідентичністю як маркером демократичних процесів і будь-якими формами правого фундаменталізму, включаючи етнонаціоналізм, є лише позірною, оскільки апелює до добре видимої профанному окові суперечності між цінністю домінування (фундаменталізм, або так звана «перша система») і цінністю легітимності Іншого (лібералізм, або так звана «друга система»). Умовність їхньої полярності стає очевидною у світлі переходу новітнього соціуму до наступного етапу розвитку (після премодерну, модерну, постмодерну, або, за Е. Тофлером, «першої», «другої», «третьої» хвиль) – так званої «четвертої хвилі». Сучасне суспільство фактично являє собою злам між інформаційним (третя хвиля) та суспільством «нового середньовіччя» (четверта хвиля), що фіксує одночасно наслідки третьої хвилі та спроби спротиву їй з боку антиглобалістів строкатого мозаїчного спектру (тоталітарні ліві північнокорейського і китайського проектів, нечисленні нові ліві Європи з нащадків Франкфурту, неоконсерватори з ностальгічно-радянською ідентичністю та російські націонал-монархісти православно-візантійського стилю, класичні західні ліберали-універсалісти інерції другої хвилі), не задоволених маніпулятивністю і безсиллям мультикультурної доктрини.

Свого часу «третя хвиля» (інформаційна цивілізація) повністю змінила світ. Розпочавшись, умовно кажучи з 1956 року, коли офіційно було зафіксовано перевагу «білих комірців» над «синіми» в структурі американського виробництва, дана хвиля стала епохою розвитку індустрії знань, високих технологій, меритократії, менеджменту, реклами і брендингу, економіки переживання, комп’ютеризації, вільного ринку та неолібералізму. Даний етап характеризується індивідуалізацією праці, відривом капіталу від праці, поляризацією прошарків статичних (просторових) людей праці та динамічних (часових) людей капіталу у структурі часопростору, стиранням меж між виробником і споживачем, робочим часом і дозвіллям, елітарним і масовим, глобальним і локальним («подвійний код», глокалізація). Якщо для премодерну був характерним натуральний обмін та первинний аграрний сектор, модерн увійшов в історію як епоха вторинного промислового сектору і товарного обміну, то «третя хвиля» стала епохою симуляції, «третинного» сектору послуг, символічного обміну (купівля-продаж символів-брендів за паперові гроші, позбавлені золотого еквіваленту).

На рівні культури «третій хвилі» відповідає постмодерн з притаманними для нього плюральністю, релятивністю, гетерогенністю, сингулярністю та диверсифікацією. Одним із політичних проектів постмодерну, що, по суті, став свідченням його самозаперечення, став неолібералізм, принципами якого є мультикультурність, екстериторіальність, децентралізація, зменшення ролі національної держави, що втрачає контроль над своєю територією  (сепаратистські рухи в локальностях, місцеві тиранії) та економічними процесами (глобальний ринок). Неолібералізм передбачає болісну ламку модерної індустріальної машини з частковим поверненням до аграрної містечковості, упровадженої капіталізмом катастроф (Н. Кляйн) і доктриною шоку, яку неоліберальний світ застосовує до країн, що розвивається, на основі природних або штучно організованих катаклізмів та асиметричних кредитів.

Незважаючи на декларовану цінність постмодерної ліберальної іронії, мультикультурний проект у «третій хвилі» неминуче відроджує тоталітаризм (що набуває ознак неототалітаризму). Парадокс самозаперечення постмодерну на філософському рівні виглядає так: спроба вийняти особистість з лабет структури (бунт в Сорбонні 1968 року) обернулася смертю суб’єкта, первинно оголошена деідеологізація (Д. Белл) призвела до нечуваного реваншу ідеологій. Заперечивши старі соціальні міфи постмодерн через мультикультуралізм поставив людину в ситуацію ціннісного «зяяння», яку вона спробувала «зашити» новими  соціальними міфами. Останні просто мають інші механізми ритуального здійснення порівняно з попередніми хвилями − не вертикальний силовий контроль (як у модерному Паноптиконі), а викривлені форми «прямої демократії» через Інтернет (Синоптикон, «рідинна сучасність» за З. Бауманом, «вибілювання» за Ж. Бодрійяром): віртуальний тероризм, самоцензура, горизонтальний нагляд, вулична диктатура, симуляція у просторі «глобального села» (М. Маклюен), імітація народної волі в соціальних мережах (У. Еко) як відображенні колективного позасвідомого (Реальність віртуального за С. Жижеком).

На політичному рівні неототалітаризм у формі радикального націоналізму можна вважати симптомом «першої хвилі», що бурхливо розквітнув у «третій» аж до небезпеки ультраправих реваншів (траблізація), але його поява є не стільки спротивом першій хвилі, скільки «вже-вписаним» у неї результатом: правий дискурс, хоча не відповідає дискурсу неолібералізму, але активно застосовується ним як шоковий інструмент на периферійних зонах поширення ліберал-демократії (Чілі, Аргентина, Ірак, Росія, Україна) [1; 2]. Тому ми можемо говорити про повсюдну та інтенсивну радикалізацію світу. Щоб розкрити діалектику переходу ліберального дискурсу в латентно фашистський, спробуємо розглянути його крізь призму методології Франкфуртської школи.

З точки зору постмарксистської критичної теорії Франкфуртської школи та її послідовників (В. Беньямін, Т. Адорно та М. Хоркхаймер, Г. Маркузе, А. Бадью) ліберальна культура як феномен просвітницького проекту модерну через негативну діалектику неминуче породжує праву диктатуру і в самій собі містить латентний («м’який) фашизм, прихований під подвійними стандартами щодо тих, до кого застосовується насилля. Приховане насилля лібералізму сягає своїми витоками міфу про Одіссея з його буржуазною підприємливістю та прагненням уречевлення природи. Психотип фашизоїдного індивіда (рисами якого є етноцентризм, ксенофобія, деструктивність, цинізм) вже вписаний у матрицю механічної каузальності лінійного наративу прогресу як неминучий наслідок дії технократичного розуму ренесансного гуманізму, кінцем якого є Освенцим [3, с. 80-85]. Підкорення природи обертається відчуженням від неї та підкоренням людини людиною на основі математичних формул, роз чаклування світу обертається відродженням міфології сцієнтизму. І хоча нові ліві М. Хорхкхаймер і Т. Адорно вбачали вихід з фашистської свідомості в реконструкції древніх магічних культів, досвід подальшого поширення фашизму показав, що езотерики і традиціоналізм можуть слугувати його додатковим підґрунтям, а неприязнь до модерного знання за умов використання його технологій ставати відмітною рисою (У. Еко) [4, с. 17]. Звідси – висновки про фашизм як про цілісне синтетичне явище, що поєднує риси усіх трьох хвиль, поєднуючи в єдиний нередукований «шматок» ідей фольклоризм першої хвилі (націоналізм), індустріалізм другої хвилі (прагматизм і масовість), симулятивні практики постмодерну (доктрина шоку, вільний ринок, капіталізм катастроф, реконструкція с архаїчної спадщини).

Про мультикультуралізм як про радикальний неоліберальний проект третьої хвилі, що є мімікрією насилля, неодноразово говорили дослідники неоконсервативного та лівого на універсально-синтетичні процеси в культурі, внаслідок яких утворюється цілісна спільнота громадян, етнокультурні дистанції яких визнаються незначними на тлі їх світоглядної єдності, політичної солідарності та соціальної інтегрованості (мова йде про класиків російського панславізму та про німецьких лібералів другої хвилі [5]. Мультикультуралізм звинувачують у цілій низці недоліків, а саме: в утопічному відриві ідеї безконфліктного співіснування культур від практичного життя; у відсутності раціональної аргументації; у зловживанні впливом на емоційно-чуттєву сферу (утрируючи кажучи, – в «сентименталізмі»); в агресивній пропаганді тензофобії (боязні будь-якої напруги), що призводить, зрештою, до капітулянтства, конформізму і, як максимум, до підтримки агресивної сторони конфлікту. Одним із найбільш сильних аргументів проти мультикультуралізму є викриття притаманної останньому схильності до романтичного «культуралізму», що виявляється в стилізації соціально-групових відмінностей між місцевими жителями й іммігрантами під культурні: за словами В. Малахова, «чутки про іншість іншого сильно перебільшені» [6]. Другим слабким місцем мультикультуралізму, що стає предметом критики, є його неспроможність розв’язати етнорелігійні проблеми ісламських груп, внаслідок якої практичне застосування доктрини мультикультуралізму не тільки не призводить до підтримки толерантної мультикультурності як здатності до терпимого переживання реальної багатоманітності традицій, але й нівелює останню через сприяння ідентифікації етноцентричного типу, побудованої за принципом «Ми – Вони» («Свої – Чужі»).

Утім наведена вище критика не зачіпає, на нашу думку, головного фашизоїдного синдрому ліберального дискурсу – використання ним правої диктатури як механізму контролю в умовах капіталізму катастроф, що має безпосереднє відношення до сучасної проблематики і про що неодноразово говорили представники Монреальської школи. Виявити, які прийоми використовує неолібералізм для посилення у свідомості фашизоїдних тенденцій до насилля через мультикультуралізм можна лише за допомогою глибоких деконструкцій, притаманних для сучасного  структурного психоаналізу (Паризька та Словенська школи).

Відповідно до висловленого вище, ми ставимо собі за мету розкрити латентні фашизоїдні риси ліберального дискурсу толерантності. Першим фашизоїдним синдромом є корозія толерантності («зяяння»), у свій час найбільш повно розкрита в герменевтичній критиці П. Рікера [7, с. 325]. Основою толерантності є не любов до Іншого, а терпимість, що приховує у собі церемоніальне маскування агресії щодо Чужого («терпіти нетерпиме»). Себто толерантність є не більше, ніж самооманою, цензуруванням власної агресії переконань без відмови від самих переконань. Визнання недоторканості Іншого, його права на власні переконання і утримання від втручання у його життєсвіт при одночасній відсутності з боку носія толерантності будь-якої дієвої допомоги Іншому та дотриманні толерантним суб’єктом настанови на збереження власних принципів (паралелізм співіснування) створює дуже хитку межу. Утриматися на цій хиткій межі надзвичайно важко. Суб’єкт толерантності налаштований так, що втрачає уміння розрізняти напад і оборону, переходячи від захисту власних переконань до атакування переконань Іншого, яке він сприймає як природне. Небезпека такої деградації криється у формально-логічному дуальному підході до розв’язання проблеми: визнання за Іншим свободи мати і висловлювати власні переконання означає або поблажливо-зневажливе визнання його права на помилку (виходячи з апріорної передумови, що мої переконання – «істинні», а переконання Іншого – «хибні»), або визнання його права на Істину. Й те, й інше, зрештою, девальвує переконання. Адже, якщо ми визнаємо, що Інший воліє помилятися, то ми можемо припустити цю похибку і стосовно себе. Якщо ж ми визнаємо, що Інший – правий, це означатиме (виходячи з аристотелівської логіки), що  неправий – Я. Підключення релятивної логіки (у дусі джайністських силогізмів «А є В» – «А не є В», «А є В і не є В») створює враження, що праві – усі, що «істин» – багато, що вони є відносними і контекстними (залежними від конкретних умов «вживання», а відтак –  однобічними і, якщо взяти кожну із них  окремо, – недосконалими або ж навіть хибними. Усвідомлення плюральності і релятивності думок мимоволі призводить до нігілістичного умонастрою, що тягне за собою виродження толерантності в онтологічне зяяння («криза метафізичної ідентичності») – втрату відчуття цілісності і самототожності, що виражається через симптоми самотності, відчуження, краху переконань, занепаду цінностей. Інформаційного шоку. Так, плюральність (хаотична множинність) породжує плюралізм (легалізацію множинності у нормативний принцип свободи совісті), який, у свою чергу, призводить до культурного релятивізму (усвідомлення відносності множинного) і нігілізму (заперечення множинного і відносного).

Друга фашизоїдна риса – «зшивання» (трайбалізм, реваншизм) − неминуче витікає з онтологічного «зяяння». Нестача, викликана постмодерною симуляцією буття, призводить до відновлення ідолів-ідеалів модерну у формі ідеологій, які компенсують травму. Так, розчинений в інтертекстуальності і плюральності суб’єкт, входить в Символічний порядок і починає сприймати себе безособово, як носій дискурсу (кастрація, смерть автора). У результаті мультикультуралізм знову суперечить сам собі: прагнучи підтримати інтеркультурну злагоду, він тільки розпалює фундаменталізм і ксенофобію, так само, як, прагнучи врятувати особистість, він втрачав її. Мова йде про розколотий суб’єкт, позбавлений есенціалістських характеристик: цілісності, сутності, походження та безперервності [8]. Даний суб’єкт не є автономною самототожною особистістю, але переживає стан відчуження, зламу, нестачі, розколу, спустошення, розчинення, який виникає внаслідок втрати людиною повноти буття («Реальне»). Реальне не може бути повернутим та об’єктивованим в образах і символах, його відсутність формує травматичний досвід індивіда (реальність, «огидну» та «непристойну», зокрема реальність капіталістичного вільного ринку з масовим зубожінням і хаосом), тому виникає постійне бажання відновити гармонію, повернути втрачене і компенсувати нестачу. Задоволення цього бажання відбувається за рахунок вигадування індивідом певних фантазмічних наративів, що формуються під час ідеологічного зомбування. Сукупність цих наративів формує ілюзорну ідентичність – так зване «Уявне».

Процес дистанціювання (втечі) людини від травматичної реальності кастрації та входження її в уявний стан в психоаналізі та сучасній теорії кіно називається медичним терміном «зшивання» (suture)  і передбачає включення людини до мовних практик культури (Символічного), за допомогою яких він заміщає відсутній елемент ідентичності відповідним знаком, заповнює лакуни і вибудовує навколо себе стійкий баланс-спайку, усі складові якої підпорядковуються єдиному (центральному) наративу  та посилаються одне на одного (так можно пояснити ефект універсальної пояснювальної сили ідеологій, що грунтуються на мовних кліше та шаблонному мисленні). Уявне і Символічне, особисті фантазми та суспільні символи, міфологеми, метанаративи «зшиваються», «затуляючи» від людини прірву Реального, безодню жахів її власного позасвідомого. Така психотерапевтична процедура забезпечує тимчасовий стан заспокоєння, усунення симптомів тривоги, але, з іншого боку, вона позбавляє людину індивідуальності, перетворюючи останню на «тіло без органів» в соціальній «машині бажань» — системі ідеології, влади, споживання, реклами і брендингу. Будь-які спроби порушити баланс викликають у «зашитої» людини напади агресії, неврозу, істерії.

Парадокс «порятунку» від «цинічного мультикультуралізму» полягає у тому, що ідеологія, що прийшла йому на зміну, є його результатом і передбачена ним. Ідеологія як механізм «зшивання» характеризується тим, що, на перший погляд, складає враження повернення справжнього та імітації Реального. Насправді ідеологія є не відповіддю буття на симуляцію, хай навіть і потворною, але ще більшим примноженням симулятивного – симуляцією, що приховує симуляцію. Спустошені культурні символи ідеології будуються на фатичних функціях мовлення («пустого» мовлення, або мовлення заради мовлення за Р. Якобсоном) та вихолощенні онтологічного змісту традиційних символів. Тому традиціоналізм за умов його містифікації складає сприятливий езотеричний грунт для створення ідеології. У романі «Нестерпна легкість буття» Мілан Кундера писав про глибинну моральну спотвореність світу, у якому ностальгія за дитинством (індивідуальним дитинством особистості чи колективним дитинством етносу) породжує симпатію до відвертого зла (Гітлер), якщо таке пов’язане з поняттям втраченої юності [9]. Ностальгічне почуття є симулятивною копією релігійної туги за Золотим віком (архетип «вічного повернення»), на метафізичну істину якого покладає свої месіанські претензії тоталітаризм як вияв фундаменталізму «першої хвилі».

Тому третьою фашизоїдною рисою ліберального дискурсу ми назвемо синдром «вже-вписаність» (логіка самовідтворення), маючи на увазі апріорну присутність в його тілі латентних тенденцій до фашизації, що реалізується через механізми перехоплення і номінації бунту. Ліберал-демократія спирається на низку антиномій, що випливають з логіки «вписування»: виправдання корупції через недоторканість приватного простору; «воєнний пацифізм» (безперервна «війна за мир», боротьба з «терором» і «фундаменталізмом» шляхом силового нав’язування лібералізму, за знаменитим прикладом з «шоколадними» ліками для шлунку пацієнта, що хворіє через вживання шоколаду у С. Жижека [10]); деідеологізація та захист ідеології капіталізму, декларація право на свободу слова і неможливість його реалізації у випадку з переслідуванням журналістів, що критикують саму транснаціональну систему, вибори як номінальна процедура влади-видовища, апріорна згода з фундаментальними засадами ліберал-демократії тощо.

В основі «вже-вписаності» диктатури в свободу лежить культурно-психологічний «синдром байдужого Іншого, або смерті Батька». В класичних тоталітарних системах ідентифікація з суворим Батьком відбувається за рахунок садомазохістичної нестачі Господаря в Рабі і Раба в Господарі, так що зливаються воєдино дві нестачі. Якщо Батько «вмирає», зникає образ агресора, що служить маркером самоідентифікації через проекцію, Інший стає замкнутим (байдужим) і не несе цієї нестачі. За таких умов замість  «суспільства свободи» після подолання імперіалізму ми отримуємо «суспільство ризику»: нечіткість норм і вимог провокує ще більш жорсткі вимоги. Як зазначив Жак Лакан на одному зі своїх семінарів, «з фрази старика Карамазова «Якщо Бога немає, то усе дозволено» слідує в контексті нашого досвіду, що відповіддю на «Бог помер» слугує, навпаки, «не дозволено нічого». С. Жижек: «Суб’єкт звинувачує Іншого за його невдачу та/або безсилля так, ніби цей Інший винуватий у тому, що він не існує», — мова йде про те, що байдужий Інший відкриває людині травму її існування. Прибічник толерантності чинить, як байдужий Інший: він залишає людину наодинці зі своєю травмою, чим спонукає її до ще більшого насилля і самообмеження (диктатура як наслідок охлократії у Платона).

Механізмом підтримки ліберально-демократичної логіки самовідтворення антиномій є інтерпретативне втручання в ірраціональний протест і його номінація. Іірраціональний протест – вислів незгоди, що не маркується жодним номінатором і, таким чином, не обмежується жодною політичною силою, що може дискредитувати чи використати протест (акція «Occupy Wall Street» в Нью-Йорку 2011, спрямована проти порядку капіталістичної дійсності як такої). Ірраціональний протест інтерпретується як зайняття такої парадоксальної позиції суб’єкта, що не надає можливості для ідеологізації та інтерпретування вимог. Ключовим концептом для ірраціонального протесту стає «вакуум у Символічному», «пробіл в символічній структурі» (С. Жижек), тобто те, що опирається символізації. Такою природою володіє сама Реальність (Істина-Подія за Аленом Бадью): звідси розуміння ірраціонального протесту як жесту деідеологізації, повернення до порожнечі, знаку пробілу, «пустелі», наслідок розшивання та деконтрукції. Суб’єкт-номінатор називає подію, і відбувається нівелювання її піднесеності, оскільки вона отримує свій символічний статус та розуміється як частина соціального, частина дійсності суб’єкту – лише із певним модулем відносно норми). Ідеологізація ірраціонального протесту, який отримує чітку політичну програму, призводить до втрати його революційного потенціалу: увага зміщується із структурних основ дійсності (Реальності) до конкретних фактів, які є породженням чергового Уявного, що прагне влади (у випадку шоку – неоліберальної через праворадикальну), і є складовою того ж самого владного порядку. Відтак, система самовідновлюється (спонсування антиглобалістських рухів визначними капіталістами).

Будь-які спроби критики самих основ ліберал-демократії і будь-які спроби відновити ірраціональний протест маргіналізуються за допомогою того ж самого прийому «вже-вписаності», коли травматична Реальність сприймається як «вимушена витрата» щодо основ порядку, який сам не піддається сумніву: Аналітик Юлія Коваленко наводить випадок з обнародуванням багдадського обстрілу США Джуліаном Ассанжем, який  завершується вираженням співчуття родинам загиблих з боку… американської сторони, звідси – зведення неолібералізмом журналістської правди до спроби дешевої сенсації та применшення її піднесеності як вияву скандалізму.

Корозія толерантності, зяяння, ідеологічне зшивання та «вже-вписаність» стосовно критики і бунту утворюють усталений комплекс подвійних стандартів ліберального дискурсу як способу самовідтворення через латентно чи явно фашистські стратегії, які завдяки мультикультуралізму, позірно декларованому як доктрина захисту прав, набуває характеру сентиментальної ідеалізації визвольної боротьют (у фінілі фільму Оппехаймера «Акт убивства» силовики правораддикальної індонезійської сгангстерської структури оспівуют свої злочини в антуражі американськог кітча та індустрії розваг [11])….

уривок

 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Кляйн Н. Доктрина шока. Расцвет капитализма катастроф / Наоми Кляйн ; пер. с англ. М.И. Завалова. – М.: Добрая книга. 656 с.
  2. The Shock Doctrine / Документальний фільм реж. Майкла УінтерБоттома, 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: https://www.youtube.com/watch?v=1J9GnhZXh3g
  3. Хоркхаймер М. Диалектика Просвещения / Теодор В. Адорно, Макс Хоркхаймер ; пер. с нем. М. Кузнецова.. – М.-Спб.: Медим-Ювента, 1997. – 312 с.
  4. Эко У. Пять эссе на темы этики / Умберто Эко. – Спб.: Symposium, 2003 − 96 с.
  5. Котельников В.С. Мультикультурализм для Европы: вызов иммиграции / Виктор Сергеевич Котельников. – Режим доступу до ресурсу: http://www.antropotok.archipelag.ru/text/a263.htm.
  6. Малахов В. Культурный плюрализм versus мультикультурализм / Владимир Малахов. – Режим доступу до ресурсу: http://www.ruthenia.ru/logos/number/2000_5_6/2000_5-6_01.htm.
  7. Рікер П. Толерантність, нетолерантність, неприйнятне / Поль Рікер ; [пер. з фр. В. Андрушка] // Рікер П. Навколо політики / пер. з фр.; наук. консульт. В. Андрушко; відп. ред. А. Соболевський. — К.: Дух і літера, 1995. — С. 313-332.
  8. Херцогенраф Б. Линч и Лакан: Кино и культурная патология / Бернд Херцогенраф [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://euristem.livejournal.com/41151.html
  9. Кундера М. Невыносимая легкость бытия / Милан Кундера ; [пер. с чеш. Н. Шульгиной]. – СПб.: Азбука, Азбука-Аттикус, 2014. – 352 с.
  10. Жижек С. Реальность виртуального: видеолекция [електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://www.youtube.com/watch?v=aDI1EKSAfQ4.
  11. The Act of Killing / A Film by Joshua Oppenheimer [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://theactofkilling.com/

 

Рубрика: Без рубрики | Оставить комментарий

МАША И МЕДВЕДЬ

Гадалка Рита из Северодонецка сидела на киевских холмах и держала Машу за руку. У Маши умер муж. Точнее, и не муж он ей был вовсе, а так, жил мужик двойной жизнью, с нею и со своею женой, писал отчаянные стихи, пил водку, приходил с беспрекословной хамоватой настойчивостью, бросался в снег и вопил под окнами ее бабушки: «Я люблю вашу внучку, суку рыжую», — и это было смыслом их кратковременной жизни. После его смерти жизнь у Маши кончилась. Точнее, она продолжалась, но не было вот этого: «Я люблю вашу внучку, суку рыжую», — а значит, ничего не продолжалось. Инерция дыхания и затаенное ожидание перемены. Гадалка Рита внимательно оглядывала ее исхудавшую фигурку. Муж Маши умер от рака, но, когда после его смерти Маша в черном комбинезоне и в такой же повязке на голове впервые вошла в вагон метро, какая-то сердобольная старушка шепнула своей попутчице: «Бедная, из онкологии». Маша много навидалась таких девочек. За полгода до мужа умерла ее бабушка, а больше никого у Маши и не было. Девочки на облучениях были сплошь молодые, красивые. Попадались и дети. Одного старика в хоспис жена привезла под красивым импортным пледом. Он все время стонал и запрокидывал голову на солнце, пока его вносили.
Гадалка Рита из Северодонецка щурила раскосые глаза и повторяла:
— Нет, Маша, нет. У тебя будет аневризма в сердце и товарищ у тебя будет, Медведь, побратим. И не спрашивай меня, где и как, ничего больше не вижу.

Аневризма всё-таки проявилась, но вполне себе терпимая, давала о себе знать только на фронте паническими атаками. Маша не могла дышать, ничего не помогало, кроме курения, и тогда в ход пошли транквилизаторы под водку. Маша не пьянела, не теряла внимательности и делала всё, чего они просили, возила еду, амуницию, меняла в машинах газ на бензин, не спала. Гадалка Рита не знала, что, чтобы выжить, Маше нужно было дождаться хотя бы чего-то, и началась революция, за ней война, за ней – им сказали – интервенция русских, которые стреляли по мирным. Так говорили на каждом канале, в каждом блоге, в любой газете. И сердце Маши не выдержало: любая несправедливость закипала в ней запахом чистого хлорированного помещения с позолоченными ручками и европейским звонком. Тогда Маша и решила, что смерть в хосписе есть высшая несправедливость и втайне возжелала себе другой.

И был первый фронт 2014, из которого запомнилась смерть деда на блокпосте под Славянском, дед вышел на ее пацанов с гранатометом, и пришлось его снять. Ей объяснили, что иначе дед, ветеран Великой Отечественной, положил бы десять хлопцев. Это было вроде понятно, законы войны, но это было совсем непонятно, и что-то подсказывало Маше, что нужно сунуться туда как можно глубже. В сентябре был второй фронт, автобус скакал по кочкам к серой зоне через Рубежное, Северодонецк, Лисичанск, к аэропорту, рокеры выли, в заброшенном санатории единственная вахтерша демонстративно не поила их кипятком, при въезде в один из городов беркутовцы на взорванном мосту попросили их валить нахрен. Мол, не до искусства. Маша не любила этих людей еще со времен революции, и видеть их здесь в качестве союзников было как-то странно, к ним она не выходила и ничего им не носила. Хотя они говорили, что однажды спасли им жизнь, потому что дорога, по которой они как-то рвались в Карачун со жратвой, была заминирована. Внутри города испуганно таращились бабушки, выглядывая из дворов. Маша перехватила взгляд одной из них, вытащила мобильный и набрала Риту:
— Рита, привет. Маша. Я не могу со своими. Что-то не то.
К тому времени Маша уже была почти канонизирована как певец революции, один из ее родственников – интеллигентный мальчик в очках – вошел в Небесную Сотню. Жена этого парня выла дома, причитая: «Лучше бы я с ним сексом занялась в тот вечер!» Потом она уехала из страны. Далеко-далеко. Рита хмыкнула:
— Знаешь, Маша, я не сомневалась ,что тебе будет всё не то. Я в тебе не сомневалась.

В общем, Маша нарушила приказ командира волонтерской команды не отходить и не общаться ни с кем в городе и нырнула вглубь домов. Где-то там ее ждала Рита. Они пили кофе в захолустном кафе, Маша читала Рите переводы Пушкина на украинский, сделанные одним из бойцов, из тех, кто был терпимее, еще из первого поколения, какой-то вынырнувший из задворков мужичок в косухе, узнав Машу, шептал «Слава Украине». На улице Машу остановил мент. Мент сказал, что он – русский, местный и по ночам партизанит с инструкторами. Машу это почему-то не удивило, хотя с такими людьми она раньше не разговаривала. Мент узнал Машу по фотографиям в прессе и все просил просто постоять с ним, жаловался, что Маша портит его дочь, висящую на ее стихах, потом повел в больницу, где один из украинских батов забил до комы пятнадцатилетнего мальчика, кинувшегося на защиту памятника Ленину. Маша назвала его «Мой брат из Шахтерска», хотя тогда даже точно не знала, где находится этот первый подвернувшийся на ум город. «Мы девочек за меньшее убивали» — сказал один из командиров, прочитав текст. И Маша уже была не против никакой расправы. Больше, чем смерть, ее отталкивала необходимость терпеть лицемерную уклончивость друзей в тылу, заходившихся пропагандистскими воплями.

И был вечер самого крутого поэта в стране, который осиял Машу своим звездным вниманием. И на нем Маша встретила Медведя. Медведь откинулся. Сидел, кажется, за воровство. Потом мобилизировался в один из добровольческих батов, взял позывной по любимому месту встреч в Киеве – у памятника покровителю города архангелу Михаилу – и мерз на Андреевском спуске со своим побратимом, Героинщиком. Героинщика ломало, он все время просил новую форму. Вешал ее у шкафа и любовался. Сам он, говорит, ни в кого не попал. Так и повторял, стоя на станции «Дарница»: «Я ни в кого не попал. Говорят, его забрали органы и отправили в психушку. Говорят, по наводке Медведя. А сам Медведь остался. И было у него ротации три, и с каждым новым приходом Маша узнавала его все меньше и меньше. Из доброго растерянного паренька он превращался в холодного отчаявшегося зверя. Они умирали тогда один за другим. Еще до котлов. Без оружия, без амуниции, со складными ножами и дикой волей защитить страну от интервентов. В бате Медведя служили парамедиками две машины студентки. Смешно было, как на нулевке они по привычке называли ее «Мария Константиновна»- и просили мягких игрушек.

Но раз треснутое давало о себе знать. И после очередной ротации, когда Медведь лишился сна после зачисток, граната-дом-граната, он избрал Машу своим духовником, ввиду того, что хвалёные европейские психологи от него отказались, Маша сбежала. Сбежала раз и навсегда, оставив себе на память только сувенирчик маленького Мишки в картонном гробике, подаренный кем-то из читателей. Потом было еще много всего: подорванная машина, поломанный хребет Медведя, операция, его оторванные ноги, вонь больниц, где Медведю хватало всего, потому что к нему ходили делегации мэра, а пацаны рядом тупо просили свитера. Много свитеров. Их не хватало. Была еще книга для Медведя, где Маша описывала свои фронтовые впечатления, описывала, старательно убирая названия, даты, имена и географические названия. Книга получилась хорошей, издал ее Питер как антивоенную, и украинским новобранцам ее читать не разрешали, чтобы не деморализировать баты. А потом книгу кто-то а завез в батальон «Ангел» ДНР. И там ее читал один волонтер. И это был Машин первый друг оттуда. Машу поразило, что у них полностью совпали вкусы в музыке: Олег Медведев. Маша ловила себя на мысли, что в созданном по ее инициативе миротворческом закрытом чате она общается только с ним. Вроде, как и поговорить больше не с кем.

Дальше всё было предсказуемо плохо. Маша открыто выступила против войны. Ее речи понесло с десяток носителей слизи с украинских и российских каналов, друзья, за исключением двух-трех, оставили ее, на работу приходили доносы, Интернет кипел злобой. Маша помогала диссидентам, выискивала левых, консультировала какие-то андеграундные группы, мотала в Россию, где упитанные либералы с пивными животиками радостно сообщали ей, что она живет в европейской стране, а консерваторы с иссушенными взглядами все еще припоминали ей её революционное и волонтерское прошлое. И было много людей там, которые были так дороги, что дышать без них было невыносимо, жить без них было невыносимо, как невыносимо жить без Егора Летова и Александра Башлачева. Пришлось выйти на финишную прямую и старательно изображать для озверевшей толпы на Родине образ национального предателя. В принципе Маша могла вынести уже всё, кроме уклончивости, с которой испуганно прятали от нее глаза друзья, те, кто читает сайт «Миротворец».

А потом появился еще один человек с позывным Медведь. Тоже националист. Тоже доброволец. Только оттуда. Русский. Питерец. Похожий на нее, как две капли воды, наполовину созвучный, наполовину додуманный – единственный товарищ, превосходящий ее по силе духа. Медведь номер два нарушал государственную границу ее страны, подчищал за Медведем номер один разрушенные им мирные села, веровал в православие, самодержавие и коммунизм, мешая викингов с Александром Невским, подобно тому, как Медведь номер один мешал Киевскую Русь с «Океаном Эльзы». Но всё это не имело никакого значения. Не имело уже значения ничего, кроме русского рока, поэзии, которая упрямо не желала сдаваться, натыкаясь грудью на гранитного Александра Сергеевича, кроме станции метро Александра Невского, где она жила, когда приезжала в Питер, кроме хосписа, где умерли ее киевские бабушка и муж. Глубокой ночью Маша читала рассказы Медведя номер два и понимала, что это — очень хорошие рассказы. Она понимала уже столько всего, что ни одного языка в мире не хватило бы для передачи. Страх, сомнения, метания, постоянная тревога от ожидания удара в спину – исчезло всё. И был то конец войны.

Гадалка Рита из Северодонецка откинулась назад и, оглядев с хитрым прищуром машину кофейную гущу и киевские склоны, изрекла:
— Ты, главное, не бойся.

Рубрика: Без рубрики | Оставить комментарий

«Четверта хвиля»: людина як культурний шизоїд і нова освіта

Значущість введення в науковий обіг концепту нової постнекласичної освіти, що кардинальним чином відрізняється від класичної, посткласичної та некласичної (або постфігуративної, конфігуративної та префігуративної за відомою типологією М.Мід), обумовлена переходом новітнього соціуму до наступного етапу розвитку (після премодерну, модерну, постмодерну, або, за Е. Тофлером, «першої», «другої», «третьої» хвиль) – так званої «четвертої хвилі», або «неомодерну», що рефлектується у різних теоретиків-футурологів під великою кількістю умовних позначників: «нове середньовіччя» (У. Еко), «постіндустріалізація» (Я. Рабкін), «глокалізація» (Р. Робертсон), «нова індустріалізація» (С.Румянцева, А. Жиронкін, С. Губанов, Л. Орленко, В. Рязанов, А.Татаркін та ін.). У теоріях економічних шкіл «нова індустріалізація» означає етап, який йде на зміну інформаційному суспільству і означає відродження «вторинного сектору» (промисловості) нарівні з розвитком економіки послуг, комунікацій, транспорту, науки, медицини, освіти, торгівлі і фінансів та інших виявів постіндустріального світу. Зазначене вимагає обмеження так званого «капіталізму катастроф» (класичного «неолібералізму» Чікагської школи економіки М. Фрідмана, або доктрини «шокової терапії» за Н. Кляйн), оскільки притаманні йому ідеї ринкової саморегуляції не дозволяють розкрити роль держави у підтримці промислового сектору.

Нова індустріалізація при всьому усвідомлення обмеженості національної держави в глобально-локальному світі підвищення тенденцій до екстериторіальності, тим не менш, акцентує її вплив на процеси еволюції технологічних укладів у бік розвитку інтелектуалізації. Таким чином, у концепції нової індустріалізації органічно поєднані модерн та постмодерн, влада і капітал, етика  та естетика, деконструкція та метафізика, виробництво товарів і виробництво послуг, базовий матеріальний ресурс і високі технології. Відповідним чином це позначається на культурній ідентичності людини, яка поєднує постмодерну іронічну одиничність («ліберальну іронію») і незалежність від метанаративу (плюральність, релятивність) з модерним тяжінням до етики діалогу і взаємного розуміння, до релігійно-містичного та  естетичного досвіду.

В гуманітарній історіографії поняттю «нова індустріалізація» відповідає концепт «альтермодерн» («неомодерн»), що зароджується в мистецькому середовищі. Актуалізація мистецтва у зв’язку з економічними та антропологічними змінами змушує нас вдатися до концептуалізації понятя «альтермодерн» — термін культуррегерів з дискурсу арт-практик, застосований у кураторських стратегіях і «практиках нульових»: зокрема, він був введений Ніколя Бурріо у березні-квітні 2009 на четвертому міжнародному трієналє сучасного мистецва в музеї «Tate Britain», маніфест «Альтермодерн. Постмодернізм помер». У дискурсі культуррегерів альтермодерн означав створення нового художнього дискурсу, що віддзеркалює ідею глобальної культури, яка приходить на зміну постмодерну та мультикультуралізму, і засновується на здійсненні митцями транскультурних міграцій, комунікацій, мандрів, перекладів, зсувів ландшафтів, конвертацій, субтитрів та дубляжів. Альтермодерн – динамічний, екстериторіальний та номадичний. Образом сучасного митця є Homo Viator Г. Марселя, «турист» В. Малахова/«бродяга» З. Баумана, «людина часу» Е. Тофлера – особистість, здатна до швидкого перемикання кодів, подолання хронотопів, трансформації інформації з одного формату в інший, усвідомлення відмінностей, дистинкцій, можливостей рівних і релятивних плюральних альтернатив (Alter – Інший), мобільного прокладання шляхів взаємодії знаків в різних культурно-географічних локаціях. Людина мистецтва як представник альтермодерну прорубає вікна діалогу у парканах ізоляцій (за Н. Кляйн), вона завжди є людиною для Іншого та у світлі Інакшого.

Нові стратегії репрезентації на художній сцені не означають механічної реставрації класичного («того самого») модернізму («другої хвилі»), що став нашою «античністю», але передбачають створення глобального метанаративу людини у світі googlemaps, коли не залишилося жодної точки на карті, що була б terra incognita. Єдиною цариною, що залишає місце для незвіданого, є не просторовий, а часовий континнум, концепт якого в альтермодерні спирається на так звану «гетерохронність» — тлумачення історії як поєднання множинності темпоральностей за умов ламки єдиного класичного лінійного наративу, притаманного для традиційного модерну, та оголошення установки на випередження історії шляхом переживання естетичного досвіду.

Отже, така людина повинна демонструвати повну свободу від ідеологій (продовження теорії деідеологізації Д. Белла) і бути носієм транскультури (М. Епштейн) та кроскультурної ідентичності, апелюючи не до простору, а до так званої «compression» (стиснення простору, що підпрядковується часові). Переважна ж більшість людей, обивателів, що не належать до власників капіталу або богемних номадів, до цього не готові, бо вони до сих пір через інерцію традиціоналізму або його неототалітарне посилення є «людьми простору» в стані фрустрації, породженої прив’язкою до місця регістрації, що стає в’язницею (З. Бауман), та частково сублімованої через «глобальне село» (М. Маклюен). Будучи підвладними медіа, вони перебувають у стані ідеологічного психозу і обробляються «агітпропами» різного гатунку. Протистояння між представниками нової універсальності і традиціоналістами/фундаменталістами іронічно проілюстровано у знаменитій абсурдистській відеоінсталяції Натаніла Мелорса «Гігантська задниця» (2009). Сюжет антиутопії зводиться до того, що група середньовічних дослідників опинилася у відповідному місці гігантського організму, а їх релігійний наставник повертається з експедиції у кишечник. Будучи хворим на канібалізм, він не може зізнатися, що не здатний вести за собою інших і на свій захист винаходить беззмістовні метафізичні концепції про те, що усі вони знаходяться всередині Бога, вихід з якого охороняє плем’я канібалів-зомбі. Натяк на «зашивання» символічним порядком ідеології є очевидним через викривання механізмів створення штучного образу ворога.

Як бачимо, зміна суб’єкта в альтермодерні потребує змін у системі освіти, яка повинна бути чутливою до новітніх світоглядних пріоритетів розвитку суспільства: неоуніверсальність, номадизм, транскультура, екзистенційний туризм, діалог, іншологія, синхронія, компресія простору і часу, естетизація та візуалізація. Візуальний поворот ХХІ століття зробив можливим використовувати зоровий канон при здійсненні міркувань про соціокультурні процеси, тому логічно буде надалі, аналізуючи особливості розвитку освіти як чиннику нової індустріалізації, застосовувати екранні теорії, зокрема психоаналітичні розробки Ж. Лакана, С. Жижека, К. Метца та ін.

Модель освіти, яка відповідає новій індустріалізації та культурі альтермодерну (неомодерну, «четвертої хвилі»), повинна спиратися на новий виховний ідеал, відмінний від класичного суб’єкта, що формується у якості так званого «гвинтика», «маски», «корисного члена суспільства», що de fakto означає штучну «контекстуальну» людину як структурний елемент соціуму, яка отримує раціонально стиснутий пакет механічних знань, необхідний для успішної адаптації, інтеграції та функціонування у межах наявного символічного порядку (за В.С. Біблером, «людина освічена»). По суті, така «соціалізована» людина-гвинтик є об’єктом ідеології (соціальної міфології) і з точки зору лаканівського психоаналізу являє собою «кастрований суб’єкт», а сама класична освіта постає механізмом кастрації.

Мова йде про першопочатково розколотий суб’єкт, позбавлений есенціалістських характеристик: цілісності, сутності, походження та безперервності. Даний суб’єкт не є автономною самототожною особистістю, але переживає постійну онтологічну «нестачу» («зяяння», «брак») – стан відчуження, зламу, розколу, спустошення, який виникає внаслідок втрати людиною повноти буття – первинної космічної гармонії та єдності із світом («Реальне»). Реальне не може бути повернутим та об’єктивованим в образах і символах, його вісутність формує травматичний досвід індивіда (нелінійну стихійно-асоціативну хаотичну реальність, «огидну» та «непристойну»), тому виникає постійне бажання відновити гармонію, повернути втрачене і компенсувати нестачу. Задоволення цього бажання відбувається за рахунок вигадування індивідом певних фантазмічних історій – наративів марення, що формуються під час галюцінацій, сновидіння, фільмічного стану або ідеологічного зомбування. Сукупність цих наративів формує ілюзорну ідентичність – так зване «Уявне». Уявна історія  завжди орієнтована на «Дзеркало»/ Іншого: вона моделюється відповідно до запитів численних ідеальних двійників (імаго, petit a) – суб’єктів оточення, предметом бажань яких він бажає бути. Людині потрібні інші, за допомогою яких вона отримує статусне визнання, рольовий «бейджик» на підтверджегння, що існує.

Процес дистанціювання (втечі) людини від травматичної реальності кастрації та входження її в уявний стан в психоаналізі та сучасній теорії кіно називається медичним терміном «зшивання» (suture)  і передбачає включення людини до мовних практик культури (Символічного), за допомогою яких він заміщає відсутній елемент ідентичності відповідним знаком, заповнює лакуни і вибудовує навколо себе стійкий баланс-спайку, усі складові якої підпорядковуються єдиному (центральному) наративу  та посилаються одне на одного (так можно пояснити ефект універсальної пояснювальної сили ідеологій, що грунтуються на мовних кліше та шаблонному мисленні). Уявне і Символічне, особисті фантазми та суспільні символи, міфологеми, метанаративи «зшиваються», «затуляючи» від людини прірву Реального, безодню жахів її власного позасвідомого. Така психотерапевтична процедура забезпечує тимчасовий стан заспокоєння, усунення симптомів тривоги, але, з іншого боку, вона позбавляє людину індивідуальності, перетворюючи останню на «тіло без органів» в соціальній «машині бажань» — системі ідеології, влади, споживання, реклами і брендингу, у системі пеніцентиарного суспільства контролю, дисципліни і загального нагляду (Паноптикону, «вуайєризму»). Будь-які спроби порушити досягнутий баланс самоомани викликають у «зашитої» людини напади агресії, неврозу, істерії.

Будь-яка ідеологія як механізм «зшивання» характеризується тим, що, на перший погляд, складає враження повернення справжнього та імітації Реального. Насправді ідеологія є не відповіддю буття на симуляцію, хай навіть і потворною, але ще більшим примноженням симулятивного – симуляцією, що приховує симуляцію. Спустошені культурні символи ідеології будуються на фатичних функціях мовлення («пустого» мовлення, або мовлення заради мовлення за Р. Якобсоном) та вихолощенні онтологічного змісту традиційних символів. Тому традиціоналізм за умов його містифікації складає сприятливий езотеричний грунт для створення ідеології. У романі «Нестерпна легкість буття» Мілан Кундера писав про глибинну моральну спотвореність світу, у якому ностальгія за дитинством (індивідуальним дитинством особистості чи колективним дитинством етносу) породжує симпатію до відвертого зла (Гітлер), якщо таке пов’язане з поняттям втраченої юності. Ностальгічне почуття є симулятивною копією релігійної туги за Золотим віком (архетип «вічного повернення»), на метафізичну істину якого покладає свої месіанські претензії тоталітаризм як вияв фундаменталізму «першої хвилі».

До класичних ознак ідеологічного мислення належать: цілісність (гомогенізована єдність, стандартизація, уніфікація, масовість, солідарність через ненависть до спільного «ворога», синдром «загальних своїх»,  відповідно до яких групі об’єднаних під спільним ідеологічним знаменником людей корпоративні цінності правлячої верхівки подаються як «національні», «державні» або «світові»; реваншизм — створення колективної травматичної пам’яті, заснованої на спільних жертвах, що спонукають до нових жертв; хуторянство та збіднення ідентичності); бінарність (радикальна поляризація, дуальне бачення світу за принципом «свої – чужі», невміння здійснювати дистинкції, сприйняття позиції Третього як Чужого, розуміння незгоди як «зради» і пацифізму як «братання з ворогом»); ксенофобія (неприязнь до Чужого, заснована на редукційних стереотипах судження про Іншого не як про ціле, а за окремими його рисами, що ідентифікуються як відверто негативні, ототожнення політик з етно-культурно-цивілізаційними вимірами буття); квазірелігійність (символічнее спустошення та політична догматизація архаїчних сакральних традицій, негативне ставлення до знання, богеми, гумору та іронії, звідси – заперечення модерну як втілення етико-раціонального і постмодерну як втілення естетико-іронічного, неприйняття космополітичної логіки парадоксів, етнічний романтичний пафос, доведений до фанатизму, месіанство, антеїзм, консерватизм, ретроспективність, ідеалізація минулого як «Золотого віку», поширення ностальгічних ідентичностей, відповідно до яких будь-яка консервативна форма правління – монархія, імперія, родоплемінна чи релігійна община – сприймається як відтворення хтонічного архетипу Великої матері, символу затишку й ембріонального комфорту); патерналізм (добровільна відмова від громадянських свобод заради режиму, який сприймається як уніфікований гарант порядку і заміняє втрачені права соціальним пакетом захисту, проекція архетипу Тіні на владу із подальшою ідентифікацією).

До некласичних рис нового тоталітаризму в альтермодерні належать: Синоптикон, віртуальний тероризм «глобального села» та «ідеологічний кітч». Синоптикон — «суспільство контролю/ризику», де більшість контролює меншість (знизу вверх) і себе саму (горизонтальний контроль) на рівні приватного життя через тотальну прозорість інформаційних технологій; сексуалізація влади на основі трансестетики та транссексуальності (Ж. Бодрійяр), перетворення влади на «видовище» (С. Жижек) та «машину бажань» (Ж. Дельоз)− продукт проекції спустошеного лібідо на інститути брендингу, політичної реклами та піару, включаючи піар на війні.

Віртуальний тероризм — злиття бажання спостерігати з бажанням бути предметом спостереження через переплетення множинних petit a («дивіться на мене, який дивиться на…»); поширення цензури як «внутрішнього темника» (самоцензури), коли людина бреше не тому, що їй наказали брехати, а тому, що вона боїться зізнатися у правді самій собі; Інтернет як простір сублімації для суб’єктів фрустрації, що прив’язані в силу своєї бідності до місця проживання («символічне кладовище локальної громади» за З. Бауманом).

«Ідеологічний кітч» — феномен поп-культури, виражений в особливого роду пропаганді — сентиментальній презентацїі радикальних мілітаристських ідей під офіційною державною моралізаторською риторикою; популістський елітаризмелітаризація маси,  яка під впливом політичної пропаганди героїзує саму себе за принципом «подвійного кодування» (У. Еко), перетворення героїзму на міщанську норму.

Класичні та некласичні риси тоталітарних ідеологій у їх правій радикал-націоналістичній версії грунтуються на основі романтичної концепції культури як замкнутої статичної субстанції (гештальту), що знаходиться у межах чітко визначеного хронотопу і передається виключно через вертикальну естафету поколінь (Й. Гердер, О. Шпенглер, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, Д. Донцов, Г. Фай, Ю. Евола). Геополітична трагедія етнічного націоналізму – це неможливість входження у парадоксальний глобалізаційний простір уніфікації та диверсифікації, що переплітаються між собою. З точки зору уніфікації, яка знімає цінність національного на користь глобального, етноцентричні пріоритети націоналізму виглядають як внутрішньоетнічний «сепаратизм». З точки зору диверсифікації, яка знімає цінність глобального на користь локального, ідеологія націоналізму постає як уніфікаційна стосовно регіонів, ідентичності яких реанімуються постмодерном через рух до децентралізації та федералізації, до якого не готове націоналістичне суспільство з його риторикою унітарної держави.

Освіта четвертого покоління повинна грунтуватися на радикальній деідеологізації та переходити від цінностей агітаційної пропаганди до екзистенційних цінностей діалогу, здорового глузду, критичного мислення, дисциплінованої свободи, креативності і творчості, поміркованого вивищення над крайнощами. Треба визнати, що середньостатистичний індивід – не готовий ані до трансцензусу, ані до прощення, ані до відповідальності. Все, що йому потрібно, — це відправна суб’єктна перезбірка на основі приватних культурних практик. Мова йде про процедуру первинного «розшивання» — «короткого замикання» семіотичного, розриву ланцюгу означників, відділення Уявного (Его) від Символічного (Супер-Его) внаслідок прориву Реального (позасвідомого), що руйнує ілюзії та фантазми Я-ідентичності («Ласкаво просимо до пустелі Реального»: цією цитатою з к/ф «Матриця», зверненням Морфеусу до Нео, позначено назву однойменної праці С. Жижека 2002 року).

Внаслідок застосування тактики «розшивання» людина позбавляється захисного ідеологічного балансу-спайки та входить в стан фрустрації. Щоб вивести «розшиту» людину через агресію до просвітлення, неообхідно: а. вийняти із стану «ідеологічного психозу» (Уявного та Символічного порядку, владного дискурсу, «машини бажань», симуляцій буття), у який він добровільно входить з метою позбавитися від страху перед відсутністю буття; б. позбавити страху перед порожнечею, продемонструвавши, що  Реальність існує, але вона – повторна, і  з цим необхідно якось жити далі. Тим, хто «розшиває» позначник і позначуване, завжди є психоаналітик, у ролі якого може виступати також митець, філософ, культуролог, педагог. Вибудовується буддійсько-фрейдівська модель роботи декодувача-розшивача як діагноста суспільних та індивідуальних хвороб: розкрити пацієнту, що він страждає, і надати шляхи подолання цих страждань. Цим  можна пояснити неприязнь радикалізованої маси до «богеми» в тоталітарних суспільствах (неприязнь громадськості до З. Фрейда в гітлерівському суспільстві, переслідування ісламськими фундаменталістами С. Рушді, розгром кінопоказів Д. Мехти в Індії та виставок Д. Чичкана в Україні).

Найбільш ефективно функцію «розшивання», яка одночасно є функцією деідеологізації та дефашизації, виконують представники літератури  і кіно (про це говорять Ж. Дельоз, Ж. Лакан, К. Метц, Д. Лінч), що сприяють вийманню суб’єкта з машини бажань» і, за позитивного завершення процедури, − просвітленню і катарсису. Зриваючи шви зі спайки Символічного та Уявного, розриваючи регістри, лікар оголює приховане під нею Реальне та позбавляє героя погодженої ілюзії самопояснень та самовиправдань, змушуючи його подивитися у вічі власній безодні, відчути метафізичну провину і очиститися, тобто повернути собі самість. Такий лікар слідує у своїй поведіці провокативно-іронічній моделі трікстера (Сократа), перебуває в атопії між світами і чимось подібний до «людини-загадки» у фільмографії Д. Лінча. Зустріч з трікстером (посередником) як з абсолютно Іншим дає тріщину у Символічному порядку ідеології. Тому освіта нового покоління повинна виходити на інтенсивні діалоги із сучасним мистецтвом на спільних інтерактивних арт-майданчиках, оскільки останнє спирається на епатаж, провокацію, іронію, маргінальність як стильові та поведінкові риси.

Ефективною методикою «розшивання» та деідеологізації в альтермодерній освіті є стратегія постмодерних деконструкцій Ж. Дерріда, до головних прийомів якої належать: феноменологічне утримання від суджень (epohe в дусі Е. Гуссерля); орієнталістська логіка доповнень через вічну нестачу і повна релятивація («не це, не те, і це, і те»); дешифровка кодів і художнє зчитування підтекстів тексту через вивертання слів і метафоризацію; слідування буддійській формулі динамічної невизначеності і абсолютної замінності («Кожен Інший є Іншим»; «на кожне правило є контрправило»); входження в текст культури на його власній базі через контексті з урахуванням життєсвіту його створення (в дусі культурної антропології Ф. Боаса; сократівське виявлення суперечностей у судженнях героїв тексту та здійснення на цій підставі лаканівського «короткого семіотичного замикання» і «тріщини у Символічному»; розбірка структури тексту на елементарні форми в сюжетному, композиційному, психологічному та стилістичному планах з подальшою герменевтичною збіркою; орієнтація на маргіналії тексту, що служать орієнтиром справді важливого Реального) та пошук ключових слів, функціонування яких руйнує текст. Деконструктивістські методики роботи з текстом формують нову модель освіти: діалогічну, деконструктивістську, психоаналітичну, естетичну, феноменологічну та герменевтичну. Спробуємо окреслити її особливості у контексті порівняння «трьох хвиль» розвитку суспільства.

«Перша хвиля» (аграрна цивілізація), репрезентована архаїчними і традиційними культурами, характеризується консерватизмом, догматизмом, канонічністю, закритістю та статичністю. Модель космосу «першої хвилі» — просторова, модель часу – циклічна, модель людини – нормативна, ідентичність – монокультурна (гомогенна), що передбачає гомогенність світогляду, підпорядкованого сакральним авторитетам і подібного до «матрьошки» в структурі концентричних кіл Всесвіту (сім’я – плем’я – народ – країна – світ чужинців за її межами – Золотий вік – Абсолют). Модель освіти даної хвилі — постфігуративна: знання, освячене традицією, передається як метафізична істина від старшого покоління молодшому, ключову роль у вихованні відіграє третє покоління, майбутнє онуків повторює минуле дідів на основі позачасовості і всевладності звичаю та немінної спадкоємності традицій. Нині «перша хвиля» функціонує у вигляді спроб відродити ідеології релігійного фундаменталізму, етнонаціоналізму, нацизму та інших праворадикальних течій, що спираються на цінності крові, грунту, метафізики історичної долі та інші езотеричні концепти. У якості істотного засобу тиску ідеї першої хвилі використовуються неоліберальними економічними групами для встановлення формату вільного ринку капіталізму катастроф у країнах, до яких докладається «шокова терапія».

«Друга хвиля» (індустріальна цивілізація) репрезентована суспільством західного буржуазного модерну, для якого притаманні раціоналізм, суб’єктність, антропоцентризм, універсалізація, колоніалізм, утилітаризм. Модель космосу – часова, домінує лінійний наратив історії як прогресу, модель людини – суб’єкт cogito, «пан сущого» (М. Гайдегер), носій метанаративу індивідуального самовдосконалення через цінності свободи, істини, добра  і краси (сократівська людина), покликана до завоювання і підкорення зручного і прозорого у використанні світу на основі класичної метафізики. Ідентичність набуває полікультурних рис, децентралізується та спрямовується на споживання і володіння. «Оргія» матеріального, притаманна для «другої хвилі», формує конфігуративну освіту, засновану на взаємному обміні знаннями між батьками і дітьми, їх конкуруванні та конфліктності, усуненні дідів з виховного процесу та розвитком контркультур і субкультур, що протистоять глобальному світу та його капіталістичним законам. Якщо премодерн консервує традиції, то модерн як «цивілізація молодих» прагне до постійних інновацій. Даний стиль репрезентований ідеологіями інтернаціоналізму радянського типу та класичного американського глобалізму (імперіалізму, мондіалізму).

«Третя хвиля» (інформаційна цивілізація) повністю змінює світ. Розпочавшись, умовно кажучи з 1956 року, коли офіційно було зафіксовано перевагу «білих комірців» над «синіми» в структурі американського виробництва, дана хвиля стала епохою розвитку індустрії знань, високих технологій, меритократії, менеджменту, реклами і бренлингу, комп’ютеризації, вільного ринку, капіталізму катастроф та неолібералізму. Даний етап характеризується індивідуалізацією праці, відривом капіталу від праці, поляризацією станів статичних (просторових) людей праці та динамічних (часових) людей капіталу у структурі часопростору, стиранням меж між виробником і споживачем, робочим часом і дозвіллям, елітарним і масовим, глобальним і локальним («подвійний код», глокалізація). Якщо для премодерну був характерним натуральний обмін та первинний аграрний сектор, модерн увійшов в історію як епоха вторинного промислового сектору і товарного обміну, то «третя хвиля» стала епохою симуляції, «третинного» сектору послуг, символічного обміну (купівля-продаж символів-брендів за паперові гроші, позбавлені золотого еквіваленту). На рівні культури «третій хвилі» відповідає постмодерн з притаманними для нього плюральністю ,релятивністю, гетерогенністю, сингулярністю та диверсифікацією. Виявами рухів «третьої хвилі» є хіппі і бітники, нонконформізм, рок-культура та сексуальна революція, емансипація та фемінізм, пацифізм і трансгендер, «нові ліві». Однією з головних ознак «третьої хвилі» є екстериторіальність, децентралізація, зменшення ролі національної держави, що втрачає контроль над своєю територією  (сепаратистські рухи в локальностях, місцеві тиранії) та економічними процесами (глобальний ринок). Специфікою «третьої хвилі» стає болісна ламка індустріальної машини з частковим поверненням до аграрної містечковості, передбаченої капіталізмом катастроф (Н. Кляйн) і доктриною шоку, яку застовує неолібералізм до країн світу, що розвивається, на основі природних або штучно організованих катаклізмів та асиметричних кредитів. Модель космосу – дифузна, хаотична та полілінійна, час вміщує в себе численні простори і віртуалізується, відбуваєються зміни в хронотопах та комунікативній структурі через зростання мобільності власників капіталу, менеджерів та богеми (номадизм). Специфікою «третьої хвилі» є одночасна акуталізація усіх трьох «хвиль» і болісний спротив технологічним змінам з боку представників попередніх епох.

Характерною рисою «третьої хвилі» є протести з боку традиціоналістів «першої хвилі» (правих фундаменталістів аграрного світу) та класичних лібералів й марксистів, що підтримують механічну індустріалізацію. Незважаючи на дедалі більшу індивідуалізацію та постмодерну іронію, капіталізм катастроф у «третій хвилі» неминуче відроджує тоталітаризм (неототалітаризм), що набуває викривлених форм «прямої демократії» через Інтернет: електронного фашизму, віртуального тероризму, містечковості «глобального села», імітації народної волі в соціальних мережах (У. Еко) та політичних маніпуляцій в кібер-просторі як відображенні колективного позасвідомого (Символічного і Реального).

У кліповому фрагментарному дифузному світі («рідинна сучасність» за З. Бауманом) відповідним чином змінюється освіта: вона стає індивідуалізованою (демасифікується), великого значення набуває дистанційна та інформаційна її види, що розвивають у людині не «науковчення», а креативність як здатність до швидкого перемикання культурних кодів («картографії образів» за Е. Тофлером). Така зданість вписується у модель транскультури як ідентичності, що перебуває над усіма конкретними культурами і одночасно вміщує у себе усі їх модливі проекції. Постмодерна освіта є префігуративною: молодші передають знання з технологій старшим, класичний спадок втрачає авторитет.

Поточну ситуацію, яка закінчилася самозапереченням постмодерну, що почався з деідеологізації, а завершився відродженням ідеологій і новим тоталітаризмом, можна вважати інерцією «третьої хвилі», що переходить у «четверту хвилю» (альтер/нео/модерн), контури якої ми намітили на початку статті. Причому радикальний націоналізм як симптом «першої хвилі», що бурхливо розквітнув у «третій» аж до небезпеки ультраправих реваншів (траблізація), можна вважати не стільки спротивом першій хвилі, скільки її результатом: він, хоча не відповідає дискурсу неолібералізму, але активно застосовується ним як шоковий інструмент на периферійних зонах поширення ліберал-демократії (Чілі, Аргентина, Ірак, Росія, Україна). Тому ми можемо говорити про повсюдну та інтенсивну радикалізацію світу, подолати яку можна через часткову актуалізацію інтернаціональних цінностей «другої хвилі», а останнє можна здійснити за допомогою нової індустріалізації.

Утім, великою перешкодою на шляху нової індустріалізації є невідповідність її пріоритетів світовим тенденціям розвитку інформаційного суспільства у бік зростання ролі економіки послуг та символічного обміну.  Неоднозначною видається також роль держави в новій індустріалізації. Відродження індустріального сектору спирається на зростання ролі національної держави. Це вступає в суперечність з наддержавними формами глобального контролю, руйнуванням національних держав, посиленням ролі локальностей і регіонів, а в Україні – ще й з корупцією в самій державі. Тому «нове середньовіччя» стане або полем ізоляції окремих держав, що чинять спротив глобалізації, або полем гібридних війн. Необхідна горизонтальна реконструкція всередині самої держави у бік її децентралізації та багатополярності, а для цього необхідно зрозуміти, які зміни повинні відбуватися у свідомості її громадян після постмодерну, щоб останні чинили спротив реваншу фундаментальним ідеологіям.

Оптимальною антропологічною моделлю в «четвертій хвилі» є поведінка трікстера (блазня-провокатора із безліччю креативних життєвих стратегій та плюральністю ролей), носієм якої стає номад (культурний шизоїд) – людина протестна, іронічна, цинічна, творча, тілесна, ненормативна, здатна до звільнення від маркетингових стереотипів, спротиву владному дискурсу та  революційному прориву за межі відчуженого масового капіталістичного виробництва («машини бажань»). Вищою свободою номада є відстоювання права «говорити від свого імені» і «не бажати» («анти-Едип» за Ж. Дельозом). Номад здійснює безперервні мандри у світі культур та культурних проекцій – мандри, позбавлені призначення і кінцевої мети, але такі, що мають дві програми поведінки: «негативну» («розшивання» шляхом деконструкцій від будь-яких ідеологічних впливів та приписаних ними ідентичностей) та «позитивну» (активна творчість, що сприяє конструюванню нової, адекватної суб’єкту та його природі ідентичності). Вийнятий з лабет структури, суб’єкт досягає глибинної етики малого екзистенційного наративу і стає самістю – природною людиною на межі з сакральним Іншим.

Концентратом позитивної програми шизофренії в культурі є транскультура (синоніми: «буття в проміжку» В. Біблер, «втеча від національного» М. Мамардашвілі, «поза-перебування» М. Бахтін, «атопія» Б. Вальденфельс, «Третій» Е. Левінас). Входячи в стан транскультури номад-шизоїд вивищується у своїй трансгресії над усіма обмеженими культурами, знаходиться на їх перетині, вбирає в себе через емпатію їх усіх і одночасно не належить жодній. У цьому стані передбачається, що екзистенцією транскультурного суб’єкта є його самість, яка за принципом імпровізаційної спонтанної та трагічної гри («касталійська гра» у Г. Гессе) селективно розташовує навколо себе різнорідні культурні елементи, поєднуючи універсальне і партикулярне начала, етноцентризм і космополітизм на основі фігури Третього – не зовнішнього закону, а внутрішньої субстанції совісті, метафізичної провини, емпатії, милосердя, уяви про страждання Іншого, філософської віри, свободи як відповідальності,  (Реального як втраченої космічної гармонії, «другого Іншого»). Відкриття такого Третього постає формою сакрального досвіду і внутрішнім горизонтом, досягнення якого приходить після очищення психіки від ідеологій та побудови її екзистенційних горизонтів заново.

Велику роль у «перебудові суб’єкта» («розшиванні» та подальшому «лікуванні») відіграє мистецтво (авторський кінематограф, література), наука та філософія. Митець особливо гостро відчуває тиск влади, яка уніфікує творчість і породжує загальний конформізм через медіа. З іншого боку, він здатний до культурної шизофренії, що наділена визвольним потенціалом, і, будучи «клініцистом», «симптоматологом» та «діагностом» цивілізації, схильний до медичного втручання в суспільне життя з метою його оновлення. Естетичний кластер є одним із способів подолання кризи суб’єктності через арт-терапію. Фільмічний стан, у який входить індивід під час перегляду артхаусу, сприяє ламці стереотипів. Інтерпретація літературного тексту як концентрат шизофренічної революції не дає готових образів, але спонукає до їх уявлення та виймає читача з прокрустова ложа соціальних кодів. Те, що медицина і філософія здійснюють шляхом тривалих процедур і багатослівних міркувань, мистецтво здійснює миттєво через образ, який сприймається неусвідомлено і забезпечує катарсис. Тому в сучасному суспільстві естетичне залишається найбільш дієвим механізмом спротиву. Трансестетика як панестетизація, як набуття якостей прекрасного усіма соціальними царинами, є не просто ознакою гіперреальності та виявом симуляції (як вважав Ж. Бодрійяр), але постає природним рухом людини до свободи в умовах, коли політичні засоби боротьби за неї не діють, оскільки будь-який бунт виявляється «вже вписаним» в систему. Естетизація є необхідним напрямом реформування освіти «четвертої хвилі».

Ми пропонуємо нову модель естетизації освіти у концепті «діалого-культурологічний проект», що грунтується на поєднанні психоаналізу та філософії діалогу. В діалого-культурологічній освіті мова йде про новий образ учня (студента) як «людини культури» (В. Біблер) – не пасивного адресата трансляції соціокультурних норм і цінностей, але активного співавтора культурної творчості через відкриту інтерпретацію оригінальних текстів (герменевтичні методи). Ключовий принцип такої освіти відповідає Болонського процесу – ідея безперервної освіти, – віддзеркалена у низці Болонських угод (зокрема, у комюніке у м. Прага. 18-19 травня 2001 р.) є спробою забезпечити процес взаємної самоосвіти викладачів і студентів, їх дедалі глибше входження у світи різних культурних традицій. Розмірковуючи про перспективи євроінтеграції в умовах війни, необхідно пам’ятати про те, що українська ідентичність, зрештою, зводиться до відкритого чи прихованого протистояння православних впливів на Сході і Півдні та католицьких впливів на Заході. Просторова модель даного протистояння сприяє формуванню свого роду «міфологічної географії» «своїх» і «чужих», «космосу» і «хаосу», «правильного світу» та «світу навиворіт» (М. Попович), який залишається свого роду «річчю в собі», джерелом табу, страхів і забобонів. Найболючішим аспектом даного протистояння виявляється безпосереднє зіткнення представників різних культурно-смислових парадигм у межах одного невеликого кола (класу, групи, зібрання), коли Інший виявляється не «загальним» (generalized), але «актуальним» (actual), «тут і тепер», Іншим, з яким необхідно віднайти спільну семантику спілкування. Виникає необхідність поєднання трьох типів діалогу ((Ф. Козирев, Легангер-Крогстад): «необхідного» (конкретної комунікативної ситуації), «структурованого» (ініційованого) та «духовного» (спонтанного, ціннісно-смислового). Перший тип діалогу відбувається на рівні Символічного та Уявного, другий являє собою процедуру «розшивання» від Символічного та Уявного, третій є виявом Реального.

Головною ідеєю  даного проекту є принцип активної толерантності. У межах проекту Ради Європи «Нові виклики міжкультурної освіти: релігійна різноманітність та діалог у Європі» (2002-2005) експерти виокремлюють толерантність «пасивну» (відсторонене примирення, індиферентність) і толерантність «активну» (шанобливе ставлення до Іншого, визнання правильності його переконань в контексті його потреб). У межах активної (дієвої) та пасивної (бездіяльної) толерантності по-різному розв’язується питання переконань, принциповості як основи автентичності. Активна толерантність не тільки не суперечить принциповості, але, навпаки, сприяє її розвитку. Вона не дозволяє змішувати саме переконання з агресією переконання: вона може протестувати проти ортодоксальності, але не торкатися принциповості. Бути толерантним за таких умов означає сповідувати власні переконання, але при цьому не нав’язувати їх Іншому.

Утриматися на цій хиткій межі надзвичайно важко. Активній толерантності постійно  загрожує небезпека виродження  у толерантність пасивну. Усвідомлення плюральності і релятивності думок може призвести до  трансформації жертовної поваги у легковажно-зневажливу «лояльність», поверховість, дистанційовану індиферентність щодо Іншого («Моя хата скраю») і, зрештою, «безпринципність». Небезпека такої деградації криється у формально-логічному підході до розв’язання проблеми: визнання за Іншим свободи мати і висловлювати власні переконання означає або поблажливо-зневажливе визнання його права на помилку (виходячи з апріорної передумови, що мої переконання – «істинні», а переконання Іншого – «хибні»), або визнання його права на Істину. Й те, й інше, зрештою, девальвує переконання. Адже, якщо ми визнаємо, що Інший воліє помилятися, то ми можемо припустити цю похибку і стосовно себе. Якщо ж ми визнаємо, що Інший – правий, це означатиме (виходячи з європейської аристотелівської логіки), що неправий – Я. Підключення сюди східної релятивної логіки (у дусі джайністських силогізмів «А є В» – «А не є В», «А є В і не є В») створює враження, що праві – усі, що «істин» – багато, що вони є відносними і контекстними (залежними від конкретних умов «вживання», а відтак –  однобічними і, якщо взяти кожну із них окремо, – недосконалими або ж навіть хибними).

Так, плюральність (хаотична множинність) породжує плюралізм (легалізацію множинності у нормативний принцип свободи совісті), який, у свою чергу, призводить до культурного релятивізму (усвідомлення відносності множинного) і нігілізму (заперечення множинного і відносного). Існує ціла низка релятивних станів у світській філософії: “відчуження” (Е.Фромм), “самотність” (Г.Арендт), “абсурд” (А.Камю), “нудьга”, «криза метафізичної ідентичності» (Б. Хюбнер). Розмивається архетипний образ Істини як Цілого і Єдиного. Що ж до релігійної традиції, то тут релятивізм постає особливо руйнівним, оскільки виймає із церковної догматики її наріжний камінь – принцип монопольного володіння певною конфесією сакральною істиною.  Як бачимо, релятивація є виявом негативної процедури «розшивання», а її результатом є страх суб’єкта перед травматичною реальністю, порожнечею, прірвою, безоднею.

Наступним кроком постає позитивна програма — заповнення порожнечі справжнім несимулятивним змістом. Для цього необхідно певним чином поєднати сприйняття і переживання багатоманітності культурних позицій з відчуттям їх деякої внутрішньої єдності, усвідомлення наявності багатьох точок зору – й одночасне прагнення до правди Цілого. Отже, потрібно представити ці точки зору як конкретні (однаково досконалі, але й однаково обмежені) вияви єдиної Істини у різних варіаціях та версіях, що відображають її різні грані і при цьому тільки через взаємодію можуть дати повну і цілісну картину дійсності. Цією істиною, власне, і постає філософія діалогу як філософія Третього. Третій – це спільний суддя учасників суперечки, який відіграє роль єдиної точки опори у плюральному протистоянні. Саме Третій окреслює межі толерантності, накладає ліміт на інерцію розгортання релятивізму. Третій сприяє формуванню активної толерантності або попереджає її деградацію, утримуючи її в активному стані, не дозволяючи щирому альтруїстичному переживанню світу перерости в індиферентну лояльність. Третій дозволяє повернутися до ідеалу абсолютних цінностей, групуючи навколо їх «вісі» взаємодію численних «трактовок» і «шляхів».  Тим самим Третій запобігає кризі ідентичності.

Найскладнішим залишається питання про механізми досягнення стану транскультури і засоби, за допомогою яких можна було б відкрити Третього як частину власної психіки. Чиста освіта ці питання не вирішує. Вище ми говорили про визначну роль мистецтва, яке розкріпачує інтуїцію людини і допомагає їй увійти в стан трансцензусу спонтанно (арт-терапія кіно і літератури). Аналогічні функції виконує релігійно-містичний досвід (практики йоги, медитації, саторі в східних системах; молитва в авраамічних системах). Філософія через «релігію розуму» (І. Кант) та «філософську віру» (К. Ясперс) також допомагає у рефлексії над універсаліями. Поява Третього також можлива на рівні психоаналізу: через подолання ксенофобії – страху перед Чужим, монструозний образ якого грунтується на редукційних стереотипах.

Отже, щоб відкрити Третього, необхідно очистити психіку від цих стереотипів шляхом герменевтичної інтерпретації Чужого як Іншого. Останнє являє собою акт магічного видивляння в Іншого, замилування ним, зачарування з певною долею остраху і водночас мрійливої тяги – подібне комунікативне поле неможливо створити на чисто науковій основі, для його появи необхідні спонтанність, інтуїція та емоції, тобто чуттєва сфера, яка активізується через естетичне. Тому концепт Третього – цілком естетичний. Адже Третій – це, у першу, чергу, «універсалії культури» – загальнокультурні смисли, інваріанти, що втілюються в художньому тексті. У цьому контексті “діалог” (від давньогрецького «dialogos»: «dia» – наскрізний рух, проникнення, «logos» – слово, мовлення, смисл) – «взаємопроникнення смислів» – має семантичний характер і постає мистецьким дійством. Універсальні смисли культури потрібно сприймати як певну інтуїтивну даність, оскільки сама наявність або відсутність їх у світлі сцієнтизму не є очевидною. Дані смисли є екзистенційними, оскільки вони сягають глибинних духовних основ людського буття в його інтимно-трансцендентальному вимірі. Вони є трансперсональними (одухотвореними, але не особистісними), інтеркультурними (полегшують процес спілкування між культурами), кроскультурними («перетинають» культурні кордони) і водночас транскультурними (трансцендентними стосовно культурного простору – і водночас іманентно притаманними внутрішньому світові кожного культурного суб’єкту). Найбільші труднощі полягають у спробі науково конкретизувати зміст цих екзистенційних транскультурних смислів, буття яких виходить за межі раціоналістичного дискурсу.

З цього приводу хотілося б процитувати знаменитий вірш А. Фета, який наводить у своєму есе Ю.Нагібін як ідеальний зразок безсуб’єктної лірики: «Прозвучало над ясной рекою, / Прозвенело в померкшем лугу, / Прокатилось над роще немою, \ Засветилось на том берегу». Третій складає ту, не позначену «підметом», правду Цілого, яка, будучи “невимовленою”, у формі невербального підтексту висловлювань, плаває у паузах між репліками діалогу як певна священна “тиша” (саме тиша є символом художньої творчості в індійській йозі; про слово, яке повинно «звучати вище слів» говорить німецький поет Г. Гауптман; ця ідея знаходить вираз у творчості Гельдерліна та у студіях з поетики М. Гайдеггера про мову як «дім буття», про «відлуння» тексту  у Г. Гадамера, про «одухотворення» поетом архетипів у К.Г. Юнга, про «невисловлене» Л. Вітгенштайна; цей же принцип як «принцип айсбергу» – прихованого змісту твору – віднаходимо в постулатах письменників-імпресіоністів Е. Хемінгуея та А.П. Чехова, прийомах поезії хоку).

Діалого-культурологічний проект освіти, побудований на концепції філософії діалогу як філософії Третього має на меті сформувати три складові діалогічної свідомості відповідно до негатвиної і позитивної програм «культурної шизофренії»: освіченість, лояльність, активна     толерантність. Освіченість – відбиває інформаційну евристичну компетенцію людини, її обізнаність із фактом культурного розмаїття та існування Чужого (коротке замикання знаків, тріщина Символічного порядку, розшивання і деконструкція Уявного). Лояльність (пасивна толерантність, ліберальна іронія) – засвідчує соціально-психологічну, комунікативну компетенцію, уміння вступати у взаємодію з Чужим як з Іншим (герменевтична інтерпретація, повернення до травматичної Реальності). Активна толерантність – пов’язана із морально-духовною компетенцією людини, її здатністю жертовно ставитися до Іншого як до Ближнього – у біблійному сенсі цього слова (перебудова суб’єктності, відновлення самості, гармонії, Реального через арт-терапію, релігійно-містичний досвід, філософію, науку, літературу).

«Нова індустріалізація» як соціально-економічний і культурологічний концепт відповідає сучасному етапу розвитку суспільства, що вступило у стадію глокалізації, «четвертої хвилі» та «альтермодерну». Характерною ознакою даного етапу є інтенсивна радикалізація та реальна загроза ультраправого реваншу по всьому світу і, зокрема в Україні, як наслідок дії капіталізму катастроф, вільного ринку і доктрини шоку, притаманних для ліберал-демократії «третьох хвилі». «Нові індустріалізація» передбачає відродження вторинного (промислового) сектору і притаманних йому інтернаціональних цінностей за рахунок розширення ролі національної держави. Статус останньої є проблематичним, зважаючи на глобальний контроль, зростання ролі локальностей у світі та корупцію всередині самоїх держави. Тому при здійсненні «нової індустріалізації» необхідно враховувати тенденції розвитку інформаційного суспільства, зокрема, децентралізацію, диверсифікацію та фрагментацію, будуючи державу як багатополярний конгломерат регіонів. Освіта як чинник «нової індустріалізації» є ефективним засобом погодження «третьої» та «четвертої» хвиль, модерну і постмодерну, глобального і локального. Дану функцію освіта повинна виконувати через формування нового суб’єкта – носія транскультури, номада, екзистенційного туриста, людини часу, що займає позицію Третього в протистоянні радикальних крайнощів і є повністю звільненою від ідеологій. Перебудова суб’єктності у бік деідеологізації та динамічної поліфонії можлива через застосування в освіті методик діалогу, психоаналізу та арт-терапії (процедур «розшивання», деконструкцій, герменевтичної інтерпретації, катарсису).

Рубрика: Без рубрики

Украина: конец сентиментального

Неожиданно для себя, перечитывая новый выпуск газеты «Новая республика» со своей статьёй «Почему Запад молчит?», я поняла, что на сегодняшний момент идеально мое состояние выразил мой недавний оппонент и коллега, философ Сергей Дацюк. Он изложил свои мысли, где неожиданно появился скепсис, и сообщил, что не может чувствовать никаких «сантиментов» по отношению к населению страны, не желающему жить и заниматься творчеством. Несомненно, это не единственная и даже не центральная позиция Сергея в статье, скорее, она всплыла как «побочка», но, как говорил Жак Деррида, когда анализируешь текст, обращай внимание на маргинальные значения – они-то и есть главные. Почему я обратила внимание на эту мысль? Потому что с недавнего времени, совпавшего со скандалом и вполне массовой виртуальной травлей, развернувшейся вокруг моего пребывания в Петербурге и дискуссий проведенных там, мне всё сложнее верить Умберто Эко, который говорит о том, что виртуальная масса не является народом, а является лишь его имитацией, эрзацем, подменившем в киберпространстве народную волю.

Я боюсь, что население моей страны действительно деградирует на фоне массовых выездов молодых интеллектуалов в Европу, и этот процесс остановить уже невозможно. Дацюк говорит, что раньше он верил, что для просвещения умов в стране достаточно группы в десять человек. Это метод распространения добра Махатмы Ганди, когда десяток собирает по десятку вокруг каждого из десятка и т.д. Этого сейчас не происходит. Люди, которые решили вернуться в эту страну или остаться здесь, чтобы работать на благо мира и целостности того, что называется «Украиной», объявляются «сепаратистами» и «врагами народа», в то время, как прямое нарушение закона, нарушение свободы слова, разжигание межнациональной розни, ксенофобия  и чистка по политическому признаку признаются вполне законными и даже героическими вещами под прикрытием «российского агрессора». Рыба давно не гниет с головы, рыба гниет с хвоста. Так мне говорил один их моих студентов. Теперь он сказал: «Рыба гниёт по всей плоскости, Евгения Витальевна, одновременно везде», — и это, пожалуй, самое верное утверждение относительно современного состояния украинского общества. И – что есть самое ужасное – я больше не испытываю никаких «сантиментов» по отношению к обществу, которое добровольно согласилось вымирать и убивать.

В этом контексте причудливым образом начали складываться мои отношения с либеральной частью интеллигенции России, на вопросы которой мне сейчас нечего ответить. Про себя я, используя стихотворение одного из своих друзей-поэтов, называю ее «эти милые истерические люди», и к ним у меня сохранилось и сочувствие, и отчаянное желание помочь так, чтобы не навредить. Но я не знаю, что сказать им в ответ на их желание услышать правду о великих победах украинской революции достоинства. Нелегко слушать разочарованного революционера, который говорит, что за революцией следуют внутренняя война и раскол государства, военная диктатура и реанимация олигархата, и никакой «агрессией» снаружи не оправдать и не объяснить того, что происходит внутри страны. А внутри страны наступают хаос, разруха и право сильного. Тогда по их логике получается, что мои тезисы совпадают с «кремлевской пропагандой» (если честно, я ни разу не смотрела ни одного российского канала, кроме случайно подсмотренной сводки новостей в Токсово, я даже не знаю, о чем они говорят). Мне также безразлично, с чем совпадают мои тезисы, мне важен анализ внутри страны, а не дела у соседей. К сожалению, ни мы, ни наши соседи, ни человечество в целом иногда не понимают простых вещей: нельзя играть в крайности, нельзя делить мир на черное и белое. Если человек расшился от одной пропаганды, это не означает, что он зашьется в другую. Но если человек хочет мира между нашими странами (а я хочу мира между нашими странами), он начнет вступать в диалог с оппонентами и проявлять к ним эмпатию. Жаль, что даже образованные люди зачастую плохо понимают, что такое эмпатия как попытка понять. Это не значит перейти на сторону противника, — это значит попытаться проникнуть в традицию, которая за ним стоит, и прочувствовать его внутренний мир как свой собственный. Расчеловечивание состоит именно в полной утрате склонности к  эмпатии, о которой гуманитарии написали столько умных книг, но которую совершенно не умеют применять в жизни. Я сейчас склоняюсь к эмпатии по отношению к противникам Майдана, даже, если они беспощадно глухи и слепы по отношению к нам.

 Когда я поняла, что мой язык непонятен народу, потому что я говорю с народом на уровне метафизики, а народ отвечает мне на уровне политики, было желание эмигрировать. Дацюк как раз говорит о такой тенденции после безвиза. Мне легче, я как русский поэт могу эмигрировать в Россию, но на текущий момент, если не вытиснут и не выдавят, считаю такой отъезд неэтичным. Тем более, повторюсь, я совершенно не знаю, как утешить либералов в их чаяниях и надеждах.  Подобно тому,  как в начале революции меня раздражали консерваторы, осмеивающие (как выяснилось, исторически верно, но этически неприемлемо) украинских студентов, так и теперь меня раздражают адепты свободы, вещающие мне из-за семи морей, как свободно мне живется в европейской Украине, ведущей оборонительную борьбу против азиатской России. Очень неприятно, как спел бы Борис Гребенщиков, «завидовать вашему знанию, что я – это я». Либеральный мир сознательно или бессознательно закрывает глаза на страшные вещи, которые происходят в Украине после Майдана: репрессии и убийства журналистов, слежка за жителями через Интернет, практика доносов, избиения участников мирных митингов, разгромы радикалами культурных проектов, абсолютная политическая цензура в СМИ, террор со стороны радикалов, которые запугивают людей, отслеживают их и угрожают им. Стремление ослабить Россию и ненависть к вековым номенклатурным формам российского государственного контроля фактически приводит либералов к скрытому экстремизму и к поощрению очагов неонацизма в новообразованных анклавах. Принцип: «Нет ничего хуже, чем Путин», — заставляет сторонников либерализма относительно националистической диктатуры мыслить раритетными советскими мерками: такими, как «вынужденные меры» и «перегибы на местах», дозволенные и заранее оправданные борьбой за самоопределение, как неизбежную «уже-вписанность» в наличный порядок европейского выбора нашей страны.

Раз уж мы заговорили о либералах и консерваторах и прочих маркерах самоопределения, следует определить и собственную позицию: не может же человек быть украинским националистом и агентом Кремля одновременно. Очень болезненно было слышать упреки в «перекрашивании»: перекрашиваются обычно люди, стремясь получить выгоду от правящего режима, все же мои открытые изменения взглядов приносят мне только пинки от обоих лагерей. Перекрашиваться «под Россию» с тем, чтобы вернуться в Украину, может только сумасшедший. И осознание того, что позиция Третьего как двойного отверженного никем не будет понята (даже либералами) делает убывание «сантиментов» стремительнее и стремительнее. Возможно, от Третьего ждут только отрицания. Отрицания любых идеологий. Я же стремлюсь не к отрицанию, а к диалогу со своим противником, я хочу понять его и найти общий знаменатель взаимодействия. Долгое время я потратила на критику одной идеологии, потом второй, теперь мне нужно понять, как вытащить отдельных людей из всего этого и начать с ними диалог. Я,  пожалуй, соглашусь с тезисом о том, что я – рефлексирующий дурак, если кто-то докажет мне, что идеологии, выбранные вами, чем-то умнее и лучше и приносят меньше бед.

Кто же такой, этот Третий, и с чем он ассоциируется? Классический порочный круг революции состоит в том, что любая демократия заканчивается диктатурой. Украина после Майдана стала центром этих процессов и столкнулась с вполне реальной угрозой ультраправого реванша. Консерваторы, глядя на это, несомненно, правы, в том, что «они правы», но я хочу посмотреть на предмет с точки зрения современной методологии истории. Давайте задумаемся на д тем, насколько мы можем вывести украинский реваншизм из первичного «тела» Майдана, или этот синдром имеет более позднее происхождение и является результатом подмены протестных ценностей? Я буду говорить о самоотрицании Майдана и о дискредитации революции в Украине не на бытовом уровне. Я хочу размышлять научно.

Представьте себе такое явление в истории, как «точка бифуркации». Это некий слом системы, когда присущий ей символический порядок дает трещину. Это довольно подробно описано в синергетике. Слом играет роль краткого момента надрыва в последовательном развитии общества, от которого веером распускаются его дальнейшие возможные варианты  — флуктуации, то есть возможности. Теория систем довольно подробно объясняет ,почему при одних и тех же обстоятельствах одни общества гибнут, а другие выживают и начинают процветать, как, например, восстановилась Японии после Второй мировой войны, избрав правильной флуктуацией синтез этнических традиций  с новейшими технологиями и оставив в покое национализм. Украина, избрав этнонационализм, отчетливо гибнет, но боится себе в этом признаться. Именно боится. У нас население зашили так, что национализм (с соответствующими атрибутами русофобии и войны) стал маркером проверки гражданина на «вшивость» в его же собственных глазах, критерием его качества как представителя страны. Удивительно, как такая примитивная вещь смогла произойти в двадцать первом веке. Никто не хочет признаться себе в том, что национализм – не вариант, чтобы его не объявили «предателем» его же друзья и соседи. Это произошло за четыре года. Этот прием называется «редукцией» (сведением к части) и действует точно так же и в противоположном лагере: если ты – украинец, а тем более революционер, ты – националист или, чего хуже, нацист. Значит, корни этого следует искать в монополизации национализмом идеи Майдана (кстати, оппоненты удивляются, почему я всегда писала и пишу это с большой буквы: это имя собственное, а русский язык я слишком люблю, как и все диссиденты в Украине).

Чтобы развенчать эти редукции, нужно для начала отказаться от полярных мифов о Майдане, как с украинской, так и с российской сторон. Это нехитрые мифы, и я удивляюсь, как быстро они прижились. Я буду говорить с вами как бывший участник Майдана, представлявший его демократические идеи, но впоследствии оказавшийся в чёрном списке у украинских националистов за приход после волонтерства  к пацифизму. То есть я буду говорить с вами как лузер, осознающий свои потери, но не теряющий той идентичности, которую оба лагеря пытаются подмять и скрыть. Я хочу показать, что на самом деле было два майдана, один из которых осуществился, а второй нет. Первый из них явился следствием точки бифуркации и представлял собой естественное неоформленное диффузное брожение умов, недиффенцированное и рассеянное, не имеющее ни плана, ни программы. Это брожение не подчинялось законам политики. Оно руководствовалась исключительно эстетикой, метафизикой и этикой, представляя собой так называемый «иррациональный протест». Иррациональный протест, носителями которого являются мечтателями,  никогда не выигрывает битву событий, но всегда аккумулирует энергию для битвы идей. Мы не виновны в том, что допустили приход иных политических событий.

Мы виновны в том, что не удержали идею. А идея была простая, такая же, как и сейчас: страной правят бандиты, бандиты лишают массу куска хлеба, а элиту куска свободы. Все. Нового никто больше ничего не придумал после Томаса Мора. Но именно об этой простой идее все забыли. И началась подмена, которая привела Майдан к самоотрицанию. Непристойному безобразному самоотрицанию. Ибо, если Майдан действительно был революцией свободы и выступал за защиту прав человека, почему мы, бывшие майданеры, позволяем теперь так легко эти права нарушать? Если нас обижали избиения студентов, как мы можем оправдывать гибель сотен людей, включая детей, на войне в Донбассе? Мы не могли оправдать действия «Беркута» против себя, но мы можем оправдать действия ВСУ против мирных жителей Востока? Если мы возмущались продажностью СМИ времен президента В. Януковича, почему нас не коробит заангажированность нынешних украинских медиа? Неужели призрака российского агрессора достаточно, чтобы мы, борцы за свободу, признавали эту свободу для себя, но отрицали ее за собственными согражданами? Мы, украинцы, уже четыре года живем двойными стандартами, прикрывая откровенную нетерпимость к украинцам сентиментальным пафосом национально-освободительной борьбы. Война оправдывает всё. Любые призывы к толерантности на фоне войны выглядят детским лепетом о мультикультурализме. При этом мало кто осмеливается пересмотреть саму войну, которая однозначно признается исключительно оборонительной, и мало кто осознает, что украинский национализм давно вошел в противоречие с европейским либерализмом. Поиск внутреннего врага, деление граждан на «правильных» и «правильных», перенесение войны в тыл и карательные операции прямо на улицах, которые радикалы с подачи власти используют как инструмент устрашения, – это ли те европейские ценности, к которым стремился Майдан? Национализм в той его форме, в которой он сложился в Украине, с его этнической концепцией нации, хуторянством, языковым безумием, архаической идентичностью, восприятием любой критики как предательства и поиском внутренних врагов, напоминает Германию начала ХХ века, а то и раньше, он не может вписаться в глобальный мультикультурный мир, потому что, борясь с сепаратизмом у себя дома, с точки зрения глобального мира Украина превращается в такого же «сепаратиста», изолированного в анклаве  олигархической национальной государственности. Нужен ли Западу такой мир? Возможно. Ужас демократии в том, что, строя свободу у себя, она применяет противоположные стандарты для стран-неофитов.

На вопрос, когда произошла подмена (а меня спрашивают), я не могу дать однозначного ответа. Всё это в Майдане как-то синхронизировалось: и сама стихия, и политическое вмешательство в нее, которое подчинило стихию «нужным» целям. Майдан как символ протеста колониальной Украины против российской цивилизации. Майдан как символ приобщения Украины к западному обществу потребления. Майдан как социальный протест. Всё смешалось. Ковыряться в этом – это постоянно разделять и препарировать вполне целостное органичное явление, и я как аналитик осознаю это. Любая идеология представляет собой символический порядок, который заманивает потребителя определенным набором «искупительных моментов», то есть ништяков и заманух, которые в глазах жертвы компенсируют ее потери. Представим два символических порядка. Первый, против которого восстал Майдан, старый – советский, пророссийский. Его искупительные черты: порядок, солидарность, сильная рука. Изнанкой этих черт являются цензура, контроль и подавление индивидуальности. Пришел новый порядок – национальный. Среди его заманух: свобода, западная индивидуальность, вече. Изнанки: вседозволенность, массовый психоз, война. Между первым и вторым порядками (проще говоря, между Бибой и Бобой) затесалась внутренняя линия иррационального протеста, которая спонтанно продержалась между ними какое-то недолгое время, пока не была подхвачена интерпретирующим вмешательством и названа так, как выгодно русофобам. Это был некий вакуум идеологий, который при всем простодушии, помогал сохранять целомудренность бунта, застывшего на какое-то время (как «Occupy Wall Street» в США) на стадии «свободы от», пока нынешняя власть не воспользовалась им, обыграв в свою пользу «свободу для» и вернув нас в ту же матрицу насилия.

Трагическое в моменте подмены свободы состоит в том, что новый порядок, который приходит ей на смену, является частью старого порядка. Мечты нового порядка ничем не отличаются от старых мечтаний, кроме знака, который меняется с плюса на минус. Это убогая эрзац-копия старого, механически отрицающая все его достижения, извращенная форма рефлексии, умноженный на самого себя совдеп, утративший все его достоинства, но сохранивший и примноживший все его недостатки. Система предполагает такой бунт: этот бунт уже вписан в матрицу и является ее гротескной копией. Его удовлетворение окончательно укрепляет матрицу. Потому и люстрации не произошло, а на экономические преступления наложился радикальный национализм и спровоцированная им война. Коммуниситическая мечта о том, чтобы «каждому по потребностям», есть ни что иное, как украиснкое желание западного общества консюмеризма с его кружевными турсами. Чтобы не застревать в этом разломе противоположностей, нужно, как сказал бы Жижек, изменить саму способность мечтать.

 Что можно сделать сейчас в условиях реализации кровавого бизнеса войны в Украине? Для меня путь стабилизации видится не только в решительном выходе за пределы идеологической оппозиции «украинская идея – русский мир». Одной расшивки мало. Одна расшивка превращает человека в истероидного мизантропа.    Чтобы наладить продуктивный диалог между Россией и Украиной нужно не просто забыть реки крови, но и вспомнить совместную цивилизационную историю, благодаря которой русская культура стала естественным смысловым органом в теле украинской и наоборот. Историю, основанную не на политических символах, а на символах искусства и культуры. Но этого моя страна как раз и не хочет. Всем коллективным массовым существом она противится присутствию русского элемента в семантике украинской культурной телесности. Потому я не вижу пока перспектив к удачному осуществлению этого диалога в Украине. Это проще делать в России.

Моим же согражданам нужно просто напоминать, с чего мы начинали. Большинство людей, думается мне, все же не хотели ни коррупции, ни насилия над словом, ни войны друг с другом, ни этой непристойной взаимной слежки, которая превратила нас в животных. Надо работать с коллективной памятью и активизировать архетипы начала украинской революции, которые нынешние неонацисты преследуют как «левые», «республиканские», «марксистские». Если бы они не были убраны с повестки дня нынешней украинской властью, возможно, россияне увидели бы позитивный пример разумной правовой демократизации Украины и перестали бы бояться нас. Мы же вместо гражданского общества с широкими горизонтальными связями и социальными гарантиями продемонстрировали звериный оскал этнического палеолита.

Если Украина не осознает, что она живет вдвадцать первом веке, двадцать первый век уничтожит ее. И у меня действительно не будет «сантиментов».

 

Рубрика: Без рубрики | Оставить комментарий

Олександр Олешко («Київська Русь»): «… клептократія, намагаючись уберегтися від зміни ладу, завела країну в глухий кут у зовнішній та внутрішній політиці».

Олександр Олешко, лейтенант запасу ЗСУ, у 2014-2015 рр. командир взводу 11 ОМПБ «Київська Русь», за успішне виконання бойових завдань в районах Дебальцевого та Донецька нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня та медаллю «Захиснику Вітчизни». Голова ГО «Товариство учасників бойових дій «Спас-Україна», інструктор Центрального клубу прикладної підготовки «Спас». Разом з друзями створив невелику ІТ-компанію. Проживає в Києві з дружиною та донькою.

1. Представте себе двічі. Уявіть, що перша ваша самопрезентація – це візитка для суспільства, а друга – «прес реліз» для Бога. Українець, козак, традиціоналіст, вибачте за тавтологію. Бог «прес-релізів» не потребує.

2. Дайте коротке визначення того, чим для вас є революція? Чи був нею український Майдан? Революція – це докорінна зміна суспільного ладу. Наша революція є соціальною і національно-визвольною, тому стоїть питання встановлення українського ладу — соціально-справедливого та демократичного. Ця боротьба почалася в новітній українській державі ще з «Революції на граніті». Майдани 2004 та 2014 років – її подальші етапи. Поки що ми спостерігаємо реакцію на черговий етап революції: безнаціональна олігархія, чи краще сказати клептократія, намагаючись уберегтися від зміни ладу, завела країну в глухий кут у зовнішній та внутрішній політиці. І не пропонується жодних стратегій виходу з цього кута, лише очікування та подальше розкрадання країни. Тому революція продовжується!

3. Яку роль у житті людини відіграють традиції? Що для вас важливіше: традиції чи індивідуальність? В нашому житті традиція – це частина нашої індивідуальності, яка визначає цінності, світоглядні, ідеологічні та інші підходи. Недоречно протиставляти індивідуальність, як психологічну категорію, традиції, яка є філософсько-культурологічною категорією.

4. Дайте свою коротку формулу національної ідентичності. Національна ідентичність – це національна свідомість, усвідомлення особистістю своєї приналежності до певної нації. Нація – народ, що має державність. Народ – кровно, духовно та культурно споріднена спільнота. Іноземець може стати частиною народу лише прийнявши його культуру та звичаї.

5. Ваше визначення поняття «свобода». У чому, на вашу думку, полягають межі свободи? Свободу у соціальному вимірі можна визначити як можливість максимальної реалізації власних здібностей і інтересів. В реально вільному та справедливому суспільстві відповідальність за отримання цієї можливості лежить на кожному громадянині. В цьому сенс органічної демократії – над громадянами немає якоїсь відірваної від життя бюрократичної системи пригнічення, вони самі визначають політику держави і беруть на себе всю відповідальність за спільний дім, яким повинна бути справжня держава. Межі свободи в такому випадку визначаються суспільним договором та мораллю.

6. Який сенс ви вкладаєте в поняття «права людини»? Що важливіше: права людини чи права нації? Яка концепція нації вам співзвучна, якщо така є?

Нажаль теорія прав людини стала основою для демагогії та маніпуляцій. Права можна розглядати лише в політичному і державному контексті, бо хто ж забезпечить, наприклад, право на освіту, як не держава. Тому варто говорити не про «права людини», а про права громадян. Громадянські права витікають з громадянських обов’язків. Такий підхід практикувався, наприклад, в традиційному українському суспільстві на землях Війська Запорозького, де політичні права мали лише козаки – ті, хто взяв на себе всі обов’язки з організації, забезпечення життя та захисту козацької держави. І політичні права були «зворотною стороною» обов’язків: участь в Колі (Раді) була правом і обов’язком козака. Якщо козак не брав участі в Радах, він втрачав право називатися козаком. Ті, хто не хотів брати на себе козацькі обов’язки, ставали посполитими, що мали лише певні економічні права.

Права нації варто розглядати лише в контексті міжнародних відносин. Що стосується концепції нації, німецький філософ Йоганн Готфрід Гердер сформулював якось поетичне визначення: «Народи – думки (ідеї) Бога». І цінність народів саме в їхній самобутності, культурі, характері, досвіді гармонійного проживання в певних природних умовах. Штучне змішування думок ні до чого доброго не призводить. Політичні нації (яскравими представниками яких є «радянські люди» і росіяни взагалі) – експерименти, які невідомо чим закінчаться, але вже зараз видно їхню м’яко кажучи неідеальність.

8. Як ви ставитеся до такої «кризової» західної цінності, як толерантність, і чи має цей проект перспективи в майбутньому? Варто все ж згадати, що термін «толерантність» вперше з’явився в медицині, і означає патологічну відсутність імунної реакції організму на чужорідні органи, медикаменти чи отрути. Тобто сам термін несе в собі негативні конотації. Будь-яке суспільство має свої моральні норми. Нормальною людською і суспільною якістю є гостинність, яка спонукає ставитися з розумінням до культурних особливостей поведінки гостей, якщо ці особливості не переходять межу припустимого. Але толерування нахабно-агресивного несприйняття культури і звичаїв народу-господаря іммігрантами (чи колоністами), це явна «імунна патологія» суспільства. Абсолютним лицемірством є проштовхування саме односторонньої толерантності корінного населення до приїжджих. Інша справа, що представники агресивних традиційних суспільств просто не бачать жодної культури чи звичаїв у постмодерному суспільстві, і починають насаджувати свою культуру та звичаї. В цій сутичці постмодерн програє всуху.

9. Хто для вас Чужий?  — Той, хто має відмінні соціально-культурні ознаки.

10.  Яким ви бачите майбутнє в його трьох вимірах: глобально-світовому, локально-вітчизняному та особисто-екзистенційному? Що бажаєте для космосу, Батьківщини і своєї самості?

В глобально-світовому вимірі: світові потрібен новий консенсус, в основі якого повинна стояти відмова від ідеології зверхності в будь-якому вигляді (імперіалізм, колоніалізм, нацизм, «реальна політика»). Теперішнє існування цілих держав, нездатних мирно домовлятися, і при цьому обтяжених претензіями на великодержавність, світове панування, месіанство, а також зброєю масового ураження, ставить світ перед постійною загрозою глобальної катастрофи. І з невпинним розвитком науки та технологій загроза лише зростатиме.

В локально-вітчизняному: завершення революції та переходу від пост-колоніального стану до незалежної Української держави, яка стане нарешті суб’єктом, а не об’єктом геополітики. Формування довготривалої стратегії розвитку України, яка враховувала б цивілізаційні та геополітичні особливості нашої держави, та складність глобальних викликів.

В особисто-екзистенційному: енергії для виконання задумів та планів і подальшого саморозвитку.

Рубрика: Без рубрики | Оставить комментарий