«Четверта хвиля»: людина як культурний шизоїд і нова освіта

Значущість введення в науковий обіг концепту нової постнекласичної освіти, що кардинальним чином відрізняється від класичної, посткласичної та некласичної (або постфігуративної, конфігуративної та префігуративної за відомою типологією М.Мід), обумовлена переходом новітнього соціуму до наступного етапу розвитку (після премодерну, модерну, постмодерну, або, за Е. Тофлером, «першої», «другої», «третьої» хвиль) – так званої «четвертої хвилі», або «неомодерну», що рефлектується у різних теоретиків-футурологів під великою кількістю умовних позначників: «нове середньовіччя» (У. Еко), «постіндустріалізація» (Я. Рабкін), «глокалізація» (Р. Робертсон), «нова індустріалізація» (С.Румянцева, А. Жиронкін, С. Губанов, Л. Орленко, В. Рязанов, А.Татаркін та ін.). У теоріях економічних шкіл «нова індустріалізація» означає етап, який йде на зміну інформаційному суспільству і означає відродження «вторинного сектору» (промисловості) нарівні з розвитком економіки послуг, комунікацій, транспорту, науки, медицини, освіти, торгівлі і фінансів та інших виявів постіндустріального світу. Зазначене вимагає обмеження так званого «капіталізму катастроф» (класичного «неолібералізму» Чікагської школи економіки М. Фрідмана, або доктрини «шокової терапії» за Н. Кляйн), оскільки притаманні йому ідеї ринкової саморегуляції не дозволяють розкрити роль держави у підтримці промислового сектору.

Нова індустріалізація при всьому усвідомлення обмеженості національної держави в глобально-локальному світі підвищення тенденцій до екстериторіальності, тим не менш, акцентує її вплив на процеси еволюції технологічних укладів у бік розвитку інтелектуалізації. Таким чином, у концепції нової індустріалізації органічно поєднані модерн та постмодерн, влада і капітал, етика  та естетика, деконструкція та метафізика, виробництво товарів і виробництво послуг, базовий матеріальний ресурс і високі технології. Відповідним чином це позначається на культурній ідентичності людини, яка поєднує постмодерну іронічну одиничність («ліберальну іронію») і незалежність від метанаративу (плюральність, релятивність) з модерним тяжінням до етики діалогу і взаємного розуміння, до релігійно-містичного та  естетичного досвіду.

В гуманітарній історіографії поняттю «нова індустріалізація» відповідає концепт «альтермодерн» («неомодерн»), що зароджується в мистецькому середовищі. Актуалізація мистецтва у зв’язку з економічними та антропологічними змінами змушує нас вдатися до концептуалізації понятя «альтермодерн» — термін культуррегерів з дискурсу арт-практик, застосований у кураторських стратегіях і «практиках нульових»: зокрема, він був введений Ніколя Бурріо у березні-квітні 2009 на четвертому міжнародному трієналє сучасного мистецва в музеї «Tate Britain», маніфест «Альтермодерн. Постмодернізм помер». У дискурсі культуррегерів альтермодерн означав створення нового художнього дискурсу, що віддзеркалює ідею глобальної культури, яка приходить на зміну постмодерну та мультикультуралізму, і засновується на здійсненні митцями транскультурних міграцій, комунікацій, мандрів, перекладів, зсувів ландшафтів, конвертацій, субтитрів та дубляжів. Альтермодерн – динамічний, екстериторіальний та номадичний. Образом сучасного митця є Homo Viator Г. Марселя, «турист» В. Малахова/«бродяга» З. Баумана, «людина часу» Е. Тофлера – особистість, здатна до швидкого перемикання кодів, подолання хронотопів, трансформації інформації з одного формату в інший, усвідомлення відмінностей, дистинкцій, можливостей рівних і релятивних плюральних альтернатив (Alter – Інший), мобільного прокладання шляхів взаємодії знаків в різних культурно-географічних локаціях. Людина мистецтва як представник альтермодерну прорубає вікна діалогу у парканах ізоляцій (за Н. Кляйн), вона завжди є людиною для Іншого та у світлі Інакшого.

Нові стратегії репрезентації на художній сцені не означають механічної реставрації класичного («того самого») модернізму («другої хвилі»), що став нашою «античністю», але передбачають створення глобального метанаративу людини у світі googlemaps, коли не залишилося жодної точки на карті, що була б terra incognita. Єдиною цариною, що залишає місце для незвіданого, є не просторовий, а часовий континнум, концепт якого в альтермодерні спирається на так звану «гетерохронність» — тлумачення історії як поєднання множинності темпоральностей за умов ламки єдиного класичного лінійного наративу, притаманного для традиційного модерну, та оголошення установки на випередження історії шляхом переживання естетичного досвіду.

Отже, така людина повинна демонструвати повну свободу від ідеологій (продовження теорії деідеологізації Д. Белла) і бути носієм транскультури (М. Епштейн) та кроскультурної ідентичності, апелюючи не до простору, а до так званої «compression» (стиснення простору, що підпрядковується часові). Переважна ж більшість людей, обивателів, що не належать до власників капіталу або богемних номадів, до цього не готові, бо вони до сих пір через інерцію традиціоналізму або його неототалітарне посилення є «людьми простору» в стані фрустрації, породженої прив’язкою до місця регістрації, що стає в’язницею (З. Бауман), та частково сублімованої через «глобальне село» (М. Маклюен). Будучи підвладними медіа, вони перебувають у стані ідеологічного психозу і обробляються «агітпропами» різного гатунку. Протистояння між представниками нової універсальності і традиціоналістами/фундаменталістами іронічно проілюстровано у знаменитій абсурдистській відеоінсталяції Натаніла Мелорса «Гігантська задниця» (2009). Сюжет антиутопії зводиться до того, що група середньовічних дослідників опинилася у відповідному місці гігантського організму, а їх релігійний наставник повертається з експедиції у кишечник. Будучи хворим на канібалізм, він не може зізнатися, що не здатний вести за собою інших і на свій захист винаходить беззмістовні метафізичні концепції про те, що усі вони знаходяться всередині Бога, вихід з якого охороняє плем’я канібалів-зомбі. Натяк на «зашивання» символічним порядком ідеології є очевидним через викривання механізмів створення штучного образу ворога.

Як бачимо, зміна суб’єкта в альтермодерні потребує змін у системі освіти, яка повинна бути чутливою до новітніх світоглядних пріоритетів розвитку суспільства: неоуніверсальність, номадизм, транскультура, екзистенційний туризм, діалог, іншологія, синхронія, компресія простору і часу, естетизація та візуалізація. Візуальний поворот ХХІ століття зробив можливим використовувати зоровий канон при здійсненні міркувань про соціокультурні процеси, тому логічно буде надалі, аналізуючи особливості розвитку освіти як чиннику нової індустріалізації, застосовувати екранні теорії, зокрема психоаналітичні розробки Ж. Лакана, С. Жижека, К. Метца та ін.

Модель освіти, яка відповідає новій індустріалізації та культурі альтермодерну (неомодерну, «четвертої хвилі»), повинна спиратися на новий виховний ідеал, відмінний від класичного суб’єкта, що формується у якості так званого «гвинтика», «маски», «корисного члена суспільства», що de fakto означає штучну «контекстуальну» людину як структурний елемент соціуму, яка отримує раціонально стиснутий пакет механічних знань, необхідний для успішної адаптації, інтеграції та функціонування у межах наявного символічного порядку (за В.С. Біблером, «людина освічена»). По суті, така «соціалізована» людина-гвинтик є об’єктом ідеології (соціальної міфології) і з точки зору лаканівського психоаналізу являє собою «кастрований суб’єкт», а сама класична освіта постає механізмом кастрації.

Мова йде про першопочатково розколотий суб’єкт, позбавлений есенціалістських характеристик: цілісності, сутності, походження та безперервності. Даний суб’єкт не є автономною самототожною особистістю, але переживає постійну онтологічну «нестачу» («зяяння», «брак») – стан відчуження, зламу, розколу, спустошення, який виникає внаслідок втрати людиною повноти буття – первинної космічної гармонії та єдності із світом («Реальне»). Реальне не може бути повернутим та об’єктивованим в образах і символах, його вісутність формує травматичний досвід індивіда (нелінійну стихійно-асоціативну хаотичну реальність, «огидну» та «непристойну»), тому виникає постійне бажання відновити гармонію, повернути втрачене і компенсувати нестачу. Задоволення цього бажання відбувається за рахунок вигадування індивідом певних фантазмічних історій – наративів марення, що формуються під час галюцінацій, сновидіння, фільмічного стану або ідеологічного зомбування. Сукупність цих наративів формує ілюзорну ідентичність – так зване «Уявне». Уявна історія  завжди орієнтована на «Дзеркало»/ Іншого: вона моделюється відповідно до запитів численних ідеальних двійників (імаго, petit a) – суб’єктів оточення, предметом бажань яких він бажає бути. Людині потрібні інші, за допомогою яких вона отримує статусне визнання, рольовий «бейджик» на підтверджегння, що існує.

Процес дистанціювання (втечі) людини від травматичної реальності кастрації та входження її в уявний стан в психоаналізі та сучасній теорії кіно називається медичним терміном «зшивання» (suture)  і передбачає включення людини до мовних практик культури (Символічного), за допомогою яких він заміщає відсутній елемент ідентичності відповідним знаком, заповнює лакуни і вибудовує навколо себе стійкий баланс-спайку, усі складові якої підпорядковуються єдиному (центральному) наративу  та посилаються одне на одного (так можно пояснити ефект універсальної пояснювальної сили ідеологій, що грунтуються на мовних кліше та шаблонному мисленні). Уявне і Символічне, особисті фантазми та суспільні символи, міфологеми, метанаративи «зшиваються», «затуляючи» від людини прірву Реального, безодню жахів її власного позасвідомого. Така психотерапевтична процедура забезпечує тимчасовий стан заспокоєння, усунення симптомів тривоги, але, з іншого боку, вона позбавляє людину індивідуальності, перетворюючи останню на «тіло без органів» в соціальній «машині бажань» — системі ідеології, влади, споживання, реклами і брендингу, у системі пеніцентиарного суспільства контролю, дисципліни і загального нагляду (Паноптикону, «вуайєризму»). Будь-які спроби порушити досягнутий баланс самоомани викликають у «зашитої» людини напади агресії, неврозу, істерії.

Будь-яка ідеологія як механізм «зшивання» характеризується тим, що, на перший погляд, складає враження повернення справжнього та імітації Реального. Насправді ідеологія є не відповіддю буття на симуляцію, хай навіть і потворною, але ще більшим примноженням симулятивного – симуляцією, що приховує симуляцію. Спустошені культурні символи ідеології будуються на фатичних функціях мовлення («пустого» мовлення, або мовлення заради мовлення за Р. Якобсоном) та вихолощенні онтологічного змісту традиційних символів. Тому традиціоналізм за умов його містифікації складає сприятливий езотеричний грунт для створення ідеології. У романі «Нестерпна легкість буття» Мілан Кундера писав про глибинну моральну спотвореність світу, у якому ностальгія за дитинством (індивідуальним дитинством особистості чи колективним дитинством етносу) породжує симпатію до відвертого зла (Гітлер), якщо таке пов’язане з поняттям втраченої юності. Ностальгічне почуття є симулятивною копією релігійної туги за Золотим віком (архетип «вічного повернення»), на метафізичну істину якого покладає свої месіанські претензії тоталітаризм як вияв фундаменталізму «першої хвилі».

До класичних ознак ідеологічного мислення належать: цілісність (гомогенізована єдність, стандартизація, уніфікація, масовість, солідарність через ненависть до спільного «ворога», синдром «загальних своїх»,  відповідно до яких групі об’єднаних під спільним ідеологічним знаменником людей корпоративні цінності правлячої верхівки подаються як «національні», «державні» або «світові»; реваншизм — створення колективної травматичної пам’яті, заснованої на спільних жертвах, що спонукають до нових жертв; хуторянство та збіднення ідентичності); бінарність (радикальна поляризація, дуальне бачення світу за принципом «свої – чужі», невміння здійснювати дистинкції, сприйняття позиції Третього як Чужого, розуміння незгоди як «зради» і пацифізму як «братання з ворогом»); ксенофобія (неприязнь до Чужого, заснована на редукційних стереотипах судження про Іншого не як про ціле, а за окремими його рисами, що ідентифікуються як відверто негативні, ототожнення політик з етно-культурно-цивілізаційними вимірами буття); квазірелігійність (символічнее спустошення та політична догматизація архаїчних сакральних традицій, негативне ставлення до знання, богеми, гумору та іронії, звідси – заперечення модерну як втілення етико-раціонального і постмодерну як втілення естетико-іронічного, неприйняття космополітичної логіки парадоксів, етнічний романтичний пафос, доведений до фанатизму, месіанство, антеїзм, консерватизм, ретроспективність, ідеалізація минулого як «Золотого віку», поширення ностальгічних ідентичностей, відповідно до яких будь-яка консервативна форма правління – монархія, імперія, родоплемінна чи релігійна община – сприймається як відтворення хтонічного архетипу Великої матері, символу затишку й ембріонального комфорту); патерналізм (добровільна відмова від громадянських свобод заради режиму, який сприймається як уніфікований гарант порядку і заміняє втрачені права соціальним пакетом захисту, проекція архетипу Тіні на владу із подальшою ідентифікацією).

До некласичних рис нового тоталітаризму в альтермодерні належать: Синоптикон, віртуальний тероризм «глобального села» та «ідеологічний кітч». Синоптикон — «суспільство контролю/ризику», де більшість контролює меншість (знизу вверх) і себе саму (горизонтальний контроль) на рівні приватного життя через тотальну прозорість інформаційних технологій; сексуалізація влади на основі трансестетики та транссексуальності (Ж. Бодрійяр), перетворення влади на «видовище» (С. Жижек) та «машину бажань» (Ж. Дельоз)− продукт проекції спустошеного лібідо на інститути брендингу, політичної реклами та піару, включаючи піар на війні.

Віртуальний тероризм — злиття бажання спостерігати з бажанням бути предметом спостереження через переплетення множинних petit a («дивіться на мене, який дивиться на…»); поширення цензури як «внутрішнього темника» (самоцензури), коли людина бреше не тому, що їй наказали брехати, а тому, що вона боїться зізнатися у правді самій собі; Інтернет як простір сублімації для суб’єктів фрустрації, що прив’язані в силу своєї бідності до місця проживання («символічне кладовище локальної громади» за З. Бауманом).

«Ідеологічний кітч» — феномен поп-культури, виражений в особливого роду пропаганді — сентиментальній презентацїі радикальних мілітаристських ідей під офіційною державною моралізаторською риторикою; популістський елітаризмелітаризація маси,  яка під впливом політичної пропаганди героїзує саму себе за принципом «подвійного кодування» (У. Еко), перетворення героїзму на міщанську норму.

Класичні та некласичні риси тоталітарних ідеологій у їх правій радикал-націоналістичній версії грунтуються на основі романтичної концепції культури як замкнутої статичної субстанції (гештальту), що знаходиться у межах чітко визначеного хронотопу і передається виключно через вертикальну естафету поколінь (Й. Гердер, О. Шпенглер, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, Д. Донцов, Г. Фай, Ю. Евола). Геополітична трагедія етнічного націоналізму – це неможливість входження у парадоксальний глобалізаційний простір уніфікації та диверсифікації, що переплітаються між собою. З точки зору уніфікації, яка знімає цінність національного на користь глобального, етноцентричні пріоритети націоналізму виглядають як внутрішньоетнічний «сепаратизм». З точки зору диверсифікації, яка знімає цінність глобального на користь локального, ідеологія націоналізму постає як уніфікаційна стосовно регіонів, ідентичності яких реанімуються постмодерном через рух до децентралізації та федералізації, до якого не готове націоналістичне суспільство з його риторикою унітарної держави.

Освіта четвертого покоління повинна грунтуватися на радикальній деідеологізації та переходити від цінностей агітаційної пропаганди до екзистенційних цінностей діалогу, здорового глузду, критичного мислення, дисциплінованої свободи, креативності і творчості, поміркованого вивищення над крайнощами. Треба визнати, що середньостатистичний індивід – не готовий ані до трансцензусу, ані до прощення, ані до відповідальності. Все, що йому потрібно, — це відправна суб’єктна перезбірка на основі приватних культурних практик. Мова йде про процедуру первинного «розшивання» — «короткого замикання» семіотичного, розриву ланцюгу означників, відділення Уявного (Его) від Символічного (Супер-Его) внаслідок прориву Реального (позасвідомого), що руйнує ілюзії та фантазми Я-ідентичності («Ласкаво просимо до пустелі Реального»: цією цитатою з к/ф «Матриця», зверненням Морфеусу до Нео, позначено назву однойменної праці С. Жижека 2002 року).

Внаслідок застосування тактики «розшивання» людина позбавляється захисного ідеологічного балансу-спайки та входить в стан фрустрації. Щоб вивести «розшиту» людину через агресію до просвітлення, неообхідно: а. вийняти із стану «ідеологічного психозу» (Уявного та Символічного порядку, владного дискурсу, «машини бажань», симуляцій буття), у який він добровільно входить з метою позбавитися від страху перед відсутністю буття; б. позбавити страху перед порожнечею, продемонструвавши, що  Реальність існує, але вона – повторна, і  з цим необхідно якось жити далі. Тим, хто «розшиває» позначник і позначуване, завжди є психоаналітик, у ролі якого може виступати також митець, філософ, культуролог, педагог. Вибудовується буддійсько-фрейдівська модель роботи декодувача-розшивача як діагноста суспільних та індивідуальних хвороб: розкрити пацієнту, що він страждає, і надати шляхи подолання цих страждань. Цим  можна пояснити неприязнь радикалізованої маси до «богеми» в тоталітарних суспільствах (неприязнь громадськості до З. Фрейда в гітлерівському суспільстві, переслідування ісламськими фундаменталістами С. Рушді, розгром кінопоказів Д. Мехти в Індії та виставок Д. Чичкана в Україні).

Найбільш ефективно функцію «розшивання», яка одночасно є функцією деідеологізації та дефашизації, виконують представники літератури  і кіно (про це говорять Ж. Дельоз, Ж. Лакан, К. Метц, Д. Лінч), що сприяють вийманню суб’єкта з машини бажань» і, за позитивного завершення процедури, − просвітленню і катарсису. Зриваючи шви зі спайки Символічного та Уявного, розриваючи регістри, лікар оголює приховане під нею Реальне та позбавляє героя погодженої ілюзії самопояснень та самовиправдань, змушуючи його подивитися у вічі власній безодні, відчути метафізичну провину і очиститися, тобто повернути собі самість. Такий лікар слідує у своїй поведіці провокативно-іронічній моделі трікстера (Сократа), перебуває в атопії між світами і чимось подібний до «людини-загадки» у фільмографії Д. Лінча. Зустріч з трікстером (посередником) як з абсолютно Іншим дає тріщину у Символічному порядку ідеології. Тому освіта нового покоління повинна виходити на інтенсивні діалоги із сучасним мистецтвом на спільних інтерактивних арт-майданчиках, оскільки останнє спирається на епатаж, провокацію, іронію, маргінальність як стильові та поведінкові риси.

Ефективною методикою «розшивання» та деідеологізації в альтермодерній освіті є стратегія постмодерних деконструкцій Ж. Дерріда, до головних прийомів якої належать: феноменологічне утримання від суджень (epohe в дусі Е. Гуссерля); орієнталістська логіка доповнень через вічну нестачу і повна релятивація («не це, не те, і це, і те»); дешифровка кодів і художнє зчитування підтекстів тексту через вивертання слів і метафоризацію; слідування буддійській формулі динамічної невизначеності і абсолютної замінності («Кожен Інший є Іншим»; «на кожне правило є контрправило»); входження в текст культури на його власній базі через контексті з урахуванням життєсвіту його створення (в дусі культурної антропології Ф. Боаса; сократівське виявлення суперечностей у судженнях героїв тексту та здійснення на цій підставі лаканівського «короткого семіотичного замикання» і «тріщини у Символічному»; розбірка структури тексту на елементарні форми в сюжетному, композиційному, психологічному та стилістичному планах з подальшою герменевтичною збіркою; орієнтація на маргіналії тексту, що служать орієнтиром справді важливого Реального) та пошук ключових слів, функціонування яких руйнує текст. Деконструктивістські методики роботи з текстом формують нову модель освіти: діалогічну, деконструктивістську, психоаналітичну, естетичну, феноменологічну та герменевтичну. Спробуємо окреслити її особливості у контексті порівняння «трьох хвиль» розвитку суспільства.

«Перша хвиля» (аграрна цивілізація), репрезентована архаїчними і традиційними культурами, характеризується консерватизмом, догматизмом, канонічністю, закритістю та статичністю. Модель космосу «першої хвилі» — просторова, модель часу – циклічна, модель людини – нормативна, ідентичність – монокультурна (гомогенна), що передбачає гомогенність світогляду, підпорядкованого сакральним авторитетам і подібного до «матрьошки» в структурі концентричних кіл Всесвіту (сім’я – плем’я – народ – країна – світ чужинців за її межами – Золотий вік – Абсолют). Модель освіти даної хвилі — постфігуративна: знання, освячене традицією, передається як метафізична істина від старшого покоління молодшому, ключову роль у вихованні відіграє третє покоління, майбутнє онуків повторює минуле дідів на основі позачасовості і всевладності звичаю та немінної спадкоємності традицій. Нині «перша хвиля» функціонує у вигляді спроб відродити ідеології релігійного фундаменталізму, етнонаціоналізму, нацизму та інших праворадикальних течій, що спираються на цінності крові, грунту, метафізики історичної долі та інші езотеричні концепти. У якості істотного засобу тиску ідеї першої хвилі використовуються неоліберальними економічними групами для встановлення формату вільного ринку капіталізму катастроф у країнах, до яких докладається «шокова терапія».

«Друга хвиля» (індустріальна цивілізація) репрезентована суспільством західного буржуазного модерну, для якого притаманні раціоналізм, суб’єктність, антропоцентризм, універсалізація, колоніалізм, утилітаризм. Модель космосу – часова, домінує лінійний наратив історії як прогресу, модель людини – суб’єкт cogito, «пан сущого» (М. Гайдегер), носій метанаративу індивідуального самовдосконалення через цінності свободи, істини, добра  і краси (сократівська людина), покликана до завоювання і підкорення зручного і прозорого у використанні світу на основі класичної метафізики. Ідентичність набуває полікультурних рис, децентралізується та спрямовується на споживання і володіння. «Оргія» матеріального, притаманна для «другої хвилі», формує конфігуративну освіту, засновану на взаємному обміні знаннями між батьками і дітьми, їх конкуруванні та конфліктності, усуненні дідів з виховного процесу та розвитком контркультур і субкультур, що протистоять глобальному світу та його капіталістичним законам. Якщо премодерн консервує традиції, то модерн як «цивілізація молодих» прагне до постійних інновацій. Даний стиль репрезентований ідеологіями інтернаціоналізму радянського типу та класичного американського глобалізму (імперіалізму, мондіалізму).

«Третя хвиля» (інформаційна цивілізація) повністю змінює світ. Розпочавшись, умовно кажучи з 1956 року, коли офіційно було зафіксовано перевагу «білих комірців» над «синіми» в структурі американського виробництва, дана хвиля стала епохою розвитку індустрії знань, високих технологій, меритократії, менеджменту, реклами і бренлингу, комп’ютеризації, вільного ринку, капіталізму катастроф та неолібералізму. Даний етап характеризується індивідуалізацією праці, відривом капіталу від праці, поляризацією станів статичних (просторових) людей праці та динамічних (часових) людей капіталу у структурі часопростору, стиранням меж між виробником і споживачем, робочим часом і дозвіллям, елітарним і масовим, глобальним і локальним («подвійний код», глокалізація). Якщо для премодерну був характерним натуральний обмін та первинний аграрний сектор, модерн увійшов в історію як епоха вторинного промислового сектору і товарного обміну, то «третя хвиля» стала епохою симуляції, «третинного» сектору послуг, символічного обміну (купівля-продаж символів-брендів за паперові гроші, позбавлені золотого еквіваленту). На рівні культури «третій хвилі» відповідає постмодерн з притаманними для нього плюральністю ,релятивністю, гетерогенністю, сингулярністю та диверсифікацією. Виявами рухів «третьої хвилі» є хіппі і бітники, нонконформізм, рок-культура та сексуальна революція, емансипація та фемінізм, пацифізм і трансгендер, «нові ліві». Однією з головних ознак «третьої хвилі» є екстериторіальність, децентралізація, зменшення ролі національної держави, що втрачає контроль над своєю територією  (сепаратистські рухи в локальностях, місцеві тиранії) та економічними процесами (глобальний ринок). Специфікою «третьої хвилі» стає болісна ламка індустріальної машини з частковим поверненням до аграрної містечковості, передбаченої капіталізмом катастроф (Н. Кляйн) і доктриною шоку, яку застовує неолібералізм до країн світу, що розвивається, на основі природних або штучно організованих катаклізмів та асиметричних кредитів. Модель космосу – дифузна, хаотична та полілінійна, час вміщує в себе численні простори і віртуалізується, відбуваєються зміни в хронотопах та комунікативній структурі через зростання мобільності власників капіталу, менеджерів та богеми (номадизм). Специфікою «третьої хвилі» є одночасна акуталізація усіх трьох «хвиль» і болісний спротив технологічним змінам з боку представників попередніх епох.

Характерною рисою «третьої хвилі» є протести з боку традиціоналістів «першої хвилі» (правих фундаменталістів аграрного світу) та класичних лібералів й марксистів, що підтримують механічну індустріалізацію. Незважаючи на дедалі більшу індивідуалізацію та постмодерну іронію, капіталізм катастроф у «третій хвилі» неминуче відроджує тоталітаризм (неототалітаризм), що набуває викривлених форм «прямої демократії» через Інтернет: електронного фашизму, віртуального тероризму, містечковості «глобального села», імітації народної волі в соціальних мережах (У. Еко) та політичних маніпуляцій в кібер-просторі як відображенні колективного позасвідомого (Символічного і Реального).

У кліповому фрагментарному дифузному світі («рідинна сучасність» за З. Бауманом) відповідним чином змінюється освіта: вона стає індивідуалізованою (демасифікується), великого значення набуває дистанційна та інформаційна її види, що розвивають у людині не «науковчення», а креативність як здатність до швидкого перемикання культурних кодів («картографії образів» за Е. Тофлером). Така зданість вписується у модель транскультури як ідентичності, що перебуває над усіма конкретними культурами і одночасно вміщує у себе усі їх модливі проекції. Постмодерна освіта є префігуративною: молодші передають знання з технологій старшим, класичний спадок втрачає авторитет.

Поточну ситуацію, яка закінчилася самозапереченням постмодерну, що почався з деідеологізації, а завершився відродженням ідеологій і новим тоталітаризмом, можна вважати інерцією «третьої хвилі», що переходить у «четверту хвилю» (альтер/нео/модерн), контури якої ми намітили на початку статті. Причому радикальний націоналізм як симптом «першої хвилі», що бурхливо розквітнув у «третій» аж до небезпеки ультраправих реваншів (траблізація), можна вважати не стільки спротивом першій хвилі, скільки її результатом: він, хоча не відповідає дискурсу неолібералізму, але активно застосовується ним як шоковий інструмент на периферійних зонах поширення ліберал-демократії (Чілі, Аргентина, Ірак, Росія, Україна). Тому ми можемо говорити про повсюдну та інтенсивну радикалізацію світу, подолати яку можна через часткову актуалізацію інтернаціональних цінностей «другої хвилі», а останнє можна здійснити за допомогою нової індустріалізації.

Утім, великою перешкодою на шляху нової індустріалізації є невідповідність її пріоритетів світовим тенденціям розвитку інформаційного суспільства у бік зростання ролі економіки послуг та символічного обміну.  Неоднозначною видається також роль держави в новій індустріалізації. Відродження індустріального сектору спирається на зростання ролі національної держави. Це вступає в суперечність з наддержавними формами глобального контролю, руйнуванням національних держав, посиленням ролі локальностей і регіонів, а в Україні – ще й з корупцією в самій державі. Тому «нове середньовіччя» стане або полем ізоляції окремих держав, що чинять спротив глобалізації, або полем гібридних війн. Необхідна горизонтальна реконструкція всередині самої держави у бік її децентралізації та багатополярності, а для цього необхідно зрозуміти, які зміни повинні відбуватися у свідомості її громадян після постмодерну, щоб останні чинили спротив реваншу фундаментальним ідеологіям.

Оптимальною антропологічною моделлю в «четвертій хвилі» є поведінка трікстера (блазня-провокатора із безліччю креативних життєвих стратегій та плюральністю ролей), носієм якої стає номад (культурний шизоїд) – людина протестна, іронічна, цинічна, творча, тілесна, ненормативна, здатна до звільнення від маркетингових стереотипів, спротиву владному дискурсу та  революційному прориву за межі відчуженого масового капіталістичного виробництва («машини бажань»). Вищою свободою номада є відстоювання права «говорити від свого імені» і «не бажати» («анти-Едип» за Ж. Дельозом). Номад здійснює безперервні мандри у світі культур та культурних проекцій – мандри, позбавлені призначення і кінцевої мети, але такі, що мають дві програми поведінки: «негативну» («розшивання» шляхом деконструкцій від будь-яких ідеологічних впливів та приписаних ними ідентичностей) та «позитивну» (активна творчість, що сприяє конструюванню нової, адекватної суб’єкту та його природі ідентичності). Вийнятий з лабет структури, суб’єкт досягає глибинної етики малого екзистенційного наративу і стає самістю – природною людиною на межі з сакральним Іншим.

Концентратом позитивної програми шизофренії в культурі є транскультура (синоніми: «буття в проміжку» В. Біблер, «втеча від національного» М. Мамардашвілі, «поза-перебування» М. Бахтін, «атопія» Б. Вальденфельс, «Третій» Е. Левінас). Входячи в стан транскультури номад-шизоїд вивищується у своїй трансгресії над усіма обмеженими культурами, знаходиться на їх перетині, вбирає в себе через емпатію їх усіх і одночасно не належить жодній. У цьому стані передбачається, що екзистенцією транскультурного суб’єкта є його самість, яка за принципом імпровізаційної спонтанної та трагічної гри («касталійська гра» у Г. Гессе) селективно розташовує навколо себе різнорідні культурні елементи, поєднуючи універсальне і партикулярне начала, етноцентризм і космополітизм на основі фігури Третього – не зовнішнього закону, а внутрішньої субстанції совісті, метафізичної провини, емпатії, милосердя, уяви про страждання Іншого, філософської віри, свободи як відповідальності,  (Реального як втраченої космічної гармонії, «другого Іншого»). Відкриття такого Третього постає формою сакрального досвіду і внутрішнім горизонтом, досягнення якого приходить після очищення психіки від ідеологій та побудови її екзистенційних горизонтів заново.

Велику роль у «перебудові суб’єкта» («розшиванні» та подальшому «лікуванні») відіграє мистецтво (авторський кінематограф, література), наука та філософія. Митець особливо гостро відчуває тиск влади, яка уніфікує творчість і породжує загальний конформізм через медіа. З іншого боку, він здатний до культурної шизофренії, що наділена визвольним потенціалом, і, будучи «клініцистом», «симптоматологом» та «діагностом» цивілізації, схильний до медичного втручання в суспільне життя з метою його оновлення. Естетичний кластер є одним із способів подолання кризи суб’єктності через арт-терапію. Фільмічний стан, у який входить індивід під час перегляду артхаусу, сприяє ламці стереотипів. Інтерпретація літературного тексту як концентрат шизофренічної революції не дає готових образів, але спонукає до їх уявлення та виймає читача з прокрустова ложа соціальних кодів. Те, що медицина і філософія здійснюють шляхом тривалих процедур і багатослівних міркувань, мистецтво здійснює миттєво через образ, який сприймається неусвідомлено і забезпечує катарсис. Тому в сучасному суспільстві естетичне залишається найбільш дієвим механізмом спротиву. Трансестетика як панестетизація, як набуття якостей прекрасного усіма соціальними царинами, є не просто ознакою гіперреальності та виявом симуляції (як вважав Ж. Бодрійяр), але постає природним рухом людини до свободи в умовах, коли політичні засоби боротьби за неї не діють, оскільки будь-який бунт виявляється «вже вписаним» в систему. Естетизація є необхідним напрямом реформування освіти «четвертої хвилі».

Ми пропонуємо нову модель естетизації освіти у концепті «діалого-культурологічний проект», що грунтується на поєднанні психоаналізу та філософії діалогу. В діалого-культурологічній освіті мова йде про новий образ учня (студента) як «людини культури» (В. Біблер) – не пасивного адресата трансляції соціокультурних норм і цінностей, але активного співавтора культурної творчості через відкриту інтерпретацію оригінальних текстів (герменевтичні методи). Ключовий принцип такої освіти відповідає Болонського процесу – ідея безперервної освіти, – віддзеркалена у низці Болонських угод (зокрема, у комюніке у м. Прага. 18-19 травня 2001 р.) є спробою забезпечити процес взаємної самоосвіти викладачів і студентів, їх дедалі глибше входження у світи різних культурних традицій. Розмірковуючи про перспективи євроінтеграції в умовах війни, необхідно пам’ятати про те, що українська ідентичність, зрештою, зводиться до відкритого чи прихованого протистояння православних впливів на Сході і Півдні та католицьких впливів на Заході. Просторова модель даного протистояння сприяє формуванню свого роду «міфологічної географії» «своїх» і «чужих», «космосу» і «хаосу», «правильного світу» та «світу навиворіт» (М. Попович), який залишається свого роду «річчю в собі», джерелом табу, страхів і забобонів. Найболючішим аспектом даного протистояння виявляється безпосереднє зіткнення представників різних культурно-смислових парадигм у межах одного невеликого кола (класу, групи, зібрання), коли Інший виявляється не «загальним» (generalized), але «актуальним» (actual), «тут і тепер», Іншим, з яким необхідно віднайти спільну семантику спілкування. Виникає необхідність поєднання трьох типів діалогу ((Ф. Козирев, Легангер-Крогстад): «необхідного» (конкретної комунікативної ситуації), «структурованого» (ініційованого) та «духовного» (спонтанного, ціннісно-смислового). Перший тип діалогу відбувається на рівні Символічного та Уявного, другий являє собою процедуру «розшивання» від Символічного та Уявного, третій є виявом Реального.

Головною ідеєю  даного проекту є принцип активної толерантності. У межах проекту Ради Європи «Нові виклики міжкультурної освіти: релігійна різноманітність та діалог у Європі» (2002-2005) експерти виокремлюють толерантність «пасивну» (відсторонене примирення, індиферентність) і толерантність «активну» (шанобливе ставлення до Іншого, визнання правильності його переконань в контексті його потреб). У межах активної (дієвої) та пасивної (бездіяльної) толерантності по-різному розв’язується питання переконань, принциповості як основи автентичності. Активна толерантність не тільки не суперечить принциповості, але, навпаки, сприяє її розвитку. Вона не дозволяє змішувати саме переконання з агресією переконання: вона може протестувати проти ортодоксальності, але не торкатися принциповості. Бути толерантним за таких умов означає сповідувати власні переконання, але при цьому не нав’язувати їх Іншому.

Утриматися на цій хиткій межі надзвичайно важко. Активній толерантності постійно  загрожує небезпека виродження  у толерантність пасивну. Усвідомлення плюральності і релятивності думок може призвести до  трансформації жертовної поваги у легковажно-зневажливу «лояльність», поверховість, дистанційовану індиферентність щодо Іншого («Моя хата скраю») і, зрештою, «безпринципність». Небезпека такої деградації криється у формально-логічному підході до розв’язання проблеми: визнання за Іншим свободи мати і висловлювати власні переконання означає або поблажливо-зневажливе визнання його права на помилку (виходячи з апріорної передумови, що мої переконання – «істинні», а переконання Іншого – «хибні»), або визнання його права на Істину. Й те, й інше, зрештою, девальвує переконання. Адже, якщо ми визнаємо, що Інший воліє помилятися, то ми можемо припустити цю похибку і стосовно себе. Якщо ж ми визнаємо, що Інший – правий, це означатиме (виходячи з європейської аристотелівської логіки), що неправий – Я. Підключення сюди східної релятивної логіки (у дусі джайністських силогізмів «А є В» – «А не є В», «А є В і не є В») створює враження, що праві – усі, що «істин» – багато, що вони є відносними і контекстними (залежними від конкретних умов «вживання», а відтак –  однобічними і, якщо взяти кожну із них окремо, – недосконалими або ж навіть хибними).

Так, плюральність (хаотична множинність) породжує плюралізм (легалізацію множинності у нормативний принцип свободи совісті), який, у свою чергу, призводить до культурного релятивізму (усвідомлення відносності множинного) і нігілізму (заперечення множинного і відносного). Існує ціла низка релятивних станів у світській філософії: “відчуження” (Е.Фромм), “самотність” (Г.Арендт), “абсурд” (А.Камю), “нудьга”, «криза метафізичної ідентичності» (Б. Хюбнер). Розмивається архетипний образ Істини як Цілого і Єдиного. Що ж до релігійної традиції, то тут релятивізм постає особливо руйнівним, оскільки виймає із церковної догматики її наріжний камінь – принцип монопольного володіння певною конфесією сакральною істиною.  Як бачимо, релятивація є виявом негативної процедури «розшивання», а її результатом є страх суб’єкта перед травматичною реальністю, порожнечею, прірвою, безоднею.

Наступним кроком постає позитивна програма — заповнення порожнечі справжнім несимулятивним змістом. Для цього необхідно певним чином поєднати сприйняття і переживання багатоманітності культурних позицій з відчуттям їх деякої внутрішньої єдності, усвідомлення наявності багатьох точок зору – й одночасне прагнення до правди Цілого. Отже, потрібно представити ці точки зору як конкретні (однаково досконалі, але й однаково обмежені) вияви єдиної Істини у різних варіаціях та версіях, що відображають її різні грані і при цьому тільки через взаємодію можуть дати повну і цілісну картину дійсності. Цією істиною, власне, і постає філософія діалогу як філософія Третього. Третій – це спільний суддя учасників суперечки, який відіграє роль єдиної точки опори у плюральному протистоянні. Саме Третій окреслює межі толерантності, накладає ліміт на інерцію розгортання релятивізму. Третій сприяє формуванню активної толерантності або попереджає її деградацію, утримуючи її в активному стані, не дозволяючи щирому альтруїстичному переживанню світу перерости в індиферентну лояльність. Третій дозволяє повернутися до ідеалу абсолютних цінностей, групуючи навколо їх «вісі» взаємодію численних «трактовок» і «шляхів».  Тим самим Третій запобігає кризі ідентичності.

Найскладнішим залишається питання про механізми досягнення стану транскультури і засоби, за допомогою яких можна було б відкрити Третього як частину власної психіки. Чиста освіта ці питання не вирішує. Вище ми говорили про визначну роль мистецтва, яке розкріпачує інтуїцію людини і допомагає їй увійти в стан трансцензусу спонтанно (арт-терапія кіно і літератури). Аналогічні функції виконує релігійно-містичний досвід (практики йоги, медитації, саторі в східних системах; молитва в авраамічних системах). Філософія через «релігію розуму» (І. Кант) та «філософську віру» (К. Ясперс) також допомагає у рефлексії над універсаліями. Поява Третього також можлива на рівні психоаналізу: через подолання ксенофобії – страху перед Чужим, монструозний образ якого грунтується на редукційних стереотипах.

Отже, щоб відкрити Третього, необхідно очистити психіку від цих стереотипів шляхом герменевтичної інтерпретації Чужого як Іншого. Останнє являє собою акт магічного видивляння в Іншого, замилування ним, зачарування з певною долею остраху і водночас мрійливої тяги – подібне комунікативне поле неможливо створити на чисто науковій основі, для його появи необхідні спонтанність, інтуїція та емоції, тобто чуттєва сфера, яка активізується через естетичне. Тому концепт Третього – цілком естетичний. Адже Третій – це, у першу, чергу, «універсалії культури» – загальнокультурні смисли, інваріанти, що втілюються в художньому тексті. У цьому контексті “діалог” (від давньогрецького «dialogos»: «dia» – наскрізний рух, проникнення, «logos» – слово, мовлення, смисл) – «взаємопроникнення смислів» – має семантичний характер і постає мистецьким дійством. Універсальні смисли культури потрібно сприймати як певну інтуїтивну даність, оскільки сама наявність або відсутність їх у світлі сцієнтизму не є очевидною. Дані смисли є екзистенційними, оскільки вони сягають глибинних духовних основ людського буття в його інтимно-трансцендентальному вимірі. Вони є трансперсональними (одухотвореними, але не особистісними), інтеркультурними (полегшують процес спілкування між культурами), кроскультурними («перетинають» культурні кордони) і водночас транскультурними (трансцендентними стосовно культурного простору – і водночас іманентно притаманними внутрішньому світові кожного культурного суб’єкту). Найбільші труднощі полягають у спробі науково конкретизувати зміст цих екзистенційних транскультурних смислів, буття яких виходить за межі раціоналістичного дискурсу.

З цього приводу хотілося б процитувати знаменитий вірш А. Фета, який наводить у своєму есе Ю.Нагібін як ідеальний зразок безсуб’єктної лірики: «Прозвучало над ясной рекою, / Прозвенело в померкшем лугу, / Прокатилось над роще немою, \ Засветилось на том берегу». Третій складає ту, не позначену «підметом», правду Цілого, яка, будучи “невимовленою”, у формі невербального підтексту висловлювань, плаває у паузах між репліками діалогу як певна священна “тиша” (саме тиша є символом художньої творчості в індійській йозі; про слово, яке повинно «звучати вище слів» говорить німецький поет Г. Гауптман; ця ідея знаходить вираз у творчості Гельдерліна та у студіях з поетики М. Гайдеггера про мову як «дім буття», про «відлуння» тексту  у Г. Гадамера, про «одухотворення» поетом архетипів у К.Г. Юнга, про «невисловлене» Л. Вітгенштайна; цей же принцип як «принцип айсбергу» – прихованого змісту твору – віднаходимо в постулатах письменників-імпресіоністів Е. Хемінгуея та А.П. Чехова, прийомах поезії хоку).

Діалого-культурологічний проект освіти, побудований на концепції філософії діалогу як філософії Третього має на меті сформувати три складові діалогічної свідомості відповідно до негатвиної і позитивної програм «культурної шизофренії»: освіченість, лояльність, активна     толерантність. Освіченість – відбиває інформаційну евристичну компетенцію людини, її обізнаність із фактом культурного розмаїття та існування Чужого (коротке замикання знаків, тріщина Символічного порядку, розшивання і деконструкція Уявного). Лояльність (пасивна толерантність, ліберальна іронія) – засвідчує соціально-психологічну, комунікативну компетенцію, уміння вступати у взаємодію з Чужим як з Іншим (герменевтична інтерпретація, повернення до травматичної Реальності). Активна толерантність – пов’язана із морально-духовною компетенцією людини, її здатністю жертовно ставитися до Іншого як до Ближнього – у біблійному сенсі цього слова (перебудова суб’єктності, відновлення самості, гармонії, Реального через арт-терапію, релігійно-містичний досвід, філософію, науку, літературу).

«Нова індустріалізація» як соціально-економічний і культурологічний концепт відповідає сучасному етапу розвитку суспільства, що вступило у стадію глокалізації, «четвертої хвилі» та «альтермодерну». Характерною ознакою даного етапу є інтенсивна радикалізація та реальна загроза ультраправого реваншу по всьому світу і, зокрема в Україні, як наслідок дії капіталізму катастроф, вільного ринку і доктрини шоку, притаманних для ліберал-демократії «третьох хвилі». «Нові індустріалізація» передбачає відродження вторинного (промислового) сектору і притаманних йому інтернаціональних цінностей за рахунок розширення ролі національної держави. Статус останньої є проблематичним, зважаючи на глобальний контроль, зростання ролі локальностей у світі та корупцію всередині самоїх держави. Тому при здійсненні «нової індустріалізації» необхідно враховувати тенденції розвитку інформаційного суспільства, зокрема, децентралізацію, диверсифікацію та фрагментацію, будуючи державу як багатополярний конгломерат регіонів. Освіта як чинник «нової індустріалізації» є ефективним засобом погодження «третьої» та «четвертої» хвиль, модерну і постмодерну, глобального і локального. Дану функцію освіта повинна виконувати через формування нового суб’єкта – носія транскультури, номада, екзистенційного туриста, людини часу, що займає позицію Третього в протистоянні радикальних крайнощів і є повністю звільненою від ідеологій. Перебудова суб’єктності у бік деідеологізації та динамічної поліфонії можлива через застосування в освіті методик діалогу, психоаналізу та арт-терапії (процедур «розшивання», деконструкцій, герменевтичної інтерпретації, катарсису).

Реклама
Рубрика: Без рубрики

Украина: конец сентиментального

Неожиданно для себя, перечитывая новый выпуск газеты «Новая республика» со своей статьёй «Почему Запад молчит?», я поняла, что на сегодняшний момент идеально мое состояние выразил мой недавний оппонент и коллега, философ Сергей Дацюк. Он изложил свои мысли, где неожиданно появился скепсис, и сообщил, что не может чувствовать никаких «сантиментов» по отношению к населению страны, не желающему жить и заниматься творчеством. Несомненно, это не единственная и даже не центральная позиция Сергея в статье, скорее, она всплыла как «побочка», но, как говорил Жак Деррида, когда анализируешь текст, обращай внимание на маргинальные значения – они-то и есть главные. Почему я обратила внимание на эту мысль? Потому что с недавнего времени, совпавшего со скандалом и вполне массовой виртуальной травлей, развернувшейся вокруг моего пребывания в Петербурге и дискуссий проведенных там, мне всё сложнее верить Умберто Эко, который говорит о том, что виртуальная масса не является народом, а является лишь его имитацией, эрзацем, подменившем в киберпространстве народную волю.

Я боюсь, что население моей страны действительно деградирует на фоне массовых выездов молодых интеллектуалов в Европу, и этот процесс остановить уже невозможно. Дацюк говорит, что раньше он верил, что для просвещения умов в стране достаточно группы в десять человек. Это метод распространения добра Махатмы Ганди, когда десяток собирает по десятку вокруг каждого из десятка и т.д. Этого сейчас не происходит. Люди, которые решили вернуться в эту страну или остаться здесь, чтобы работать на благо мира и целостности того, что называется «Украиной», объявляются «сепаратистами» и «врагами народа», в то время, как прямое нарушение закона, нарушение свободы слова, разжигание межнациональной розни, ксенофобия  и чистка по политическому признаку признаются вполне законными и даже героическими вещами под прикрытием «российского агрессора». Рыба давно не гниет с головы, рыба гниет с хвоста. Так мне говорил один их моих студентов. Теперь он сказал: «Рыба гниёт по всей плоскости, Евгения Витальевна, одновременно везде», — и это, пожалуй, самое верное утверждение относительно современного состояния украинского общества. И – что есть самое ужасное – я больше не испытываю никаких «сантиментов» по отношению к обществу, которое добровольно согласилось вымирать и убивать.

В этом контексте причудливым образом начали складываться мои отношения с либеральной частью интеллигенции России, на вопросы которой мне сейчас нечего ответить. Про себя я, используя стихотворение одного из своих друзей-поэтов, называю ее «эти милые истерические люди», и к ним у меня сохранилось и сочувствие, и отчаянное желание помочь так, чтобы не навредить. Но я не знаю, что сказать им в ответ на их желание услышать правду о великих победах украинской революции достоинства. Нелегко слушать разочарованного революционера, который говорит, что за революцией следуют внутренняя война и раскол государства, военная диктатура и реанимация олигархата, и никакой «агрессией» снаружи не оправдать и не объяснить того, что происходит внутри страны. А внутри страны наступают хаос, разруха и право сильного. Тогда по их логике получается, что мои тезисы совпадают с «кремлевской пропагандой» (если честно, я ни разу не смотрела ни одного российского канала, кроме случайно подсмотренной сводки новостей в Токсово, я даже не знаю, о чем они говорят). Мне также безразлично, с чем совпадают мои тезисы, мне важен анализ внутри страны, а не дела у соседей. К сожалению, ни мы, ни наши соседи, ни человечество в целом иногда не понимают простых вещей: нельзя играть в крайности, нельзя делить мир на черное и белое. Если человек расшился от одной пропаганды, это не означает, что он зашьется в другую. Но если человек хочет мира между нашими странами (а я хочу мира между нашими странами), он начнет вступать в диалог с оппонентами и проявлять к ним эмпатию. Жаль, что даже образованные люди зачастую плохо понимают, что такое эмпатия как попытка понять. Это не значит перейти на сторону противника, — это значит попытаться проникнуть в традицию, которая за ним стоит, и прочувствовать его внутренний мир как свой собственный. Расчеловечивание состоит именно в полной утрате склонности к  эмпатии, о которой гуманитарии написали столько умных книг, но которую совершенно не умеют применять в жизни. Я сейчас склоняюсь к эмпатии по отношению к противникам Майдана, даже, если они беспощадно глухи и слепы по отношению к нам.

 Когда я поняла, что мой язык непонятен народу, потому что я говорю с народом на уровне метафизики, а народ отвечает мне на уровне политики, было желание эмигрировать. Дацюк как раз говорит о такой тенденции после безвиза. Мне легче, я как русский поэт могу эмигрировать в Россию, но на текущий момент, если не вытиснут и не выдавят, считаю такой отъезд неэтичным. Тем более, повторюсь, я совершенно не знаю, как утешить либералов в их чаяниях и надеждах.  Подобно тому,  как в начале революции меня раздражали консерваторы, осмеивающие (как выяснилось, исторически верно, но этически неприемлемо) украинских студентов, так и теперь меня раздражают адепты свободы, вещающие мне из-за семи морей, как свободно мне живется в европейской Украине, ведущей оборонительную борьбу против азиатской России. Очень неприятно, как спел бы Борис Гребенщиков, «завидовать вашему знанию, что я – это я». Либеральный мир сознательно или бессознательно закрывает глаза на страшные вещи, которые происходят в Украине после Майдана: репрессии и убийства журналистов, слежка за жителями через Интернет, практика доносов, избиения участников мирных митингов, разгромы радикалами культурных проектов, абсолютная политическая цензура в СМИ, террор со стороны радикалов, которые запугивают людей, отслеживают их и угрожают им. Стремление ослабить Россию и ненависть к вековым номенклатурным формам российского государственного контроля фактически приводит либералов к скрытому экстремизму и к поощрению очагов неонацизма в новообразованных анклавах. Принцип: «Нет ничего хуже, чем Путин», — заставляет сторонников либерализма относительно националистической диктатуры мыслить раритетными советскими мерками: такими, как «вынужденные меры» и «перегибы на местах», дозволенные и заранее оправданные борьбой за самоопределение, как неизбежную «уже-вписанность» в наличный порядок европейского выбора нашей страны.

Раз уж мы заговорили о либералах и консерваторах и прочих маркерах самоопределения, следует определить и собственную позицию: не может же человек быть украинским националистом и агентом Кремля одновременно. Очень болезненно было слышать упреки в «перекрашивании»: перекрашиваются обычно люди, стремясь получить выгоду от правящего режима, все же мои открытые изменения взглядов приносят мне только пинки от обоих лагерей. Перекрашиваться «под Россию» с тем, чтобы вернуться в Украину, может только сумасшедший. И осознание того, что позиция Третьего как двойного отверженного никем не будет понята (даже либералами) делает убывание «сантиментов» стремительнее и стремительнее. Возможно, от Третьего ждут только отрицания. Отрицания любых идеологий. Я же стремлюсь не к отрицанию, а к диалогу со своим противником, я хочу понять его и найти общий знаменатель взаимодействия. Долгое время я потратила на критику одной идеологии, потом второй, теперь мне нужно понять, как вытащить отдельных людей из всего этого и начать с ними диалог. Я,  пожалуй, соглашусь с тезисом о том, что я – рефлексирующий дурак, если кто-то докажет мне, что идеологии, выбранные вами, чем-то умнее и лучше и приносят меньше бед.

Кто же такой, этот Третий, и с чем он ассоциируется? Классический порочный круг революции состоит в том, что любая демократия заканчивается диктатурой. Украина после Майдана стала центром этих процессов и столкнулась с вполне реальной угрозой ультраправого реванша. Консерваторы, глядя на это, несомненно, правы, в том, что «они правы», но я хочу посмотреть на предмет с точки зрения современной методологии истории. Давайте задумаемся на д тем, насколько мы можем вывести украинский реваншизм из первичного «тела» Майдана, или этот синдром имеет более позднее происхождение и является результатом подмены протестных ценностей? Я буду говорить о самоотрицании Майдана и о дискредитации революции в Украине не на бытовом уровне. Я хочу размышлять научно.

Представьте себе такое явление в истории, как «точка бифуркации». Это некий слом системы, когда присущий ей символический порядок дает трещину. Это довольно подробно описано в синергетике. Слом играет роль краткого момента надрыва в последовательном развитии общества, от которого веером распускаются его дальнейшие возможные варианты  — флуктуации, то есть возможности. Теория систем довольно подробно объясняет ,почему при одних и тех же обстоятельствах одни общества гибнут, а другие выживают и начинают процветать, как, например, восстановилась Японии после Второй мировой войны, избрав правильной флуктуацией синтез этнических традиций  с новейшими технологиями и оставив в покое национализм. Украина, избрав этнонационализм, отчетливо гибнет, но боится себе в этом признаться. Именно боится. У нас население зашили так, что национализм (с соответствующими атрибутами русофобии и войны) стал маркером проверки гражданина на «вшивость» в его же собственных глазах, критерием его качества как представителя страны. Удивительно, как такая примитивная вещь смогла произойти в двадцать первом веке. Никто не хочет признаться себе в том, что национализм – не вариант, чтобы его не объявили «предателем» его же друзья и соседи. Это произошло за четыре года. Этот прием называется «редукцией» (сведением к части) и действует точно так же и в противоположном лагере: если ты – украинец, а тем более революционер, ты – националист или, чего хуже, нацист. Значит, корни этого следует искать в монополизации национализмом идеи Майдана (кстати, оппоненты удивляются, почему я всегда писала и пишу это с большой буквы: это имя собственное, а русский язык я слишком люблю, как и все диссиденты в Украине).

Чтобы развенчать эти редукции, нужно для начала отказаться от полярных мифов о Майдане, как с украинской, так и с российской сторон. Это нехитрые мифы, и я удивляюсь, как быстро они прижились. Я буду говорить с вами как бывший участник Майдана, представлявший его демократические идеи, но впоследствии оказавшийся в чёрном списке у украинских националистов за приход после волонтерства  к пацифизму. То есть я буду говорить с вами как лузер, осознающий свои потери, но не теряющий той идентичности, которую оба лагеря пытаются подмять и скрыть. Я хочу показать, что на самом деле было два майдана, один из которых осуществился, а второй нет. Первый из них явился следствием точки бифуркации и представлял собой естественное неоформленное диффузное брожение умов, недиффенцированное и рассеянное, не имеющее ни плана, ни программы. Это брожение не подчинялось законам политики. Оно руководствовалась исключительно эстетикой, метафизикой и этикой, представляя собой так называемый «иррациональный протест». Иррациональный протест, носителями которого являются мечтателями,  никогда не выигрывает битву событий, но всегда аккумулирует энергию для битвы идей. Мы не виновны в том, что допустили приход иных политических событий.

Мы виновны в том, что не удержали идею. А идея была простая, такая же, как и сейчас: страной правят бандиты, бандиты лишают массу куска хлеба, а элиту куска свободы. Все. Нового никто больше ничего не придумал после Томаса Мора. Но именно об этой простой идее все забыли. И началась подмена, которая привела Майдан к самоотрицанию. Непристойному безобразному самоотрицанию. Ибо, если Майдан действительно был революцией свободы и выступал за защиту прав человека, почему мы, бывшие майданеры, позволяем теперь так легко эти права нарушать? Если нас обижали избиения студентов, как мы можем оправдывать гибель сотен людей, включая детей, на войне в Донбассе? Мы не могли оправдать действия «Беркута» против себя, но мы можем оправдать действия ВСУ против мирных жителей Востока? Если мы возмущались продажностью СМИ времен президента В. Януковича, почему нас не коробит заангажированность нынешних украинских медиа? Неужели призрака российского агрессора достаточно, чтобы мы, борцы за свободу, признавали эту свободу для себя, но отрицали ее за собственными согражданами? Мы, украинцы, уже четыре года живем двойными стандартами, прикрывая откровенную нетерпимость к украинцам сентиментальным пафосом национально-освободительной борьбы. Война оправдывает всё. Любые призывы к толерантности на фоне войны выглядят детским лепетом о мультикультурализме. При этом мало кто осмеливается пересмотреть саму войну, которая однозначно признается исключительно оборонительной, и мало кто осознает, что украинский национализм давно вошел в противоречие с европейским либерализмом. Поиск внутреннего врага, деление граждан на «правильных» и «правильных», перенесение войны в тыл и карательные операции прямо на улицах, которые радикалы с подачи власти используют как инструмент устрашения, – это ли те европейские ценности, к которым стремился Майдан? Национализм в той его форме, в которой он сложился в Украине, с его этнической концепцией нации, хуторянством, языковым безумием, архаической идентичностью, восприятием любой критики как предательства и поиском внутренних врагов, напоминает Германию начала ХХ века, а то и раньше, он не может вписаться в глобальный мультикультурный мир, потому что, борясь с сепаратизмом у себя дома, с точки зрения глобального мира Украина превращается в такого же «сепаратиста», изолированного в анклаве  олигархической национальной государственности. Нужен ли Западу такой мир? Возможно. Ужас демократии в том, что, строя свободу у себя, она применяет противоположные стандарты для стран-неофитов.

На вопрос, когда произошла подмена (а меня спрашивают), я не могу дать однозначного ответа. Всё это в Майдане как-то синхронизировалось: и сама стихия, и политическое вмешательство в нее, которое подчинило стихию «нужным» целям. Майдан как символ протеста колониальной Украины против российской цивилизации. Майдан как символ приобщения Украины к западному обществу потребления. Майдан как социальный протест. Всё смешалось. Ковыряться в этом – это постоянно разделять и препарировать вполне целостное органичное явление, и я как аналитик осознаю это. Любая идеология представляет собой символический порядок, который заманивает потребителя определенным набором «искупительных моментов», то есть ништяков и заманух, которые в глазах жертвы компенсируют ее потери. Представим два символических порядка. Первый, против которого восстал Майдан, старый – советский, пророссийский. Его искупительные черты: порядок, солидарность, сильная рука. Изнанкой этих черт являются цензура, контроль и подавление индивидуальности. Пришел новый порядок – национальный. Среди его заманух: свобода, западная индивидуальность, вече. Изнанки: вседозволенность, массовый психоз, война. Между первым и вторым порядками (проще говоря, между Бибой и Бобой) затесалась внутренняя линия иррационального протеста, которая спонтанно продержалась между ними какое-то недолгое время, пока не была подхвачена интерпретирующим вмешательством и названа так, как выгодно русофобам. Это был некий вакуум идеологий, который при всем простодушии, помогал сохранять целомудренность бунта, застывшего на какое-то время (как «Occupy Wall Street» в США) на стадии «свободы от», пока нынешняя власть не воспользовалась им, обыграв в свою пользу «свободу для» и вернув нас в ту же матрицу насилия.

Трагическое в моменте подмены свободы состоит в том, что новый порядок, который приходит ей на смену, является частью старого порядка. Мечты нового порядка ничем не отличаются от старых мечтаний, кроме знака, который меняется с плюса на минус. Это убогая эрзац-копия старого, механически отрицающая все его достижения, извращенная форма рефлексии, умноженный на самого себя совдеп, утративший все его достоинства, но сохранивший и примноживший все его недостатки. Система предполагает такой бунт: этот бунт уже вписан в матрицу и является ее гротескной копией. Его удовлетворение окончательно укрепляет матрицу. Потому и люстрации не произошло, а на экономические преступления наложился радикальный национализм и спровоцированная им война. Коммуниситическая мечта о том, чтобы «каждому по потребностям», есть ни что иное, как украиснкое желание западного общества консюмеризма с его кружевными турсами. Чтобы не застревать в этом разломе противоположностей, нужно, как сказал бы Жижек, изменить саму способность мечтать.

 Что можно сделать сейчас в условиях реализации кровавого бизнеса войны в Украине? Для меня путь стабилизации видится не только в решительном выходе за пределы идеологической оппозиции «украинская идея – русский мир». Одной расшивки мало. Одна расшивка превращает человека в истероидного мизантропа.    Чтобы наладить продуктивный диалог между Россией и Украиной нужно не просто забыть реки крови, но и вспомнить совместную цивилизационную историю, благодаря которой русская культура стала естественным смысловым органом в теле украинской и наоборот. Историю, основанную не на политических символах, а на символах искусства и культуры. Но этого моя страна как раз и не хочет. Всем коллективным массовым существом она противится присутствию русского элемента в семантике украинской культурной телесности. Потому я не вижу пока перспектив к удачному осуществлению этого диалога в Украине. Это проще делать в России.

Моим же согражданам нужно просто напоминать, с чего мы начинали. Большинство людей, думается мне, все же не хотели ни коррупции, ни насилия над словом, ни войны друг с другом, ни этой непристойной взаимной слежки, которая превратила нас в животных. Надо работать с коллективной памятью и активизировать архетипы начала украинской революции, которые нынешние неонацисты преследуют как «левые», «республиканские», «марксистские». Если бы они не были убраны с повестки дня нынешней украинской властью, возможно, россияне увидели бы позитивный пример разумной правовой демократизации Украины и перестали бы бояться нас. Мы же вместо гражданского общества с широкими горизонтальными связями и социальными гарантиями продемонстрировали звериный оскал этнического палеолита.

Если Украина не осознает, что она живет вдвадцать первом веке, двадцать первый век уничтожит ее. И у меня действительно не будет «сантиментов».

 

Рубрика: Без рубрики | Оставить комментарий

Олександр Олешко («Київська Русь»): «… клептократія, намагаючись уберегтися від зміни ладу, завела країну в глухий кут у зовнішній та внутрішній політиці».

Олександр Олешко, лейтенант запасу ЗСУ, у 2014-2015 рр. командир взводу 11 ОМПБ «Київська Русь», за успішне виконання бойових завдань в районах Дебальцевого та Донецька нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня та медаллю «Захиснику Вітчизни». Голова ГО «Товариство учасників бойових дій «Спас-Україна», інструктор Центрального клубу прикладної підготовки «Спас». Разом з друзями створив невелику ІТ-компанію. Проживає в Києві з дружиною та донькою.

1. Представте себе двічі. Уявіть, що перша ваша самопрезентація – це візитка для суспільства, а друга – «прес реліз» для Бога. Українець, козак, традиціоналіст, вибачте за тавтологію. Бог «прес-релізів» не потребує.

2. Дайте коротке визначення того, чим для вас є революція? Чи був нею український Майдан? Революція – це докорінна зміна суспільного ладу. Наша революція є соціальною і національно-визвольною, тому стоїть питання встановлення українського ладу — соціально-справедливого та демократичного. Ця боротьба почалася в новітній українській державі ще з «Революції на граніті». Майдани 2004 та 2014 років – її подальші етапи. Поки що ми спостерігаємо реакцію на черговий етап революції: безнаціональна олігархія, чи краще сказати клептократія, намагаючись уберегтися від зміни ладу, завела країну в глухий кут у зовнішній та внутрішній політиці. І не пропонується жодних стратегій виходу з цього кута, лише очікування та подальше розкрадання країни. Тому революція продовжується!

3. Яку роль у житті людини відіграють традиції? Що для вас важливіше: традиції чи індивідуальність? В нашому житті традиція – це частина нашої індивідуальності, яка визначає цінності, світоглядні, ідеологічні та інші підходи. Недоречно протиставляти індивідуальність, як психологічну категорію, традиції, яка є філософсько-культурологічною категорією.

4. Дайте свою коротку формулу національної ідентичності. Національна ідентичність – це національна свідомість, усвідомлення особистістю своєї приналежності до певної нації. Нація – народ, що має державність. Народ – кровно, духовно та культурно споріднена спільнота. Іноземець може стати частиною народу лише прийнявши його культуру та звичаї.

5. Ваше визначення поняття «свобода». У чому, на вашу думку, полягають межі свободи? Свободу у соціальному вимірі можна визначити як можливість максимальної реалізації власних здібностей і інтересів. В реально вільному та справедливому суспільстві відповідальність за отримання цієї можливості лежить на кожному громадянині. В цьому сенс органічної демократії – над громадянами немає якоїсь відірваної від життя бюрократичної системи пригнічення, вони самі визначають політику держави і беруть на себе всю відповідальність за спільний дім, яким повинна бути справжня держава. Межі свободи в такому випадку визначаються суспільним договором та мораллю.

6. Який сенс ви вкладаєте в поняття «права людини»? Що важливіше: права людини чи права нації? Яка концепція нації вам співзвучна, якщо така є?

Нажаль теорія прав людини стала основою для демагогії та маніпуляцій. Права можна розглядати лише в політичному і державному контексті, бо хто ж забезпечить, наприклад, право на освіту, як не держава. Тому варто говорити не про «права людини», а про права громадян. Громадянські права витікають з громадянських обов’язків. Такий підхід практикувався, наприклад, в традиційному українському суспільстві на землях Війська Запорозького, де політичні права мали лише козаки – ті, хто взяв на себе всі обов’язки з організації, забезпечення життя та захисту козацької держави. І політичні права були «зворотною стороною» обов’язків: участь в Колі (Раді) була правом і обов’язком козака. Якщо козак не брав участі в Радах, він втрачав право називатися козаком. Ті, хто не хотів брати на себе козацькі обов’язки, ставали посполитими, що мали лише певні економічні права.

Права нації варто розглядати лише в контексті міжнародних відносин. Що стосується концепції нації, німецький філософ Йоганн Готфрід Гердер сформулював якось поетичне визначення: «Народи – думки (ідеї) Бога». І цінність народів саме в їхній самобутності, культурі, характері, досвіді гармонійного проживання в певних природних умовах. Штучне змішування думок ні до чого доброго не призводить. Політичні нації (яскравими представниками яких є «радянські люди» і росіяни взагалі) – експерименти, які невідомо чим закінчаться, але вже зараз видно їхню м’яко кажучи неідеальність.

8. Як ви ставитеся до такої «кризової» західної цінності, як толерантність, і чи має цей проект перспективи в майбутньому? Варто все ж згадати, що термін «толерантність» вперше з’явився в медицині, і означає патологічну відсутність імунної реакції організму на чужорідні органи, медикаменти чи отрути. Тобто сам термін несе в собі негативні конотації. Будь-яке суспільство має свої моральні норми. Нормальною людською і суспільною якістю є гостинність, яка спонукає ставитися з розумінням до культурних особливостей поведінки гостей, якщо ці особливості не переходять межу припустимого. Але толерування нахабно-агресивного несприйняття культури і звичаїв народу-господаря іммігрантами (чи колоністами), це явна «імунна патологія» суспільства. Абсолютним лицемірством є проштовхування саме односторонньої толерантності корінного населення до приїжджих. Інша справа, що представники агресивних традиційних суспільств просто не бачать жодної культури чи звичаїв у постмодерному суспільстві, і починають насаджувати свою культуру та звичаї. В цій сутичці постмодерн програє всуху.

9. Хто для вас Чужий?  — Той, хто має відмінні соціально-культурні ознаки.

10.  Яким ви бачите майбутнє в його трьох вимірах: глобально-світовому, локально-вітчизняному та особисто-екзистенційному? Що бажаєте для космосу, Батьківщини і своєї самості?

В глобально-світовому вимірі: світові потрібен новий консенсус, в основі якого повинна стояти відмова від ідеології зверхності в будь-якому вигляді (імперіалізм, колоніалізм, нацизм, «реальна політика»). Теперішнє існування цілих держав, нездатних мирно домовлятися, і при цьому обтяжених претензіями на великодержавність, світове панування, месіанство, а також зброєю масового ураження, ставить світ перед постійною загрозою глобальної катастрофи. І з невпинним розвитком науки та технологій загроза лише зростатиме.

В локально-вітчизняному: завершення революції та переходу від пост-колоніального стану до незалежної Української держави, яка стане нарешті суб’єктом, а не об’єктом геополітики. Формування довготривалої стратегії розвитку України, яка враховувала б цивілізаційні та геополітичні особливості нашої держави, та складність глобальних викликів.

В особисто-екзистенційному: енергії для виконання задумів та планів і подальшого саморозвитку.

Рубрика: Без рубрики | Оставить комментарий

ЦЕРКОВЬ

Любимым, друзьям, врагам и коллегам посвящается

Настя теперь практически не спала. Ближе к пяти утра её одолевало похожее на дрёму безумное состояние, которое воспринималось не через образы, а через звуки: в пелене слабеющего сознания какие-то люди в зале суда выкрикивали обвинения в её адрес, и их визгливые режущие голоса сливались в единый поток взаимной базарной свары. С момента возвращения на украинскую Родину, когда из-за начавшегося скандала по поводу ее пребывания в России, социальные сети стали восприниматься ею, как Голгофа, Настя не могла уснуть и боялась включать компьютер. Чтобы не видеть нескончаемых потоков римско-иудейской грязи, она убегала в метро, открывала свод наставлений карма-кагью и молила христианского Бога, чтобы конечная станция наступила не скоро, дабы успеть постичь секреты буддийской невозмутимости. Для Насти христианство, буддизм, йога, эзотерика никогда не составляли противоречий, потому что всё сливалось в едином космическом пространстве поэзии, как сливались в ней украинское и русское, русское и финское, финское и японское. Она четко ощутила это на северо-западном берегу Невы, на священной земле Ингигерды, шведской принцессы Инкери, великой княгини киевской Ирины, новгородской святой Анны. Это непреходящее светлое чувство единой и вечной земли. Когда-то Гарик говорил ей о такой земле, но она не верила. Настя жила мечтой о свободе от всякой земли, о непрерывной устремленности в небо. Они с Гариком тогда защищали кандидатские диссертации и были молоды и веселы, как могут быть молоды и веселы вместе постмодерный поэт-хиппи в очках и цыганской юбке и православный догматик Московского патриархата, который в душе был поэтом. Их дружба началась с взаимного перемигивания на бюрократических заседаниях и дружного высмеивания пафоса окружающих. Настя учила Гарика красоте, Гарик учил Настю тому, что называется «нравственной ответственностью». Во время их последней встречи на эскалаторе Гарик сказал, что он понимает, почему Настя с головой бросается в каждую революцию: «Ты видишь в них только эстетическое, — сказал он. – В этом твоя радость и твоя беда». Их объединяла тогда упоительная магия единомышленников, взаимно высмеивающих всех и вся без злобы и мстительности.

Сегодня Настя втиснула себе в мозг жесткий артхаус о преступлениях националистов в Индонезии, благодаря чему дотянула до шести утра, предчувствуя самое плохое, и изо всех сил начала думать о Гарике. Она долго не вспоминала его. С тех пор, как ее последняя революция оставила ее. И все бывшие побратимы-революционеры объявили Настю предательницей за ее любовь к стране-агрессору. Гарик был русским, он сразу уехал в Сибирь. Он отрастил бороду и стал похожим на натурального попа – оскорбительный для всякого украинца лик священника Московского патриархата, назидательный и обвиняющий, волнующий и близкий, как только может быть близок мазохисту человеку его Чужой. Настя вспоминала Гарика и, зная о том, что Вселенная всегда была чутка по отношению к ее сигналам, упершись лбом о киевский стол, посылала отчаянные сигналы в Сибирь по направлению к предмету своей первой влюбленности.

Потом Настя вспомнила Геллу. Гелла – худая, черноволосая, задиристая, пробивная и непримиримая, родом из Западной Украины, но выросшая в херсонском селе, никогда не переходящая на русский язык, — была когда-то закадычной подругой Насти и невестой Гарика. Настя любила Геллу, потому что в её зове выражалась для Насти вся страда ее измученной постколониальной Родины, которая ничего не знает, ничего не умеет, но хочет жить и хочет быть не-частью. Правда, как ей стать целым, ни Родина, ни Гелла еще не знали, ибо не было у них умения быть целостными. Гелла писала кандидатскую про одного большого украинского писателя – ныне врага народа и члена Нобелевского комитета, — писала откровенно плохо, науки как таковой не знала, с методологией не справлялась. Писатель предложил ей секс, и Гелла плакала, потому что явилась к нему за высокими разговорами, а не за объятиями в обрамлении провинциального шампанского под селедку. С тех пор Гелла забросила науку. Настя взяла ее к себе, Настя уже на тот момент состоялась как перспективный кандидат, она проводила с ней бесконечные часы студий по теории толкования текстов, но Гелла ее не слушала. К тому времени Гелла уже думала о своей новой неудаче: за два дня до венчания ее, лаборантку их общей философской кафедры, бросил Гарик. Бросил некрасиво, оставив на улице после посещения церкви, а потом написал ей письмо, что он не знает, как могут воспитывать взаимных детей украинская националистка и русский православный. Гелла не простила. В итоге она бросила кафедру, бросила аспирантуру, бросила писателя и свои девичьи надежды, бросила их всех и объявила войну русскому миру в лице любимого Гарика. Настя ничего об этом не знала. Она дружила с обоими, обсуждая Стуса с Геллой и Пушкина с Гариком.

Потом произошла трагедия письма. Гарик был безумно талантлив. При всех своих завихрениях из него получался неплохой писатель. Конечно не такой талантливый, как тот, о котором писала Гелла, но всё же достаточно одаренный, чтобы вступать с Геллиным подопечным в длинные дискуссии о судьбах славян. Гарик тогда не знал, что они как оппоненты окажутся после революции в одной эмиграции, ибо оба остались верными прихожанами Московской церкви, только Гарик в России, а тот писатель в Европе. Трагедия состояла в том, что Гарик написал сказку по мотивам своего последнего любовного письма Гелле и выслал ее Насте на рецензию. Настя была тронута. Она все больше увлекалась Гариком, силой его личности и какой-то внутренней надломленностью его духовного греческого сана, она писала ему длинные стихи, так и оставшиеся без ответа. Настя прочла эту сказку Гелле. У Геллы началась истерика. Она билась в конвульсиях, проклинала, вопила, что не простит. Не простит Гарику, как не простит Украина России. Не простит их отмененного венчания, выброшенных серебряных колец и своего ухода с кафедры философии.

Настя помнит день ее ухода. На кафедре были только Настя, Гелла и Гарик. Настя дала себе слово никогда больше не улыбаться Гарику из солидарности к подруге, Гарик той же ночью написал Насте стихотворение: «Если хочешь правды, меня держись!», Гелла врубила: «Нене моя, вставай!» на полную предреволюционную громкость предчувствия реванша за поругание. Гарик подошел к столику лаборанта и полушепотом, но так, чтобы его было слышно, произнес:

— Когда закончится это вытьё?

Гарик всё еще любил Геллу. Настя понимала это, как и то, что с Гариком ей не светит, а с Геллой больше не интересно, потому что Гелла не понимает теорий толкования текстов. Для Насти самым главным в итоге оказывалось то, насколько человек знает герменевтику. За это ее считали, кто циником, кто божеством. Гарик герменевтику знал.

В ответ на настины мысли о герменевтике Славик Вакарчук запел еще громче и непримиримее. Гарик отошел от стола лаборантки и сказал Насте:

— У тебя нет послушать ДДТ «Наполним небо добротой»?

Это был любимый альбом Насти. Она любила и «Океан Эльзы», но нет ничего лучше «Наполним небо добротой», Для нее нет ничего лучше. Настя посмотрела на Геллу, извинительно обняла ее, вытащила из сумки диск и отдала Гарику:

— С днем рождения, дружище.

Потом на кафедру вошли те, кого когда-то Гелла, Гарик и Настя все вместе дружно высмеивали, и судьбы стран были решены.

Наверное, еще тогда Настя должна была всё это предугадать. Почему ее объявят предателем. Почему она, всегда бросаясь с головой в эстетику демократической борьбы, никогда не примет Геллу с ее воинственной языческой манией угнетенных. Она уже спаяна с Гариком через христианство ДДТ. И этой спайки не разорвешь. Всё, что интересовало Настю, — это свобода. Свобода, горящая в глазах Геллы, ничем не уступала свободе, звенящей в смехе Гарика. Свобода до национализма. Свобода до византизма. Чистая эстетика свободы. Настя водила их на свидания с красотой, пока эти двое не начали делить ее по законам Церкви.

На фоне терок с письмом вместе с Гариком и той его жизнью, которая стала частью Насти, в жизни последней появился новый и очень странный друг – Олег. Олег и Гарик. Два воспитанника Церкви, два друга детства. Они выросли на одном приходе, вместе готовили себя в богословы. Может, любили одних и тех же юных воспитанниц. И между ними произошел раскол. Что точно произошло, Настя не знала, оба они говорили друг о друге гадости, ссорились на научных сайтах и в соцсетях, на кафедре шептались и поглядывали на всё это искоса. Революция, превратившая Настю в борца за свободу украинского народа и волонтера, оторвала от нее Гарика. Гарик уехал в Россию. Его как бы не стало. Он умер, как умер один из бесчисленных детей Гарика от его новой молодой жены, похожей на девушку из песни «Таруса» на стихи Заболоцкого. Его не стало для всей кафедры. Гелла выла замуж за украиноязычного обывателя и окончательно утвердилась в этнической модели семейственности. Ее тоже не стало. И их заменил Олег.

Олег причудливым образом сочетал в себе патриотизм Геллы и христианство Гарика, ее борьбу за Родину и его добрый смех. Настя долго привыкала к человеку, который после революции стал ее другом. Человеку, который оказался врагом Гарика. Это было неправильно, но Олег был единственным, кто, не пикнув, выдавал ей любые суммы на раненых. Побывав на баррикадах и в окопах, Настя похудела и непрерывно мучилась. Она жалела солдат и скучала по Гарику. Чем больше жалела солдат, тем больше скучала по Гарику. Однажды националисты обидели книгу со сказками Гарика, где были нарисованы рыбы с греко-русскими именами. Рыба Марфа. Рыба Пелагея. Рыба Прасковья. Настя горячо вступилась. Каждый раз, вступаясь за рыбок, потом за книги, потом за сам русский народ и свое право дружить с ним, она защищала их с Гариком прогулки по киевскому парку под звучание: «Наполним небо добротой». Кончилось тем, что Гелла, став активистом новообразованного украинского режима, публично выступила против Насти. И Настя сделала выбор судьбы диссидента.

Пока Настя делала свой выбор, Олег его тоже делал. Олег был пастырем в Московской православной церкви, как человек ранимый он не мог не видеть ее интриг. Как человек, не лишенный способности приспосабливаться и работающий в спецслужбе, он не мог не знать, что будет реставрация унии, с новыми интригами и новыми путями к власти. И он перешел к греко-католикам. То есть они с Настей выбрали судьбу отверженных одновременно. Олег уходил от московской церкви, Настя возвращалась в лоно питерской рок-поэзии. При этом они сидели на своей философской кафедре в вышиванках и горячо обсуждали герменевтику. Только уже без Гарика и Геллы. Неизвестно, знал ли Олег, что думает Настя, глядя на него, но Настю всякий раз мучила вина перед Гариком за свои симпатии к Олегу. Олег очаровывал интеллектом и отвращал конформизмом с такой силой, что Настя саму себя пугалась.

Однажды после сетевого скандала, возникшего вследствие ухода Олега из УПЦ МП, Олег пришел на ученый совет, и у него дрожали руки. И тогда Настя без колебаний научила его курить. Точнее, напомнила, как курят нормальные люди, когда нет выхода. С тех пор они курили на всех черных лестницах всех ученых советов, и с ней Олег молодел, возможно, вспоминая свою юность, когда мир еще не делился на Россию и Украину, на УПЦ МП и УГКЦ, на панславизм и национализм. Он курил и жаловался, язвил и покупал ей дорогой латте, говорил о том, что Украина преодолеет соблазн нацизма, о том, что культ Ивана Грозного заменил россиянам образ Христа, а Настя смотрела на него и думала: «Если завтра меня посадят за любовь к Гарику и России, вступишься ли ты за меня, мой любимый друг?» Она смотрела на этого обаятельного интеллектуала в костюме с дрожащими нервными пальцами и вспоминала, как после ссоры с ним молодой тогда еще Гарик ходил по кромке прибоя и ранил пятки о режущие камни, говоря о роли русской Церкви в спасении человечества.

С тех пор она спала все меньше и меньше.

И вот в шесть утра дня субботнего Настя начала писать «Моление о чаше». Её ситуация на Родине уже не побуждала ни к чему другому, кроме молитвы, безопасность висела на волоске, путь в Россию был отягощен любовью к украинской революции, которая её же и убила. Она писала «Моление» и мысленно вызвала к детству, символом которого был Гарик. Как будто больше ничего не осталось, кроме тех киевских прогулок. Боязливо выйдя в сеть, она опубликовала «Моление», пока не проснулись тролли. Ей подумалось: «А вот Гарик бы написал, увидь это, чтобы я не смешивала Рериха и Иисуса». Настя горько усмехнулась: человеку, который мешал в этой жизни всё и вся, человеку настолько же безродному, насколько и вселенскому, никогда не угрожают тираны, они все мановением пера превращаются в членов хипповской общины. Настя вспомнила, как одна художница из киевских трущоб ходила по Майдану и просила протестующих представить тогдашнего президента их падшим братом. Во время боевого выступления на парламент художница, предварительно написав настин портрет, скончалась от разрыва сердца.

И чудо таки случилось. Впервые за пять лет Гарик ей написал. Откуда-то «из глубины сибирских руд». И написал именно так: «Не смешивай Рериха и Иисуса». Настя, наверное, никогда не сможет спастись по законам Московского патриархата, как никогда не примет униатство и не уйдет от Церкви, в которую она не ходит. Единственным спасением для нее являлся смайлик Гарика, сопроводивший пост. Потом наступило утро, начались гитары и хиппи, которых отныне охраняют в Украине парни с оружием. Гелла приобрела вес как патриотка, Олег ушел в либеральные формы теории нации. Настя сидела на Подоле и курила с бродягой-растаманом, не мывшимся с момента сотворения мира. Курила под укоризненные замечания своего православного священника, в которого стреляли ее бывшие побратимы. Она курила и думала о том самом дне, когда ей надо было выбирать между «Океаном Эльзы» и «Наполним небо добротой», между Геллой и Гариком, Гариком и Олегом.

Потом Настя обняла бродягу в майке с принтом «ОМ» и сказала ему:

— Ты станешь Церковь.

И это прозвучало очень пафосно.
Заметка | Posted on by | Оставить комментарий

Руслан Коцаба и миротворчество в Украине: национализм против Европы

Статья опубликована в международном издании New Eastern Europe (2017 — №3-4) под названием «Ukraine’s choice: Nationalism vs. European values» по результатам посещения суда над Русланом Коцабой и видеосъемки поведения радикалов, возмутившего демократическую общественность Польши.

Эта статья изнутри событий обращена в первую очередь к демократической европейской общественности, которая не должна обманываться относительно правого реванша в Украине, который был предусмотрен олигархическими механизмами захвата власти, и не считать его образом российской пропаганды. Так называемая «революция достоинства» 2014 года в Украине явилась моментом надлома, от которой в противоположные стороны разошлись две возможности национального развития. Первая – условно говоря, «демократическая», представители которой отстаивали для Украины европейские ценности свободы слова, справедливости, диалога, социальной защиты. Её воплощали романтики, в основном, национал-либералы и центристы, частично левые, революционным обаянием которых воспользовались власть и активная радикальная общественность, используемая властью в качестве жандармерии. Последняя представляет собой  вторую тенденцию майданного действа. Это – ультраправые националисты, которые одержали победу и установили в Украине своеобразный неототалитарный режим надзора всех за всеми. О системе европейских конвенций они имеют весьма смутные представления, зато получают постоянную поддержку от официальных структур, выполняя карательную функцию там, где власть не хочет марать руки. О том, что украинские националисты у нас – не просто уличные маргиналы, а специальная группа людей, которая толеризируется властью и используется ею для наведения контроля над населением, свидетельствует судьба Руслана Коцабы.  И если на площади разница между студентом, желающим свободы, и экстремистом, желающим вседозволенности, была подёрнута дымовой завесой национального подъема, то в годы войны демократическая и националистическая идентичности окончательно разошлись.

Я как писатель и философ и представляю собой ту самую нереализованную первую волну. Я не боюсь писать о том, что нами воспользовались, как и не боюсь взять на себя вину за нашу неспособность вовремя перехватить народное мнение. На сегодняшний день это мнение на уровне массового сознания уже сформировано и обработано пропагандой. Страна резко поляризовалась на два лагеря: сторонником украинской национальной идеи в форме национализма и ее противников в форме идеи возвращения у русскому варианту патрональной государственности. Из бывших романтиков революции массы либо выжимают раскаяние, если речь идет о «пророссийских» людях, либо обвиняют в «предательстве»  (проукраинская сторона). Оказавшись в тисках, бывшие либералы Майдана находят опору в левых ценностях и, рискуя собой ради защиты прав пророссийского населения от неонацистов, не получают массовой поддержки от тех, кого они защищают.  Любой срединный путь воспринимается как «преступно наивный».  Любые призывы к толерантности и свободе слова на основе «европейских конвенций» в условиях военной диктатуры не работают или кажутся обывателю убогими, потому что всякий украинский националист может возразить против них: «Какая терпимость в условиях борьбы с российской агрессией?» Так устанавливается маркер правильности и неправильности в народе, которому внушают, что он не воюет сам с собой, а всего лишь обороняется. А при обороне, как известно, любые несправедливости уже вписаны в систему и заранее оправданы как «вынужденные меры» по борьбе с «внутренним врагом». Так в Украине начались репрессии. На сегодняшний день мы находимся под постоянной угрозой спецслужб и уличных атак. Доносы, избиения и виртуальный террор в социальных сетях стали повседневной практикой. Революция пожирает своих детей.

Одним из них является журналист, блогер, военный корреспондент, бывший директор музея Степана Бандеры (!) в Ивано-Франковске и нынешний абсолютный пацифист Руслан Коцаба. Руслан одним из первых, объездив весь фронт, осмелился назвать вещи своими именами. Он выпустил на YouTube ролик с призывом отказываться от мобилизации на войну, где граждане с украинскими паспортами убивают граждан с украинскими паспортами, говоря о том, что в Украине происходит гражданская война, во время которой интервенция иноземных держав, в частности, России, — неизбежна.  В феврале 2015 года Международная организация Amnesty International признала Руслана узником совести, что не помешало ему провести в тюрьме 524 дня. Депутаты Европарламента написали обращение к властям Украины с требованием отпустить журналиста, которого заключили в тюрьму на основании высказанной позиции, и в июне 2016 года апелляционный суд снял с него все обвинения низшей инстанции. Казалось бы, в Украине начала формироваться хотя бы точечная культура демократии, но всё напрасно.

Пропаганда национализма радикализировалась в 2017 году, по мере того, как всё очевиднее  становились ошибки власти и социальная неустроенность в стране, население которой необходимо было переключать с внутренних проблем на внешние, лучшей из которых является война. И за Русланом Коцабой снова началась охота по тому же делу. Прокуратура обжаловала решение суда, используя процессуальный повод. 1 и 7 июня были проведены два судебных заседания, в ходе которых оправдательный приговор был отменен, вопреки решению Европы, и дело Руслана снова передали в Ивано-Франковск. Мы с оператором одного из центральных украинских каналов, имя которого приходится скрывать, так как его редактор боится прессинга со стороны власти, были на обоих заседаниях от начала до конца и снимали толпу и кулисы изнутри. Если на первом заседании присутствовали только три оппозиционных канала, один из которых – блогерский, то на второе пустили кое-кого из официальных, в то время как альтернативные СМИ топтались в узком застенке судебного коридора.

Именно там на нас, интеллектуалов, пришедших поддержать Руслана Коцабу, оказывали давление радикалы. Ходят они большими группами, говорят речевками, не стесняются прибегать к физическим угрозам и избиению. Например, активист Евген Карась заявил, что люди, которые пришли поддержать свободу слова в Украине – это биомусор, поддающийся только уничтожению, потому их надо запоминать и фотографировать для дальнейших расправ. И, если на суд от 1 июня их пришло несколько десятков, то 7 июня группа увеличилась до полутора сотни. Они были хорошо подготовлены, в спортивной одежде или в специальных формах своей организации (речь идет о праворадикальной структуре С14, в простонародье «Січ» укр. – авт.). Радикалы окружили здание суда со всех сторон, свободно проникли внутрь и расставили своих людей на близлежащих улицах. На одной из них после суда они избили лидера партии европейских социалистов Дениса Жарких, пришедшего поддержать узника совести, полиция не вмешивалась. Избили и записали издевательское видео с угрозами, что подобная участь ждет каждого, кто выступает против военной пропаганды в стране.  Видео это можно было бы считать маргинальным роликов террористов, если бы его с издевательской усмешкой не прокомментировали провластные СМИ. Согласованность действий активистов и власти подтверждается тем, что они свободно передвигаются по зданию суда, мешают чиновникам вести работу, оказывают давление на судей и откровенно хамят.  Ситуация с Русланом – это всего лишь звено в непрерывной цепочки правой радикализации Украины, которая уверенно движется к полной победе уличной диктатуры, регулируемой по принципу поводка.

Еще в феврале 2017 года то ли по указке сверху, то ли из соображений самоцензуры мне закрыли обозревательский блог на ресурсе Liga.net за критику власти и идеологии национализма. В нем я пыталась осмыслить нынешнюю ситуацию в Украине через исторические примеры. Махатма Ганди умел отказываться от своих собственных огрехов, оглядываясь на прошлое из настоящего и будущего. Он говорил об «ошибке, огромной, как Гималаи», рассуждая о неправильном начале освободительного движения в Индии. Освободительное движение в Украине не хочет признавать своих ошибок. Наоборот, чем больше оно их делает, тем больше загоняет себя в тупик истерического реваншизма. Аресты журналистов, закрытия телеканалов, государственный запрет показа фильмов, которые препятствуют канонизации сомнительных региональных героев (например, фильма «Волынь»), произвол на судах свидетельствуют о том, что постколониальное украинское сознание находится сейчас дальше от Европы, чем находилось до революции. Украина не войдет в общество третьей волны, пока государственными маркерами национального самосознания будут этнонационализм и милитаризм, который уже уверенно переросли в уличные формы неонацистской слежки.

 

Цитата | Posted on by | Метки: , , , , , , , , | Оставить комментарий

ВІРТУАЛЬНИЙ ТЕРОРИЗМ І САМОЦЕНЗУРА В УКРАЇНІ ЯК ОЗНАКИ НАСТУПАЮЧОГО НЕОТОТАЛІТАРИЗМУ

 

Після закриття мого блогу на Liganet, де було опубліковане звернення до інтелігенції «Страх»,  пройшло не так вже й багато часу, протягом якого на тлі мережевого цькування і постійних загроз у мене відбувалися інтернет-дискусії з колегами (зокрема з Борисом Херсонським) про наявність чи відсутність тоталітаризму в Україні. Хтось вважає це перебільшенням, порівнюючи український режим із звичними кліше «Паноптикону» −  Освенцимом і Соловками. Цікавими є простих читачів. Багато з них ніяковіють або виявляють агресію при сприйнятті критики влади, ототожнюючи свою ідентичність з ідентичністю правлячої верхівки настільки, що вже не відрізняють одне від іншого. Саме це останнє і спонукало мене говорити про «внутрішні темники» (самоцензуру) як про важливий симптом неототалітаризму. Що спонукає людей брехати самим собі, створюючи уявну реальність зі страху показатися «зрадником» у власних очах і в очах своїх співвітчизників, зокрема — численних користувачів Інтернет? Чому вони латають соціальну незахищеність і внутрішню порожнечу націоналізмом, вважаючи, що тільки він і створює «справжнього» громадянина? Хто вселив нам думку, що саме нинішня ідеологія є «бейджиком» українства? Чому наукова номенклатура сприяє просуванню монографій з відвертими метафізичними мотивами «крові» і «ґрунту», де справжні висновки вченого підміняються сентенціями про «держбезпеку»? Хто спонукає лібералів, які декларують себе у якості «гуманістів», виправдовувати сексизм і фундаменталізм в дусі цивільного корпусу «Азов» під виглядом «відродження традицій»? Хто спонукає сусіда писати донос на «ворога народу», невже сам Сталін, Путін, Порошенко стоять за його спиною?  Чому у фільмах про війну в кінописьмо включаються постановочні сцени, де вмираючий боєць повинен неодмінно кричати українською? Як пояснити ситуацію, коли етномовне безумство під виглядом державної оборони вповзає в мозок настільки, що починає проявлятися на всіх рівнях: бюрократичному, науковому, освітньому, художньому, побутовому? Як допомагає цьому образ ворога в особі Росії та / або Донбасу? Чому посилилися нападки на постмодерн, лівацтво і психоаналіз? І взагалі як це — відчувати себе хірургом, який розкриває черево власному народу, що вчасно відмовилося від  лікування, і, виявляючи там четверту стадію раку, мовчки зашиває, не відчуваючи нічого, окрім презирства і жалості? І, нарешті, чому вільному письменникові в Україні тепер, як ніколи, зрозумілий стан екзистенціальної нудоти Ж.П. Сартра? Нудоти мовчання і безсилля.

Соціокультурна значущість застосування терміну «новий тоталітаризм» стає очевидною у світлі кризи, яку пережив постмодерн. Криза наступає після краху проекту мультикультуралізму (маркером цього краху послужила сумнозвісна «трагедія 11 вересня» у США) і, відповідно, спонукає до пошуку нових шляхів розвитку суспільства, що послужили б «протиотрутою» у ситуації симуляції та релятивації цінностей. «Зяяння» розширюється, викликаючи невимовну тугу за ідеалом, потребу у відновленні втрачених горизонтів етики. Заповнити це зяяння і цю потребу можна лише Великою Ідеєю, яка б давала кожному усвідомлення солідаризованої самості. Так після повоєнного оголошення «деідеологізації» знову відроджується ідеологія як компенсатор етичного, що має багато проявів: «неомодерн», «нова архаїка», «новий феодалізм», «нове середньовіччя», «постмодернізація», «радикалізація», «реваншизм», «віртуальний тероризм», «інформаційна війна», «локальні імперії»).

Втіленням ідеологічного «буму» неомодерну став неототалітаризм (новий тоталітаризм), — комплекс установок, заснований на посиленні крайніх правих та частково крайніх лівих тенденцій розвитку суспільства (у першу чергу західного, а також російського і українського), наляканого загрозами мігрантів, війною і невизначеністю. Радикалізм, що кладеться в основу такої тоталітарності, претендує на надання чіткої несуперечливої картини світу і синкретично поєднує світоглядні риси трьох цивілізаційних моделей («хвиль»): аграрної (премодерн) з її романтичним етноцентризмом (націоналізм); індустріальної (модерн) з її імперіалістичними пенітенціарними претензіями дисциплінарних  суспільств (панамериканізм, панславізм) та постіндустріальної (власне постмодерн), механізми якої: плюральність, релятивність, розсіяність, фрагментація, автономізація використовуються «новим середньовіччям» як стратегії завоювання розгубленого апокаліптичного світу «рідинної сучасності» (liquid modernity, З. Бауман), центр влади якого переходить від локальних політиків національних держав до глобального віртуального простору [1].

Перебуваючи на перетині хвиль, новий тоталітаризм набуває гібридних форм – більш гнучких, симулятивних, замаскованих демократичними декораціями. У залежності від тяжіння до того чи іншого «хвильового» типу новий тоталітаризм зазвичай поділяють на: правий (націоналізм, релігійний фундаменталізм, перша хвиля); лівий (інтернаціоналізм, соціалізм, комунізм, друга хвиля) та центристський (транснаціоналізм, панамериканізм, глобалізм, третя хвиля). Відповідно, визначаються регіональні джерела нового тоталітаризму:  США; Китай (у можливому синтезі з РФ); арабський світ, пострадянські та країни третього світу. У кожному випадку новий тоталітаризм передбачає редукцію загальнолюдських цінностей до корпоративних; «асиметричну взаємозалежність» та несправедливий розподіл ресурсів через кредити міжнародних валютних фондів, за допомогою яких утримуються у залежності країни третього світу; розпалювання реваншистських етнічних рухів у колишніх колоніях з метою їх контролювання; помноження поп-культури і симуляцію; створення гібридних культурних форм та кордонів країн, розмивання і дифузія (феномен так званих «сірих зон»); маніпулювання масами через ЗМІ при збереженні зовнішньо демократичного порядку; збільшення впливу будь-яких умонастроїв домінації («ур-фашизм» У. Еко).

Гібридність нового тоталітаризму, його «рідинність» і дифузність, його синкретичність і розмитість, ускладнюють процес його діагностування. Складність ідентифікації нового тоталітаризму полягає у тому, що культурна свідомість у ХХІ столітті все же залишається цілком класичною і впізнає тоталітаризм за його типово модерними патернами: наявність харизматичного вождя та єдиної партії в національній державі, сам статус якої нині піддається деконструкції [1]. Не враховується, що новий тоталітаризм у суспільстві, що пройшло вишкіл постмодерном, мультикультуралізмом та інформаційним бумом, суттєво трансформується. Незмінною лишається головна із них: домінуюча модель ідентичності, нездатність сприймати Іншого, сприйняття незгоди (критики) як  зради.

Метою нашого дослідження є семантичне діагностування класичних і некласичних світоглядних симптомів нового тоталітаризму (неототалітаризму) в міждисциплінарному дискурсі культурології, що включає ідеї некласичного психоаналізу та соціальної філософії.

Реалізація мети визначає наступні завдання дослідження:

  • Визначити класичні ознаки нового тоталітаризму, що зближують його з тоталітарними тенденціями минулих епох на базі попередньої культурної рефлексії тоталітарних режимів ХХ століття.
  • Виявити і розкрити некласичні ознаки власне неототалітаризму на основі сучасного досвіду культури.
  • Продемонструвати смислові аспекти виявлення класичних і некласичних неототалітарних рис в ідеології праворадикальної (націоналістичної, шовіністичної, нацистської) версії нового тоталітаризму.

Тоталітаризм у некласичній філософії,  постфрейдистському психоаналізі  культури та cultural studies можна розглядати як світоглядно-духовну установку, за якою приховується певний релігійний первообраз, заснований на вихолощенні архаїчних символів. Його корені прослідковуються не лише у глибинах травматичної народної пам’яті, у просторі фрустрації, де міститься витіснена у позасвідоме фігура Тіні (вроджене, архетипи К.Г. Юнга), але й в заснованих на архетипах традиційних нормах, що передаються у спадок вертикальною аксіологічною естафетою (набуте, фенотипи Г. Олпорта). Чи означає це, що людська установка на тоталітарне є чимось буттєвим, що має онтологічні адеквації і виводиться з метафізики? С. Жижек сформулював принцип «Ми не знаємо, що ми знаємо» на противагу класичній європейській формулі Сократа про межі пізнання: «Я знаю, що я не знаю» − як свого роду формулу жахів позасвідомого (Реального за Ж. Лаканом), готових у будь-який момент «прорватися» назовні у царини Уявного (Я-ідентичності) та символічного (культури) [2].

Ми не ризикуємо стверджувати ні буттєву сутність тоталітарного як еманації Реального, ні його суто культурну природу як феноменологічного смислу, оскільки дане питання не верифікується. Зазначимо лише одне: незалежно від того, чи укорінений «вічний фашизм» в онтологічних глибинах психіки (У.Еко), чи становить привнесений зовні «імперський міф» (І. Яковенко), «метафізична провина» за нього (К. Ясперс) у будь-якому випадку носить амбівалентний космополітично-етноцентричний характер. Провина за життя Іншого поєднує нації між собою, виводячи їх на рівень екзистенції, трансценденції і «філософської віри», але переживається кожним окремо саме завдяки трагічному усвідомленню належності до «тіла» своєї нації, у колективному позасвідомому якої міститься щось демонічне, Тінь, не-Я, «пустеля Реального» (С. Жижек, використана ним цитата з к/ф «Матриця»). Подібна «негативна» національна самоідентифікація, коли людина як одиничність констатує свою приналежність до народу як цілого, але не погоджується з його етнічним міфонаративом, будучи при цьому готовою нести його «провину» перед людством як свою власну, — і становить знамениту лаканівську процедуру «розшивання» (оголення Реального, прихованого під швами уявних образів Символічного).

Продуктом культурної об’єктивації архетипу/генотипу є ідеологія, про «кінець» якої, спираючись на нищівну критику ідеології К. Марксом та Ф. Ніцше (останній висловив твердження: «Ідеологія може виховати лише стадо баранів»), свого часу активно сповіщали представники теорій постіндустріального суспільства (Д. Бел, Д. Гелбрейт, Е. Тофлер, П. Козловськи). Утім, «the end of ideology» виявився лише позитивістською утопією прибічників постмодерної «меритократії», яка, якщо і реалізувалася, то лише частково і лише у розвинутих країнах Заходу. Приклад східнослов’янських суспільств (насамперед Росії та України) та держав ісламського світу засвідчує колосальний реванш ідеологій. Оскільки ідеологія як система уявлень соціально-етичного ґатунку заснована на соціальній міфології, яка у свою чергу апелює до міфоритуальних архетипів, не можна залишити поза увагою важливість релігійного чиннику у реконструкції ідеологічних систем.

У романі «Нестерпна легкість буття» Мілан Кундера писав про глибинну моральну спотвореність світу, у якому ностальгія за дитинством (індивідуальним дитинством особистості чи колективним дитинством етносу) породжує симпатію до відвертого зла (Гітлер), якщо таке пов’язане з поняттям втраченої юності [3, с. 10]. Ностальгічне почуття є симулятивною копією релігійної туги за Золотим віком (архетип «вічного повернення»), на метафізичну істину якого покладає свої месіанські претензії тоталітаризм. Це доводить, що поступове визрівання тоталітаризму в свідомості спирається, як мінімум, на дві позиції:  езотеричну (містифікація традиції як буттєвого ядра суб’єкта) та індивідуально-психологічну («зяяння» у свідомості особистості, що прагне відновити внутрішню цілісність і повернути втрачену гармонію, опору якої вона знаходить в традиції).

Філософсько-культурологічна та психоаналітична історія дослідження типових рис тоталітарного мислення і тоталітарної картини світу – у ХХ та ХХІ століттях є доволі тривала, враховуючи негативні досвіди гітлеризму і сталінізму (З. Фрейд, К.Г. Юнг, К. Манхейм, Е. Фромм, Т. Адорно, Г. Маркузе, В. Беньямін, П. Тілліх, М. Хоркхаймер, У. Еко, Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Ж. Лакан, С. Жижек, Ж. Бодрійяр, З. Бауман, Е. Тофлер, Ж. Батай, Н. Кляйн, Я. Рабкін, Ю. Габермас, У. Бек та інші). У результаті аналізу зазначеної історіографії нами було виокремлено класичні ментальні особливості тоталітарної свідомості. Спробуємо дати їм власне визначення і доповнити новими симптомами, що притаманні лише для нового тоталітаризму з акцентом на його «правій» радикальній версії.

А. Класичні риси нового тоталітаризму. До класичних ментальних ознак тоталітаризму належать: цілісність, бінарність, ксенофобія, квазірелігійність (традиціоналізм, фундаменталізм)  та патерналізм. Першою з них є цілісність − квазіміфологічна оргіастична «єдність» бачення світу, яка сприймається як формула гармонії  на основі групової ідентичності «Ми-об’єкта» (Ж.П. Сартр)  та протиставленні його «ворожому» об’єкту  (солідаризація на підставі спільного ворога). Тотальність як феномен «нового Середньовіччя» є закономірним результатом вихолощення модерних європейських ідей раціональності, легітимності знання і «розчаклування світу» (М. Вебер) та реанімації у масовій свідомості архаїчних жрецьких способів «зачаклування», що втрачають свій сакральний первосмисл і стають соціально або національно наповненими, виконуючи роль механізмів психологічного захисту у спрямуванні суспільства до «Золотого віку».

Монізм у людській свідомості часто розпадається на дуалізм. Наслідком дії цілісності постає бінарність – поділ світу на дві нерівні за цінністю і якістю сфери: «своїх» та «чужих», у полярному протистоянні яких будь-яка відмінна позиція (статус Третього) сприймається як «зрада спільних ідеалів», будь-яка критика дорівнюється до «образи гідності»,  а будь-яка спроба посередництва, у тому числі миротворча, ідентифікується як «братання з ворогом».  Якщо «незгода – це зрада», то війна – це відданість ідеалу: вона сприймається не просто як збройне протистояння, а як елітарний жест боротьби обраних (до волі, свободи, перемоги і т.д.). Звідси – естетизація війни у категоріях філософії та мистецьких образах, до яких вдавалися окремі течії та представники авангарду і європейської класики при тоталітарних режимах Сталіна та Гітлера.  Відмова від даних романтичних і постромантичних тенденцій у професійному мистецтві й академічній традиції призвела до того, що до США з Німеччини змушені були мігрувати елітарні філософи і митці, налаштовані проти нацизму і фашизму (Е. Корнгольд, Е. Фромм, П. Тілліх), які свідомо відмовилися від світу високої класики і змушені були творити в умовах американської поп-культури, що довго видавалася їм містечковою. Показово, що насправді в тоталітаризмі немає нічого естетично «елітарного»: його антропологічною опорою стає міщанин, перетворений на фанатика («повстання мас» Х. Ортега-і-Гасета), а соціальною базою – середній клас у стані фрустрації (масовий елітаризм).

Дуалізм тоталітарної свідомості породжує такі її особливості як: воєнний пацифізм (культ війни «за мир»); самодостатній практицизм (дія заради дії і насмішка над теоретизуванням); деградація героїзму у фанатизм, «солдата» в «жандарма», внаслідок якої закони фронту переносяться на тил і затирається грань між здатністю померти за ідею і здатністю вбити за неї, захистом і нападом, обороною і каральними санкціями. За таких умов наступ на права Іншого сприймається як підтримка власних прав, а прагнення домінації сприймається як природне бажання «рівності», «свободи», «гідності» тощо.

Ксенофобія – неприязнь до Чужого, заснована на редукційних механізмах судження про Іншого не як про ціле, а за окремими його рисами, що ідентифікуються як відверто негативні. Образ ворога стає міфомотором для консолідації і створення колективної травматичної пам’яті, заснованої на спільних жертвах, що спонукають до нових жертв (реваншизм). В умовах принесення постійних жертв зміцнюється ідея загальної «змови», завдяки якій пошуки зовнішнього ворога переносяться на «внутрішніх ворогів» («ворогів народу»). Звідси – цензура, репресії, гомогенізація культурного середовища та створення одномірних моделей культури Іншого,  в основі якої лежит принцип ототожнення цінностей першого порядку (культура, духовна традиція) та цінностей другого порядку (держава, владна структура), що зливаються у тоталітарній свідомості в єдине сакральне (нумінозне, демонічне) тіло і стають предметом емоційного ставлення (жах, відраза, зачарування, огида, помста тощо).

Квазірелігійність – наявність в основі тоталітарної системи цінностей первинного сакрального ядра, що сходить до традиційної міфопоетичної культури, відображається в фольклоризмі та піддається численним трансформаціям мірою становлення традиціоналізму як ознаки будь-яких правих форм тоталітаризму, що спираються на «базові» цінності і формують «фундаментальну» людину. Religare (сакральний зв’язок), трансцензус, фундаментальне устремління людини до «Чогось Більшого» (В. Джеймс) − це базове почуття, задовольнити яке у секуляризованих суспільствах «розчаклування світу» (М. Вебер) покликана саме ідеологія.  Чи не все одно, де зустріти втрачене «цинічним» постмодерном сакральне: під час таїнства причастя, свята вишиванок або першотравневої демонстрації? Так Бог заміняться кумирами. «Мовчазна більшість» жадає видимого на язичницький кшталт емпіричного «дива» богоявлення — від вождя на трибуні до бадьорого загону нових «апостолів» Гітлерюгенду, які починають включатися у своєрідну гру на біржі інформаційних технологій, здійснюючи зворотній вплив на владу, яка все ще наївно вважає, що керує ними. «Безневинне щастя» виданого за «відновлення історичної справедливості» насилля нічим не відрізняється від релігійної радості дикуна, окрім того, що у первісних суспільствах тотальність була природним виявом оргіастичної єдності, насилля супроводжувалася священними конотаціями Одкровення і жертви (С. К’єркегор про Авраама), а в сучасних суспільствах насилля і тотальність постають я вияви штучних ідеологем «Ми – об’єкта» (Ж.П. Сартр).  Якраз у цьому моменті символічного спустошення і полягає відмінність тоталітарного традиціоналізму від традиційного етнографізму. У тоталітаризмі підігнана під політичний патерн традиція як симулякр сакрального оголошується «єдино правильним» курсом, стосовно якого усі інші нівелюються як «ворожі» («лівацькі»). Умовна синтезована традиція сприймається як апріорна даність та абсолютна метафізична істина, відома заздалегідь: залишається тільки здійснити її тлумачення, еклектично поєднавши різні джерела – навіть, якщо у традиційній системі цінностей вони суперечать одне одному (наприклад, язичництво і християнство, арійські культи і космополітизм святих отців, руни і Нагірну Проповідь).

Традиціоналізм провокує негативне ставлення до знання, богеми, гумору та іронії, звідси – заперечення модерну як втілення етико- раціонального і постмодерну як втілення естетико-іронічного, неприйняття космополітичної логіки парадоксів – етнічний романтичний пафос, доведений до фанатизму. Якщо тоталітаризм – це апофеоз серйозності, заснований на синтезі фольклорної архаїки та раннього модерну, то йому протипоказаний гумор. Гумор як уміння мислити суперечностями, створювати об’ємну картину світу, деконструювати пропаганду та вислизати із владних структур у простір творчої свободи і складає гуманістичне ядро постмодерну. Постмодерний богемний епатаж (гротеск, клоунада, травесті) як символічна репрезентація архетипу Трікстера/юродства є засобом руйнування владного дискурсу через блюзнірську імітацію профанного (подвійний код, декаданс, поп-арт, хіппі, бітники, рок-культура, артхаус).

Релігійний фундаменталізм має багато проявів: месіанство (віра в історичне призначення обраної етнічної/класової групи людей);             антеїзм  − консерватизм, ретроспективність, ідеалізація минулого як «Золотого віку», до якого приведе майбутнє у результаті завершення циклу; поширення ностальгічних ідентичностей, відповідно до яких будь-яка консервативна форма правління – монархія, імперія, родоплемінна чи релігійна община – сприймається як відтворення хтонічного архетипу Великої матері, символу затишку й ембріонального комфорту); синдром «загальних своїх» (Б. Вальденфельс),  відповідно до яких групі об’єднаних під спільним ідеологічним знаменником людей корпоративні цінності правлячої верхівки подаються як «національні», «державні» або «світові». Наслідком дії синдрому є редукційні збіднення самовизначеннязлиття воєдино етнічного, мовного, релігійного та цивілізаційного  начал у моделюванні ідентичності: належність суб’єкта до певної нації визначається не за громадянськими критеріями (права та обов’язки населення країни), а за метафізичними: мова, етнос, світоглядний вибір уявного етнонаціонального міфонаративу як реальної метафізичної «історичної долі» народу.

Патерналізм як система відносин між суб’єктом і владним дискурсом передбачає добровільну відмову від громадянських свобод заради режиму, який сприймається як уніфікований гарант порядку і заміняє втрачені права соціальним пакетом захисту. Будь-які опозиційні сили та альтернативні моделі ідентичності сприймаються в умовах патерналізму як потенційне джерело хаосу. При цьому сама влада набуває сексуального характеру і постає як предмет сублімації лібідонозного потягу або проекції архетипу Тіні із подальшою ідентифікацією з останньою. Комплекс Едипа  знаходить своє опосередковане відображення в образі родини-батьківщини-держави-Матері. В умовах патерналізму колективна (приписана) ідентичність заміщає індивідуальну і служить ілюзорно-компенсаційним  механізмом подолання особистих комплексів. Хтонічні рудименти поєднується тут з фалологоцентризмом Батька – культом патріархальної чоловічої сексуальності, вираженої у стильовій експлуатації образів зброї як символу пенісу, розвитку агітаційної естетики та неприйнятті гомосексуалізму.

Б. Некласичні риси нового тоталітаризму. Виокремивши основні риси тоталітарної свідомості класичного типу, які, безсумнівно, реанімуються у різних комбінаціях у неототалітаризмі, пропонуємо перейти безпосередньо до аналізу тоталітарних установок у неомодерні. Перша з них ідентифікується нами як нова модель владних стосунків, відмінна від садомазохістичної, виокремленої в класичному тоталітаризмі. Відбувається перехід від дисциплінарного суспільства (Паноптикон), де меншість контролювала публічне життя більшості через бюрократичні апарати (зверху вниз), − до «суспільства контролю» (Синоптикон, термін З. Баумана), де більшість контролює меншість (знизу вверх), а меншість – більшість (горизонтальний контроль) на рівні приватного життя через тотальну прозорість інформаційних технологій (за Ж. Бодрійяром, «прозорість зла»). У «суспільствах контролю» немає домінанти здійснення контролю: усі контролюють усіх, модерн набуває неомодерних «плинних» (Liquid) форм [1], бажання спостерігати зливається з бажанням бути предметом спостереження («Дивіться на мене, який дивиться на…»). Подібна інверсія у здійсненні нагляду суголосна з інверсією передачі досвіду в освіті від постфігуративної до конфігуративної та префігуративної освіти (культурна антропологія М. Мід).

На відміну від патерналізму, в новому тоталітаризмі мова не йде про зміцнення влади окремих національних урядів як «батьків» народу через просту сублімацію. Влада виходить за межі окремих політик, розсіюється в віртуальному просторі і стає глобальною. Переймаючи на себе драйви розпорошеної сексуальності (транссексуальності),  вона постає як біовлада (влада-видовище за С. Жижеком, «машина бажань» за Ж. Дельозом та Ф. Гваттарі) − продукт багатовекторної проекції спустошеного лібідо на інститути брендингу, політичної реклами та піару, включаючи піар на війні. Влада-видовище контролює не лише public, але і private life, перетворюючись на предмет плітки, бажання, відрази і розваги. За таких умов її репресивним органам  залишається тільки роль індикаторів і трансляторів у загальному бажанні спостерігати і цікавитися: громадськість бере на себе функції контролю, створюючи локальні спільноти в мережі і задовольняючи, таким чином, свою потребу у солідарності через віртуальні кліше.

Тому другою ознакою нового тоталітаризму, що є механізмом реалізації «суспільства контролю», постає неомодерне «повстання мас» у формі віртуального тероризму «глобального села» (М. Маклюен). Саме віртуальний тероризм допомагає нам зрозуміти, що в суспільствах Синоптикону цензура знизу носить часто характер не наказу, а «внутрішнього темника» (самоцензури), коли людина бреше не тому, що їй наказали брехати, а тому, що вона боїться зізнатися у правді самій собі. Не забуваємо, що неототалітаризм переживає своє становлення за законами глобальної культури, а не класичної модерної. Маси, що намагаються впливати на суспільство через Інтернет-технології, представляють собою скупчення індивідів у стані глибокої фрустрації, спричиненою трагічною для динаміки глобального світу диференціацією жителів планети. Притаманний для глобалізму розрив «шлюбу» між капіталом і працею (мобільність та екстериторіальність капіталу) супроводжується радикальною поляризацією світу: люди починають поділятися на «людей часу» (власників капіталу, що глобалізується) та «людей простору» (робочої сили, що залишається локальною, статичною, «територіально ув’язненою»). Вищі класи можуть дозволити собі перетнути не лише просторові, але й часові кордони: подолати постмодерн і перейти до неомодерну, у той час, як бідні прошарки населення ледве-ледве утримуються на межі премодерну і модерну у конкретно взятому місці. Владу отримує той, хто мобільніший, тому люди часу творять реальність для людей простору, а люди простору, відчуваючи абсурдний жах перед місцем прописки, що з «дому» перетворилося на «тюрму», активно компенсують свою територіальне ув’язнення через мережу Інтернет. Останній стає ескапічними хуторянським притулком для фрустрованого середнього класу, «селом» у його буквальному сенсі, слугуючи місцем для опосередкованого задоволення бажань «мовчазної більшості» (за З. Бауманом, − «символічне поховання локальної громади») [4, с.31].

«Мовчазна більшість» (Ж. Бодрійяр) вступає у власну інформаційну гру в блогах новин, «фейках», демотиваторах, групах за інтересами, чатах, механізмах тролингу, ботівських атаках тощо, які відтворюють традиційні міфологічні архетипи у віртуальному просторі. «Глобальне село» спирається на сакральні сенси мережевої свідомості і апелює до ерзаців фольклорної архаїки, традиції якої освячують правоту «пошуку коренів» та викликають до життя нечуваний провінціалізм, пригнічуючи розвиток високої професійної міської культури.  «Народ» тут постає як феномен декоративно-театральний, коли емоційна реакція спеціальної групи людей видається за «народну волю» [5]. Відтак, формується феномен «четвертої влади» (симулякр громадськості), а глобалізація переростає у масову локальність, містечковість, традиціоналізм та новосередньовічне «хуторянство».

Агресія/розгубленість, яка надходить від представників «глобального села» за умов критики панівної у суспільстві ідеології і/або владного дискурсу, що, зрештою, втілюється у віртуальному тероризмі, можна пояснити з точки зору структурного психоаналізу Ж. Лакана, зокрема його концепції психіки як єдності трьох регістрів (Реального, Уявного і Символічного). Типовим персонажем «глобального села» (мається на увазі активний користувач, що провадить політичну агітацію) є, як правило, середньостатистичний індивід. Він постає як «розколотий» («кастрований») суб’єкт – особа, позбавлена есенціалістських характеристик цілісності, сутності, походження і безперервності.  Даний суб’єкт перебуває у стані відчуження, що переживається як онтологічна нестача – брак самості, «зяяння», порожнеча. Нестача компенсується за рахунок Уявного (міфонаративу), що «лікує» пустоти за допомогою Символічного (ідеологій). Іншими словами, людина яка витісняє позасвідоме, щоб не бачити жахів власного Реального (Тіні), вибудовує собі уявну історію − наратив (марення) шляхом процедури «зшивання» («suture» англ. – в медицині одночасно і сам шов, і процедура накладання його на рану). «Зшивання» означає прив’язку розколотого суб’єкта до його мовних практик, або входження в культуру (мову, структуру, символічне), яка заміщує відсутній елемент відповідним знаком, утворюючи баланс, де всі складові відповідають наративу і посилаються одна на одну. На цьому заснована універсальна пояснювальна сила ідеологій. Колективна ідентичність компенсує індивідуальну, суб’єкт прагне бути «позначеним» певним «бейджиком» від загальної ідеї, між собою зшиваються Уявне (Я) та Символічне (культура), заслоняючи від Реального. Звідси походить і посилена самоцензура – «внутрішній темник», що накладається на Реальне, маркуючи дозволені символічні кордони уявної історії.

Зшивання не дає суб’єкту впасти в безодню позасвідомого і захищає від неврозів. Позасвідоме ілюструється через ефект стрічки Мьобіуса, чий один бік складає ілюзію двох (лицевий бік приховує виворіт, милосердя − насилля, ніжність – агресію, блондинка – брюнетку, помада – кров). Нерідко те, що є насправді, «проривається» через кордон ілюзій через так звані «короткі замикання семіотичного» − збої у дискурсі через розходження знаків і значень, «обмовки», випадкові епізоди. Зворотна процедура – розшивання – викликає стан істерії, розгубленості і відчаю. Тим, хто «розшиває» позначник і позначуване, є психоаналітик, у ролі якого нерідко постає митець як діагност індивідуальних і суспільних хвороб, чим і можна пояснити неприязнь радикалізованої маси до «богеми» в тоталітарних суспільствах (прикладом може послужити неприязнь громадськості до З. Фрейда в гітлерівському суспільстві переслідування ісламськими фундаменталістами С. Рушді, розгром кінопоказів Д. Мехти в Індії та виставок Д. Чичкана в Україні).

Найбільш ефективно функцію «розшивання», яка одночасно є функцією деідеологізації та дефашизації, виконують представники літератури  і кіно (про це говорять Ж. Дельоз, Ж. Лакан, К. Метц, Д. Лінч), що сприяють вийманню суб’єкта з безперервного процесу роботи «машини бажань» і, за позитивного завершення процедури, − просвітленню і катарсису. Зриваючи шви зі спайки Символічного та Уявного, лікар оголює приховане під нею Реальне та позбавляє героя погодженої ілюзії самопояснень та самовиправдань, змушуючи його подивитися у вічі власній безодні, відчути метафізичну провину і очиститися, тобто повернути собі самість [6].

Третій симптом нового тоталітаризму безпосередньо випливає з перших двох та ідентифікується нами як «ідеологічний кітч» — феномен поп-культури, виражений в особливого роду пропаганді — сентиментальній презентацїі радикальних мілітаристських ідей під  офіційною державною моралізаторською риторикою. Кітч виявляється у масовому комерційному виробництві агітаційних світоглядних, промислових, побутових і художніх текстів (від речівок й плакатів до літературних й архітектурних творів), що стають елементом індустрії розваг і покликані формувати свідомість обивателя. Мова йде про реконструкцію патетичного синдрому, позначеного у свій час у соціологічному контексті Х. Ортега-і-Гасетом як «повстання мас». М. Кундера ідентифікував це явище як «імперію тоталітарного кітчу»: «… Все, що порушує кітч, викидається із життя: … будь-який вияв індивідуалізму (бо усяка відмінність – плювок, заліплений в обличчя усміхненого братства)…» [3, с. 279]. Останній можна розглядати як результат консервації стихійного революційного духу: гомогенізація життєсвіту, гегемонія провладної партії, етнорелігійні чистки, цензура, бюрократичний апарат, пропаганда мілітаризму, масовість, редукційні стереотипи, відсутність дистинкцій, репресування Іншого як Чужого тощо.

Природу ідеологічного кітчу можна розкрити на стику естетичної (поп-культура), релігійної (міфологія) та соціальної (влада) категорій. Квазірелігійна ностальгія (від туги за власною юністю — до туги за юністю людства) у суспільствах неомодерної масовості дає нам нечуваний сплеск естетичної пропаганди, головним героєм якого є представник середнього класу, міщанин, селянин, пролетарій або класовий маргінал, суб’єкт соціальної фрустрації, якого виховують як «героя», але по суті перетворюють на фанатика. Одним із засобів виховання обивателя як уявного пасіонарія є трансформована відповідно до потреб тоталітарності сакральна традиція, що перетворюється на еклектичну сукупність різного роду міфологічних, езотеричних та власне релігійних концептів, покликаних задовольняти потреби соціальної мегамашини війни.

Ідеологічний кітч існував також і в суспільствах модерну, але мав там принципово інший характер. Якщо ядром модерного кітчу була колективістська модель конвеєра (механічної масовізації), то ядро ідеологічного кітчу у постмодерні утворює тенденція до хибних форм індивідуальності у вигляді популістського елітаризмуелітаризації маси,  яка під впливом політичної пропаганди героїзує саму себе. Елітаризація масовості є зворотною стороною масовізації елітарного концепту героїчного, обидва вектори дифузії елітарного і масового відповідають постмодерним механізмам «подвійного кодування» (У. Еко). У межах останнього зникає диференціація масового та елітарного, а знеособлена дифузна масовість стає визначальною характеристикою особистості.

До героя ім’ям «померлих предків» прирівнюється будь-який обиватель, який за рахунок Великий ідеї компенсує недолік власних здібностей і отримує вихід для особистої агресії. Харизма перестає бути монопольною якістю вождя, перетворюючись на узагальнену характеристику спільноти. Героїзм стає міщанською нормою. У контексті ініціації героя смерть інтерпретується як гідне завершення героїчного шляху. Якщо навіяти людині, що вмирати — легко, то вбивати він буде з особливою легкістю. При цьому кожен з тих, що вбивають, не відчуває себе катом, а відчуває себе таким, що обороняється від катів, що автоматично постійно ставить його в роль пригнобленого, навіть якщо він давно вже гнобитель, і освячує його «боротьбу». Кожен герой виховується так, щоб він відчував, що він не служить структурі своєї країни, а бореться із структурою іншої країни: за таких умов навіть відданий жандарм перманентно відчуває себе непокірним революціонером. Неомодерна масовість, адаптуючи високі наративи до сприйняття звичайних людей, дозволяє поєднати модерний феномен «людини-маси» з постмодерною естетизованою сингулярністю. Завдяки опосередкованості елітаризмом, така масовість перетворює кожного обивателя на виняткову особистість – сталкера, месію, пророка, деміурга – на особистість, що є предметом нумінозного зачарування. Нова тотальність, отже, спирається на героїзацію маси, яка переходить від кітчевої сентиментальності – до войовничого мілітаризму.

В. Класичні та некласичні неототалітарні риси в націоналістичних  ідеологіях. Наостанок продемонструємо, яким чином класичні та некласичні риси нового тоталітаризму виявляються у своїй радикальній правій версії (ідеологія етнічного націоналізму). Основна теза етнічного націоналізму зводиться до квазіесенціалістського судження на зразок «У Франції живуть лише французи» («В Німеччині живуть лише німці», «Україна для українців»), що ігнорує притаманні для мобільного постколоніального світу гібридні етнокультурні форми («чорні євреї», «грецькі німці» і т.п.) або сприймає їх як потенційну загрозу. Подібне ставлення – стереотип, пов’язаний із домінуванням у свідомості традиційної системи цінностей та, відповідно, класичної романтичної концепції культури як замкнутої статичної субстанції (гештальту), що знаходиться у межах чітко визначеного хронотопу і передається виключно локально через вертикальну естафету поколінь (Й. Гердер, О. Шпенглер,Ф. Боас). Показово, що в основі сучасного націоналізму лежать не лише типові для нього романтичні та неоромантичні вчення (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, Д. Донцов),   але й теорії культурних антропологів США, що першопочатково мали антиглобальний, антиімперіалістичний, антиколоніальний характер і були спрямовані на вироблення толерантності до аборигенних народів через релятивізм.

За таких умов геополітична трагедія етнічного націоналізму – це неможливість входження у парадоксальний глобалізаційний простір уніфікації та диверсифікації, що переплітаються між собою. З точки зору уніфікації, яка знімає цінність національного на користь глобального, етноцентричні пріоритети націоналізму виглядають як домодерний анахронізм, внутрішньоетнічний «сепаратизм» та реваншизм. З точки зору диверсифікації, яка знімає цінність глобального на користь локального, ідеологія націоналізму постає як чисто модерна, уніфікаційна стосовно регіонів, часткові ідентичності яких реанімуються постмодерном та  мультикультуралізмом через рух до децентралізації та федералізації, до якого не готове націоналістичне суспільство з його риторикою унітарної держави.

Справді, у сучасному глоб(к)альному світі діє лавиноподібний механізм взаємодії між макрорегіонами та мікрорегіонами, внаслідок якого кожен субрегіон може вимагати собі економічної допомоги від транснаціональної спільноти чи інституції на світовому рівні (поза національною державою та її рішеннями)  для зміцнення політичної стабільності, не кажучи вже про культурну ідентичність (Р.У. Кокс, У. Бек, Р. Робертсон, досвід Глокального Форуму міжміської кооперації). Для України це означає, що в ідеалі Донбас має міжнародне право вимагати підтримки від Євросоюзу поза ставленням до нього українського уряду.

Ідеологи націоналізму, що акцентують увагу на етнічній чистоті мови та культури у якості аргументу використовують тезу про те, що світ пережив як етап модерну, так і етап постмодерну, і вступає в добу неомодерну, ідентифіковану як «нове Середньовіччя»/«нове кочівництво» (У. Еко), що характеризується універсальними процесами радикалізації та відродження правого традиціоналізму, до якого будь-яка нова етноцентрична унітарна держава, народжена після революції і у процесі війни, виявилася неочікувано «пристосованою», такою, що не потребує мультикультурного досвіду, з якого «виходить» Захід. І тут відбувається навмисне чи підсвідоме змішування категорій домодерну та неомодерну. Справді: неомодерн, виражений у тенденції до відродження місцевих традицій (етнофутуризм, транскультура, глобальна локалізація) – це явище, абсолютно не тотожне фундаменталізму, провінціалізму та «містечковості» (У. Бек).

Неомодерна релокалізація відбувається у принципово інших соціально-економічних та культурних умовах. Якщо містечковість передбачає фундаменталістську ізоляцію та націоналістичне протиставлення регіону, етносу чи країни світу з одночасним нав’язуванням штучного етнографізму, то релокалізація передбачає зростання значення локальностей, які вже пройшли процес делокалізації (втрати територіальних кордонів) і набули особливої динамічної відкритості, притаманної для дифузної та рихлої «рідинної сучасності» (З. Бауман). Е. Гіденс говорить про неприпустимість відродження традицій традиціоналістськими засобами, або про відновлення локального без опори на традиції – у діалозі, конфлікті, взаємообміні, в глобальному контексті: «Перекладаючи сказане на мову баварської іронії, якщо вже мова зайде про телячу ковбасу, то може виявитися, що зроблена вона не в Баварії, а на Гавайях» [7]. Те саме, наприклад, стосується трагікомічного культурного випадку вживання львівської кави у донецькому кафе. С. Жижек чітко розрізняє фундаменталізм з його прагненням до створення уявного простору абсолютної свободи, джерелом якої є екстремістська сила волюнтаризму, в межах системи, та сучасний антиглобальний утопізм з його прагненням взагалі вийти за межі будь-яких символічних порядків і систем [2].

Вище ми говорили, що специфікою правого тоталітарного мислення є доведений до гротеску пафос романтизму, який з неминучою логікою історії починає культивувати геноцид через суїцид. До таких суїцидальних рис романтичного націоналізму ми відносимо свідоме збіднення ідентичності, нездатність сприймати відмінності та містечковість. Ідентичність суб’єкта у межах ультраправого дискурсу відштовхується від класичної (метафізичної) концепції нації як етносу, що слідує голосу «долі», звідси – ототожнення мови, походження та індивідуального цивілізаційного вибору в ідентифікації: українець має говорити українською і орінтуватися виключно на українські цінності і т.д. Романтичний націоналізм свідомо ігнорує новітні форми кроскультурної та номадичної ідентичностей як «лівацькі» та «постмодрені», подібно до того як ним заперечуються нетрадиційні форми сім’ї, шлюбу і гендеру. Невміння бачити дистинкції вводить праве тоталітарне мислення у безкінечну естафету редукцій і проекцій у пошуках внутрішніх ворогів: від конкретних політичних осіб – до носіїв мови і культури «ворожого» етносу. Звідси – установка на містечковий ізоляціонізм, ксенофобія (включаючи гомофобію) та чистка етнічного середовища за політичними, мовними та етнічними критеріями.

Висновки. У статті нами було обґрунтовано термін «неототалітаризм» («новий тоталітаризм») що позначає сучасні процеси радикалізації суспільств у бік  ідеологій та війн. Дифузний характер нового тоталітаризму ускладнює діагностування його походження і змістових ознак. У нашому дослідженні неототалітаризм постає феноменологічно як культурний смисл свідомого і позасвідомого, що дозволяє утриматися від протилежних позицій щодо його вродженої (чистий психоаналіз) або набутої (чиста соціологія) природи. Для вивчення нового тоталітаризму потрібна нова методологія, відмінна від класичної соціальної філософії і психології, які розглядають тоталітаризм у поняттях харизми, вождізму і однопартійності. Таку методологію може надати саме культурологічна наука. Мова йде про  cultural studies (Бірмінгемська та Монреальська школи), структурний психоаналіз і культурна патографія кіно  Ж. Лакана та С. Жижека, постструктуралізм, теорії медіа та концепції постіндустріального суспільства, відомі  як «альтерглобалізм», «глокалізм», «антиглобалізм». На підставі синтезу цих концепцій нами було розкрито традиційні та новітні світоглядні риси неототалітаризму як вияви прагнення до домінації. Традиційні риси: цілісність, бінарність, ксенофобія, квазірелігійність, негація гумору/знання та патерналізм. Новітні риси: фетишизація влади як видовища у межах абсолютної прозорості приватного життя (Синоптикон); віртуальний тероризм глобального села, самоцензура і «внутрішні темники»; ідеологічний кітч та елітарний популізм. Яскравим виявом неототалітаризму є праворадикальний націоналізм, що ґрунтується на романтичній концепції гештальту. Притаманні йому редукції ідентичності, гомогенізація та ізоляціонізм суперечать семіосфері глобального суспільства.

 Література:

  1. Бауман З. Текучая современность / Зигмунт Бауман // пер. с англ. Ю.В. Асочакова – СПб: Питер, 2008. – 240 с.
  2. Жижек С. Реальность виртуального: видеолекция [електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://www.youtube.com/watch?v=aDI1EKSAfQ4.
  3. Кундера М. Невыносимая легкость бытия / Милан Кундера ; [пер. с чеш. Н. Шульгиной]. – СПб.: Азбука, Азбука-Аттикус, 2014. – 352 с.
  4. Бауман З. Глобализация. Последствия для человека и общества / Зигмунт Бауман  //  Пер. с англ. – М.: Издательство «Весь мир», 2004. –          188 с.
  5. Эко У. Пять эссе на темы этики / Умберто Эко. – Спб.: Symposium, 2003 − 96 с.
  6. Херцогенраф Б. Линч и Лакан: Кино и культурная патология / Бернд Херцогенраф [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://euristem.livejournal.com/41151.html
  7. Бек У. Что такое глобализация: Шок глобализации (запоздалая дискуссия) [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://portal21.ru/news/we_recommend.php??ELEMENT_ID=8361.
Рубрика: Без рубрики, Публицистика | Метки: | Оставить комментарий

Християнський архетип жіночого начала в контексті «гарячої сім’ї» ХХІ століття

 Мне мило личико твое

В мерцании экрана.

За бегом пальчиков готов

Следить я постоянно

Е. Тофлер,

пер. рос. Дм. Раєвського.

Читать далее

Рубрика: Публицистика | Метки: , , , , , , , , , , ,